Як українцям і полякам навчитися не плодити геноциди

Сьогодні Верховна Рада відповіла на скандальне рішення польського Сейму щодо визнання Волиньської трагедії геноцидом. Лейтмотивом сьогоднішньої резолюції українського парламенту стало слово "примирення", але самих парламентських резолюцій задля реального примирення вочевидь недостатньо. 

Для розвінчання обопільних міфів і стереотипів, які породила на рівні суспільного сприйняття спільна історична спадщина, необхідно переорієнтувати дослідження з вивчення конфліктів на висвітлення спроб польсько-українського порозуміння та зближення.

"Передусім, слід згадати та вшанувати поляків, котрі рятували українців, і українців, котрі допомагали полякам у часи страшних злочинів. Також слід згадати про ті сторінки історії, що можуть виховати та бути прикладом для наступних поколінь. Нині у польсько-українських взаєминах нам потрібні такі взірці, що можуть сприяти вихованню наступних поколінь поляків і українців", - заявив днями держсекретар Канцелярії президента Польщі Кшиштоф Щерський, анонсуючи грудневий візит в Україну свого шефа Анджея Дуди. Але при цьому польський чиновник додав, що йдеться про збереження в історичній пам’яті позитивних прикладів людяності, перш за все, у часи злочинів Другої світової війни.

Тобто у вирішенні соціокультурних проблем між двома народами знову пропонується зациклюватись на найболючіших сторінках спільної історії. Який "конструктивний" шлях обирає теперішня офіційна Варшава в подібній проблематиці, ми мали змогу зовсім нещодавно переконатися на прикладі резонансного рішення польських депутатів у питанні Волинської трагедії. Дехто в Україні у відповідь навіть ініціював аналогічне проголошення "геноцидом" операції "Вісла", але вже вчиненого поляками над українцями. А якщо вже дійде до оцінки діяльності ОУН, на яку в української та польської історіографії прямо протилежні бачення, то проект під назвою "українсько-польське примирення" можна дійсно закривати на кілька наступних поколінь. Із відповідними наслідками для будь-яких взаємин між Польщею та Україною.

Безумовно, за майже 700-літнє спільне минуле наші народи пережили чимало непорозумінь, обопільних звинувачень, конфліктів, відкритої ворожнечі і навіть збройного протистояння. Але були періоди мирного добросусідства та боротьби із спільними ворогами. Отже, замість того, щоб поглиблювати ті міфи і стереотипи, які на рівні суспільного сприйняття породила спільна історична спадщина, необхідний досить простий крок. А саме: активізувати та винести з обмежених наукових кіл на широкий загал той процес, що вже триває в середовищі найбільш прогресивних польських та українських істориків - просування концепції щодо переорієнтації досліджень з вивчення конфліктів на висвітлення спроб польсько-українського порозуміння та зближення.

Тим більше що відповідних прикладів довго шукати не треба. Замість того, щоб звинувачувати один одного у суперечливих нюансах життя в Першій Речі Посполитій, варто наголошувати на спільній в той час військовій боротьбі українців і поляків проти зовнішніх ворогів — Османської імперії та Московії. Ключовою об'єднуючою фігурою в даному плані є гетьман Петро Сагайдачний. Він приймав участь в облозі Москви під час польсько-московської війни, що, до речі, не заважало Сагайдачному одночасно бути покровителем православ'я на українських теренах. Гетьман Сагайдачний також відіграв вирішальну роль у Хотинській битві з турками у 1621 році, в наслідок чого османський султан був змушений відмовитись від планів завоювання Європи.

Шлях вирішення суперечностей у темі Хмельниччини – акцентування на тому, що головною платформою для українсько-польського примирення у 17-му столітті міг стати Гадяцький договір 1658 року, який уклав наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський. Адже документ передбачав входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою Великого Князівства Руського як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

Більш складними больовими точками є спільна історія ХХ століття. І тут слід врахувати досвід повоєнного франко-німецького примирення та необхідність його використання в українсько-польській суспільній дискусії. В принципі, відчутній поступ у цьому напрямку вже започатковано відновленням у Львові "Цвинтаря орлят" як символічного кроку до примирення в українсько-польській війні 1918-1919 років. Крім цього, слід акцентувати більшу увагу на спільній боротьбі українців і поляків проти російських більшовиків. Якби не успішні дії військових частин армії УНР в тилу Червоної Армії, то Диво на Віслі (коли більшовики не змогли форсувати ріку та захопити Варшаву) в серпні 1920 року навряд чи сталося б. А відтак про укладання у 1921 році з РРФСР і УРСР вигідного для Польщі Ризького миру не було б і мови.

Утім, наслідки історичної спадщини в таких особливо чутливих темах, як діяльність ОУН, Волинська трагедія та операція "Вісла", лікуються наполегливою працею десятиріччями. Недавня примирлива практика німців та французів засвідчила, що єдиний рецепт – це максимальна деполітизація болючих соціокультурних тем та забезпечення спокійної роботи науковців-істориків із подальшою ретрансляцією їх доробків у закладах освіти та засобах масової інформації.

Паралельно слід перенести акценти в суспільному сприйнятті спільної українсько-польської історичної спадщини на дві хвилі відлиги у наших відносинах. Першою такою хвилею, яку перервали глобальні світові і людиноненависницькі процеси, було 19-е - початок 20-го століття. Йдеться про явище хлопоманства із вивченням польського по суті студентства українських народних традицій та руху прометеїзму, чиєю ідеєю стала спільна антиімперська боротьба поневолених народів.

Ну а друга хвиля українсько-польського потепління розпочалася в другій половині минулого століття (схоже, відлигам таки сприяє спільне перебування в окупації) та продовжується дотепер. Започаткували процес польські інтелектуали в еміграції навколо літературно-політичного часопису "Критика", який видавався в Парижі. Історична важливість часопису в тому, що він відіграв неоціненну роль у примиренні поляків з українцями, білорусами та литовцями. Це було перше польське інтелектуальне коло, яке захищало ідею визнання повоєнних східних кордонів Польщі.

Але найголовніше в тому, що концепція підтримки незалежності східних сусідів Польщі, народжена на сторінках паризької "Критики" під редагуванням Єжи Ґедройця, мала переломний вплив на подальшу польську політику. Через це Лех Валенса згодом заявив, що без незалежної України неможливе існування незалежної Польщі, ну а нині постійне позиціонування офіційної Варшави в ролі адвоката держави Україна в Європі і світі вже сприймається органічною складовою польської зовнішньої політики. Ось чому, аби так було й надалі, нам життєво необхідна не імітація українсько-польського примирення, а наповнення його реальним змістом.