"Правильні" ляльководи: Хто з українських олігархів може повторити долю Березовського

В Україні присутня низка ляльководів та інтриганів, які конвертують свій бізнесовий авторитет та потужність у вплив на політиків. І загалом модель влади в нашій державі дуже залежна від могутніх гравців, які воюють за вплив. Саме перед виборами-2019 особливо видно, як саме це працює.

Кандидат у президенти Володимир Зеленський категорично заперечує, що він є "маріонеткою" багатія Ігоря Коломойського. Той, у свою чергу, стверджує, що Зеленський для нього – не персоналія, а "символ зміни поколінь". Так, фактично прямо агітуючи, він назвав лідера "Кварталу 95" в інтерв’ю ВВС, записаного в Ізраїлі в рамках сюжету, що вийшов на YouTube-каналі BBC Newsnight 4 березня під назвою "Чи може цей комік бути наступним президентом України?".

У тому ж сюжеті ВВС Коломойський назвав фейком інформацію про те, що збитки, завдані "Приватбанку" внаслідок шахрайських дій на користь екс-акціонерів, серед яких був і Коломойський, сягають $5,5 млрд. Саме такого висновку дійшли детективи приватного агентства Kroll після аудиту, що охоплював 10 років діяльності банку.

А Зеленський на запитання, чи буде закрито справи про виведення капіталу в разі його обрання президентом, відповів: "Всі ми перед законом рівні. Чи то людина, чи то олігарх, чи то найбільший бізнесмен… Якщо хтось щось вкрав – і це доведено правоохоронними органами, ця людина повинна повернути. Ніхто нічого (зі справ) закривати не буде".

Також нагадаємо, 1 березня нардеп від "Блоку Петра Порошенка" Володимир Ар'єв заявив, що $41 млн із "Приватбанку" за часів Коломойського вивели на рахунки студії "Квартал 95". Свою заяву депутат підкріпив номерами контрактів і датами банківських трансферів. Але і колишній власник "Привату", і кандидат у президенти від тісного бізнес-зв’язку відхрещуються. 

Цей текст не про Коломойського. А про те, що все в історії людства має властивість повторюватися. Коломойський – не перший і не останній "грошовий мішок", який бажає конвертувати свою бізнесову могутність у вплив на політиків на найвищому рівні. Як тільки у вузького кола осіб з’явилися дуже великі гроші чи їх еквівалент, - відразу виникли й політичні "карабаси" чи "ляльководи". Щоб не ходити по приклади в далекі й темні віки, почнемо зі століття XX-го.

"Спонсором більшовицького перевороту", "ляльководом революції" називають в сучасній російській пресі Олександра Парвуса (справжнє ім'я Ізраїль Гельфанд) – діяча німецького і російського соціал-демократичного руху, теоретика-марксиста, доктора економічних наук. Уродженець Білорусі, який свого часу мешкав в Одесі, вважається ідеологічним натхненником Жовтневого перевороту в Росії. Жив у Швейцарії, Німеччині. 1910 року оселився в Туреччині, де зайнявся торгівлею німецькими зброєю і продовольством, на чому надзвичайно збагатився. За деякими версіями, його торгові справи водночас були прикриттям роботи на уряд Німеччини. Згодом, як пишуть історики, Парвус став головним консультантом німецького уряду в питаннях революційного руху в Російській імперії. Нібито саме його ініціативою було відправити до Росії Володимира Леніна спеціальним дипломатичним потягом у так званому "пломбованому вагоні" в супроводі двох офіцерів німецького Генштабу. Ленін усіляко приховував свої зв'язки з Парвусом.

Кінець життя Ізраїля Гельфанда не менш таємничий, ніж його життя: 1918-го він відійшов від революційної діяльності, а у грудні 1924-го помер у Берліні від інсульту у віці 55 років. Після його смерті не знайшли жодних грошей чи документів. Між іншим, саме Парвус першим заговорив про необхідність створення Об'єднаних Штатів Європи. Але це вже інша історія.

