Коронавірус. Історія четверта

Йому нещодавно виповнилося 52. В нього був дуже великий живіт (не просто великий, а дуже великий), молода дружина, двоє маленьких дітей, здоровенний будинок, в якому він ніколи не зможе закінчити ремонт, і кілька земельних ділянок, які дозволять йому достойно пропивати старість

Вадим Денисенко
політолог
Коронавірус. Історія четверта…
Фото: Прес-служба КМУ

Його душевний стан я б назвав наївно-романтичним із легкими нотками закоханості. І навіть коли він сидить за столом, а дружина кричить йому з кухні: "Поворушися, куди пішли твої діти?", він не ворушиться, а плавно повертає голову в сторону кухні і каже: "Не переживай, вони в нашому домі ніяк не заблукають". Або ж навіть не повертає голови і неголосно говорить: "Діти мають весь час ховатися від батьків, це ж нормально". Дружину це не влаштовує, але щось із цим зробити вона не може.

Його робота – посередництво. Він знає масу людей, говорить цілий день з кимось про щось і так заробляє гроші. Його теща регулярно питає в його дружини, чи він на роботі щось робить окрім того, що триндить і бухає, а дружина регулярно відповідає, що сама дивується, як він примудряється ще приносити за це гроші. Діти його обожнюють, але завжди після того, як пробудуть кілька годин з бабусею питають: "Тату, а ти знаєш ще когось, хто так часто випиває на роботі?". Тоді він їх згрібає в охапку і коле своєю щетиною. А донька говорить в цей час, що вона знає чому він не голиться. І коли він здивовано питає "Чому?", вона відверто каже: "Бабуся каже, що в тебе тремтять руки від алкоголю і тому ти боїшся поранитися".

А ще, пізно ввечері, коли він приходить додому п‘яненький, він лягає в ліжко поруч зі своєю молодою дружиною і говорить: "Давай помріємо, що буде через десять років, коли діти вже закінчуватимуть школу" і розповідає всякі дурниці про те, як він домовиться, щоб діти поступили в Кембридж. "Ми продамо ту ділянку, що в центрі, і цих грошей вистачить, щоб вони нормально вчилися". Інколи дружина злиться на нього, бо хоче спати, але він їй каже: "Не поводься так, ніби ти вже старенька і сварлива теща. Невже тобі не цікаво поговорити про наше майбутнє і майбутнє наших дітей?". І їй не залишається нічого іншого, як включитися в розмову про те, яка професія краща: лікар чи юрист.

Карантин приніс дві проблеми: бізнес майже рухнув, а теща переселилася до них. І тут він несподівано зрозумів, що його величезний будинок, насправді дуже малий. А пити дома йому просто немає з ким.

Він не боявся вірусу, він сміливо виїздив в місто, намагався з кимось зустрічатися, але його офіс ставав пустим, люди не готові були до зустрічей, а по телефону такі питання ніхто не обговорював. Несподівано стало зрозуміло, що ніхто не хоче витрачати гроші в час карантину.

"Боягузи!", – кричав він щоранку в своєму порожньому офісі. Потім він довго голосно лаявся, але його чули лише стіни і, можливо, всілякі правоохоронці, які наставили жучків в його офісі. Але це не мало ніякого значення, адже нічого кримінального в тому, щоб матюкатися у власному офісі не було. Що робити далі він просто не знав. Сидіти дома не хотів, в місті зустрічатися не було з ким. Тому він ходив порожнім центром, намотуючи круги навколо ратуші, сподіваючись здибати хоч когось. Інколи хтось і справді зустрічався, але люди швидко здоровкалися і тікали. І тоді він знову йшов в офіс, кричав щось про боягузів і тверезим повертався додому. А теща зі щасливою посмішкою говорила: "І сьогодні ніхто не захотів з тобою випити?".

