Український літак МАУ збили: Чому Іран майже визнав провину, а Зеленський досі мовчить

В Ірані, врешті, зізналися, що збили український літак. Про це спочатку заявив міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф, а невдовзі по тому – і президент країни Хасан Роухані.

Обидва принесли вибачення. Перший поскаржився, що трагедія сталася внаслідок "авантюризму США". Другий, щоправда, вже пообіцяв провести ретельне розслідування і покарати винних. З вимогою прискорити розслідування виступив і очільник судової гілки іранської влади Ібрагім Раісі, який взяв ситуацію під особистий контроль.

У цьому місці можна було б говорити про торжество справедливості. Ну, принаймні, про шанс на такий розвиток подій – в разі, якщо іранські посадовці перейдуть від записів у Твіттері до офіційного визнання провини за дипломатичними каналами. Хоча у випадку з Тегераном говорити про справедливість, мабуть, не зовсім коректно. Рішення визнати провину, скоріше за все, мало достатньо прагматичний характер.

І штука не тільки, і навіть не стільки в тому, що на Заході були міцні й переконливі докази провини Тегерану. Не помічати очевидних доказів, ба більше – називати їх фабрикацією та фальшивкою, в Тегерані, за бажання, вміють не гірше, ніж у Москві. Та й той факт, чому саме впав український "Боїнг", той самий Роухані, скоріше за все, знав максимум за годину-другу після інциденту.

Рішення визнати відповідальність за інцидент базується на простому розрахунку. Якщо хтось дивився на список загиблих, він бачив, що значна частина як громадян Ірану, так і громадян Канади, більшість з яких – іранці за походженням, були вченими та студентами. Докторантами, пост-докторантами, чи самостійними дослідниками. При тому помітна частина з них працювала у сфері біології, медицини, інформаційних технологій – або десь на межі цих галузей людського знання.

Логічно припустити, що всі ці люди, користуючись правом вільного виїзду з країни, були достатньо толерантними до чинного іранського режиму. І ці ж таки люди забезпечували збереження адекватного рівня іранської науки у цих сферах.

При тому їх вільне й комфортне пересування між Іраном та Заходом забезпечувалося авіакомпаніями відносно нейтральних країн – Китаю, України, та інших.

І якби Тегеран збив літак МАУ і демонстративно не виплатив компенсації, ці нейтральні перевізники просто могли піти з ринку як із надто небезпечного місця. Що сильно ускладнило би пересування тих самих іранських студентів та вчених і забезпечення їх академічних зв’язків із Заходом. Цілком ймовірно, що це був не єдиний, але вагомий аргумент на користь визнання провини. Бо створення альтернативи недорогим рейсам МАУ і їм подібних для іранської скарбниці було б помітно дорожчим, ніж виплата компенсацій, яка, здається, тепер є неуникною.

Тому правду вирішили сказати і в Тегерані – нехай і вкрай стримано.

Тепер можна обурюватись ідіотизмом іранських військових. А можна згадати невеселу історію російського Ту-154, збитого над Чорним морем українською ракетою в ході спільних українсько-російських навчань ППО. Ми тоді "дружили" в Криму. Або іранський А-300, збитий – разом з 290 пасажирами – американським ракетним крейсером Vincennes в результаті істерики капітана корабля. В житті буває всіляке.

А можна також подивитися, як українська влада реагувала на всю цю історію. Причин для оптимізму в цій ситуації буде небагато. Оскільки навіть учора ввечері, коли вся інформація стосовно подробиць інциденту була доступною і до зізнання іранців залишалися лічені години, нічого чіткого й конкретного українська влада ані в особі президента, ані в особі очільника МЗС (який публічно тішився, що українців загинуло "на щастя тільки 11") про цю історію так і не наважилася сказати. Скоріше за все, маючи увесь масив інформації про інцидент, наданий якщо і не зі США, то з Канади – напевне.

Ці моменти багато кажуть нам як про ступінь довіри українського президента до західних демократичних держав (вона, як бачимо, не надто висока), так і про його готовність діяти хоч скільки-небудь рішуче і брати на себе відповідальність за проблематичні зовнішньополітичні рішення (з нею теж все далеко не так добре). Все це, зважаючи на теперішню непросту геополітичну ситуацію України – сам факт виживання якої у вигляді суверенної держави залежить від рішучості в зовнішньополітичних справах і довірливих стосунків із західними союзниками – дає зовсім небагато приводів для оптимізму.