Ближчий до нас у часі взірець "ляльковода" в політиці – Борис Березовський. Один із фундаторів сучасного російського режиму. Товаришував з двома президентами РФ – Борисом Єльциним і Володимиром Путіним. Особисто займався політичною діяльністю в статусі заступника секретаря Ради безпеки РФ, виконавчого секретаря СНД, у 1999-2000 роках був депутатом Держдуми Росії від Карачаєво-Черкесії (від мандата відмовився за власною ініціативою). За словами самого Березовського, зіграв вирішальну роль у приході Володимира Путіна до влади 1999 року.

У січні-1995 брав участь у створенні Громадського російського телебачення (рос. ОРТ), увійшов до ради директорів ОРТ. 1999 року придбав видавничий дім "Комерсант", ставши власником найбільшої медіа-групи Росії. До конфлікту з Путіним початку 2000 року контролював газети "Коммерсант", "Независимая газета", "Новые Вести", журнали "Автопілот", "Власть", "Деньги", "Молоток", "Домовой", "Огонек", радіостанцію "Наше радіо", телекомпанії ОРТ (Перший канал) і ТВ-6.

Російська прокуратура повідомляла, що Березовський брав участь в спекуляціях на ринку державних облігацій, що нібито стало однією з причин дефолту в Росії 1998 р. Ще в 1997 році журнал Forbes оцінював статки олігарха у $3 млрд. Проте конфлікт з нинішнім кремлівським вождем призвів до еміграції Березовського. З 2001 року він мешкав у Лондоні. 2003 року Генпрокуратура РФ намагалася добитися видачі політичного біженця на підставі кримінальної справи за статтею про шахрайство. Його оголосили в міжнародний розшук. 24 березня 2003 лондонська поліція затримала Березовського, але незабаром звільнила. Міністр внутрішніх справ Великої Британії Девід Бланкетт підписав розпорядження про надання Березовському політичного притулку, обґрунтувавши це рішення тим, що в Росії йому може загрожувати політичне переслідування. Отримав від МВС Великої Британії паспорт біженця на ім'я Платон Єленін (так звали героя фільму "Олігарх", де начебто показана історія становлення самого Березовського).

Перебуваючи в міжнародному розшуку, з паспортом на Платона Єленіна відвідував держави колишнього СРСР. У грудні 2003-го, а пізніше ще кілька разів побував у Тбілісі. 2005-го був у Латвії (згодом йому заборонили в’їзд до цієї країни). 2005-го йшлося про його візит до України, але не склалося. При цьому восени того року Березовський заявив, що в ході президентській кампанії в Україні 2004 року він підтримував контакти з Віктором Ющенком і його оточенням та переказував кошти для фінансування Помаранчевої революції. Він представив документи, що підтверджують переказ приблизно 30 млн доларів "на розвиток демократії". Розслідуванням його заяв займалася тимчасова слідча комісія Верховної Ради України.

Відомий він і своїми справами в Чечні. Яким давалися неоднозначні оцінки. З 2005 року у ЗМІ в РФ почала розкручуватися теза про загрозу російській державності з боку прозахідної опозиції, яка фінансується Березовським. Він і сам давав ґрунт для таких підозр, заявляючи, що "працює" над силовим захопленням влади в Росії. У квітні 2007-го проти Березовського в РФ порушили справу за статтею "насильницьке захоплення влади".

Помер він у 67-річному віці в березні 2013 року в будинку колишньої дружини поблизу Лондона. За версією слідства причиною смерті зазначене повішення, але поширені й версії, за якими Березовського задушили кілери Кремля, які інсценували самогубство.

Одним із соратників Березовського у Грузії був Бадрі (за паспортом Аркадій) Патаркацишвілі, крупний бізнесмен, який очолював опозицію до тодішнього президента країни Михаїла Саакашвілі. Тривалий час жив на Росії. Був заступником гендиректора каналу ОРТ з комерції. На ґрунті спільних бізнес-інтересів зблизився у Петербурзі з Володимиром Путіним. Кандидував на президентських виборах у Грузії в січні 2008 року (третє місце, 7,1% голосів, переміг Саакашвілі). Звинувачувався в підготовці до силової зміни влади в країні. Був засновником і власником медійної групи "Імеді". Помер за місяць після виборів у лютому 2008 року у Великій Британії. Офіційна причина смерті – серцевий напад.

В наступні роки роль "головного олігарха" Грузії виконував Бідзіна Іванішвілі, прем’єр-міністр країни у 2012-2013 рр. – 153 позиція серед найбагатших людей світу на той час. Саме він фактично стояв за кінцем кар’єри Саакашвілі в Грузії. Іванішвілі і далі продовжує серйозно впливати на політичні процеси в Грузії.

З впливом бізнесу на політику пов’язаний перший в історії імпічмент керівнику європейської держави – усунення від влади президента Литви Роландаса Паксаса. 2004 року Конституційний суд Литви визнав, що Паксас порушив Конституцію тим, що незаконно надав громадянство росіянину Юрію Борисову, не забезпечив збереження державної таємниці і чинив тиск на ухвалення рішень приватними особами і компаніями. Радника литовського президента Борисова називали спонсором Паксаса. І хоч 2005-го Верховний суд Литви й виправдав усуненого президента, повернутися на посаду він уже не зможе через законодавчу заборону.

У Молдові на місцеву політику теж активно впливають місцеві товстосуми – лідер "Демократичної партії" Влад Плахотнюк, який позиціонує себе як прозахідний діяч, і уродженець Тель-Авіва, мер міста Орхей Ілан Шор. За участь останнього у справі про "крадіжку мільярда" – виведення 1 млрд доларів із банків країни 2015 року – його засудили на 7,5 років, але у в'язницю він не сів. Справу Шора розглядають апеляційні інстанції, а тим часом він далі веде активне політичне життя.

В Україні важливу роль у внутрішній політиці відігравали і відіграють кілька осіб, найпомітнішим з яких є донецький мільярдер Рінат Ахметов. Він стояв за кар’єрним просуванням представника донецького політико-бізнесового угруповання Віктора Януковича. Масштаб, звісно, до Березовського не дотягує, але всі ознаки "правильного" олігарха можна помітити: нібито прямий вплив на політичні рішення, захист інтересів і розвиток своїх бізнесів, можливо, через чиновників і державних діячів. Не кажучи про такі статусні речі, як власний футбольний клуб, низка підконтрольних загальнонаціональних телеканалів, газет, радіо, сайтів тощо. Ставленик донецького клану втік до Росії, а російська агресія позбавила Ахметова колишнього впливу на Донбас. Утім, біднішим через цю обставину він не став. 

Подейкують про зв'язок із низкою українських політиків земляка Ігоря Коломойського, зятя екс-президента Леоніда Кучми Віктора Пінчука. Проте тут ідеться про достатньо тонкі впливи, у тому числі через організацію форумів політико-бізнесових еліт, а не про пряме управління. Серед активів Пінчука теж присутні низка ЗМІ, які зазвичай сьогодні не вдаються до прямої агітації за тих чи інших вітчизняних політичних діячів чи партії. Згадують і про вплив Дмитра Фірташа (останніми роками, як і Коломойський, мешкає в еміграції – в Австрії, перебуває під прицілом правосуддя США) на низку українських політиків, яких прийнято називати "газовиками".

Який загальний висновок випливає навіть із побіжного аналізу обставин стрімкого зростання і наступного карколомного падіння більшості багатих людей з пострадянського простору, капітали яких походять з темних 90-х? Життєві перипетії пострадянських олігархів доводять незаперечну істину: у переважній більшості випадків їхнє прагнення до політичних авантюр закінчується щонайменше корупційними скандалами, а іноді й катастрофами. І не лише фінансовими, але й особистими.

Нинішні політичні проекти можуть стати фінальними в їхніх яскравих біографіях. Це об’єктивний процес. Березовський також дуже посприяв приходу до влади Путіна. Але від цього лише програв. Адже "символи зміни поколінь" швидко виростають із штанців, у які їх одягають олігархи, і далі не хочуть, щоб їх асоціювали з людьми, котрі заробили великі статки у сумнівний спосіб. Мабуть, і Коломойському варто дослухатися до слів Зеленського про неминучість покарання.