І тут несподівано він захворів. У нього підскочила температура, почало боліти горло і все тіло виламувало. Він відселився в дальній недоремонтований куток свого здоровенного будинку і сказав дати йому горілки, перцю і трохи закуски. І ще він сказав, що зазвичай після такого лікування він одужує на другий день. Він випив півлітра горілки з перцем, заїв картоплею з м‘ясом, страшенно пропотів і заснув. Прокинувся він вночі і зрозумів, що у нього висока температура і йому погано. Він подзвонив у швидку, але там сказали, що треба йому попити жарознижуюче і якщо за завтра нічого не зміниться, то треба йти в лікарню. Він вирішив нікого не будити, зробив собі багато чаю з липою і тривожно заснув.

На ранок температура не впала і він зрозумів, що потрібно щось з цим робити. Він зателефонував до знайомого лікаря, але той сказав, що тестів нема. А в лікарню йти немає сенсу і прописав якісь ліки. Він попросив дружину купити ліки і знову пив липовий чай, потім, спав і дивися телевізор, де з кожної щілини говорили про коронавірус. Під вечір температура трохи спала і він навіть нормально поїв. А вночі знову температура підскочила до 38,6.

З дружиною і дітьми він говорив по телефону, прибріхуючи, що виздоровлює. А тим часом він дзвонив всім, кому міг додзвонитися і шукав тест на коронавірус. Тестів ніде не було. На третій день температура не впала, але всі знайомі лікарі казали йому, що йти в лікарню немає сенсу – там буде гірше ніж вдома, а вентилювати легені йому, на щастя, ще не потрібно. Тому він пив якісь ліки, літри чаю і дивився телевізор з усе більшим страхом за своє життя. Він вже бачив свої похорони і навіть коли говорив з дружиною по телефону казав їй: "А як ти думаєш, твоя мама на моїх похоронах буде сміятися, чи все-таки стримається?". Дружина у відповідь плакала, але він не міг себе зупинити і продовжував у тому ж дусі: "Цікаво скільки дощок піде на те, щоб зробити гроб для мого живота?".

На четвертий день йому знайшли тест. Дружині він сказав, що йому краще і треба попрацювати, і попри всі її плачі, взяв машину, сів за кермо і поїхав в лікарню. Потім він чекав шість годин в машині. Востаннє він так чекав, коли дружину, на місяць раніше терміну відвіз до пологового будинку і у них народилася восьмимісячна дитина. Тоді він з іще одним другом біля пологового знайшли генделик де сиділи такі ж, як і він, налякані чоловіки.

Зараз не було генделика і не було взагалі нічого. Був тільки він, закапсульований у своїй машині і телефон, який мовчав.

Через шість годин подзвонив лікар і сказав: "Вітаю, у вас немає коронавірусу, а це значить, що ви мене не заразили". "Почекайте, як немає?", – спитав він. "Немає і все, радійте чоловіче, у вас простий грип, який завтра-післязавтра закінчиться", – відповів лікар.

Він поїхав додому і під вечір зрозумів, що йому краще і він справді одужує. Він сказав дружині, що в нього немає коронавірусу і він не заразний. І ще він хотів сказати, але не сказав, що тепер він зрозумів, що так просто він не помре, адже першою в могилу має піти теща. Ще два дні він просидів в своєму закутку, провсяк випадок, а потім вийшов зі своєї барлоги і сказав дружині, що вони мають відсвяткувати його звільнення.

На вечір він взяв дітей, дружину, товсту ковдру і кошик із їжею та алкоголем і сказав: "Ми робимо пікнік на горищі". І вони пішли на четвертий поверх, де була порожня кімната в якій, як він планував, мав колись стояти більярд, але не було нічого. Дітям він налив соку і сказав, що це дитяче вино, дружині він налив справжнього вина, а собі налив віскі і сказав: "За здоров‘я". І вони провели чудесні дві години вчотирьох.

А потім він сам вклав дітей спати, поприставав до дружини і потім стомлений сказав: "Найбільше в цьому житті я шкодую, що в мене не було коронавірусу". "Чому?", – здивувалася дружина.

І він відповів: "Коли я буду помирати і буду думати, що я зробив за життя, мені не буде чого сказати. Я навіть не зумів захворіти на коронавірус. От такий я хріновий герой".

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme