Кобзон помер: А з ним і Радянський Союз

1 вересня в Україні відключають аналогове телебачення. Велика частина головних телеспоживачів, пенсіонерів, залишиться без своєї улюбленої забавки. Але про смерть Кобзона ще встигла дізнатися. Тож може вдосталь поплакатися над улюбленим персонажем епохи своєї "щасливої і безтурботної" юності.

Йосип Кобзон мав серйозне відношення до України. Але це відношення – територіальне. Так, він народився на Донеччині, жив у Львові, тоді ще Дніпропетровську (нинішній Дніпро), Краматорську. Але він не був представником України – так само, як і представником єврейського народу, до якого належав формально, за кров'ю і генами. Кобзон був тим, про кого писали у брежнєвській Конституції – "новая историческая общность людей". Радянський народ.

Йосип Давидович був радянською людиною у повному розумінні цього слова. Він працював на режим і для режиму. Його голос чує кожен, хто дивиться головний телесеріал СРСР 70-х, "Сімнадцять миттєвостей весни". Він виступав на комсомольських будівництвах (як чудово, що поколінню наших дітей ці речі уже треба буде – а точніше, не треба буде – пояснювати, бо вони живуть у зовсім іншому світі) та інших "правильних" і "потрібних" заходах.

Кобзон, як і багато інших, був необхідною культпідтримкою радянського режиму. Адепти совку люблять же говорити про те, що при СРСР і ДніпроГЕС побудували, і заводи, і в космос полетіли – так, начебто це тільки в Радянському Союзі було, а весь світ на той момент жив у середньовіччі. Хоча так, в космос літали далеко не всі. Просто тому, що не мали такої потреби – викидати мільярди на таку безглузду забавку…

Так от Кобзон і компанія були таким культурним імпортозаміщенням – мовляв, бачите, і у нас теж уміють співати, ну гарно ж, не те що у них там, на загниваючому Заході. Причому самі "кобзони" чудово знали творчість своїх капіталістичних колег – але були абсолютно не проти, що населення "найбільшої країни у світі" годували саме ними. Ба більше, вони були обома руками "за" – бо лише в таких, геть не конкурентних умовах могли мати свою частину слави і грошей.

Цікавий історичний факт – 1962 року з'явився на світ гурт Rolling Stones, і того ж таки року в СРСР вийшла перша платівка Йосипа Кобзона. А тепер порівняйте інтерес до Джаґґера і компанії серед нашого покоління, покоління "30-45", з інтересом до творчості Кобзона. От вам і показник.

Звісно, звинувачувати у всьому самого лише Йосипа Кобзона – неправильно. Він був одним із гвинтиків цього гігантського механізму. Але – гвинтиком, який хотів стати частиною механізму. Бо це обіцяло багато великих і малих "пиріжків з полички", у вигляді премій і квартир, "Волг" та путівок до елітних санаторіїв. Одним словом, всі блага радянського номенклатурного раю.

Але радянський рай в кінці кінців закінчився. А рабство і бажання вигоди уже в'їлося в кров усіх цих "радянських інтелігентів". Саме тому вони так легко і просто підтримали режим Путіна, який напав на Україну. Це навіть не генетична пам'ять – це їхній власний досвід. Просто змінилися прапори над Кремлем, та замість комуністично-імперської прийшла православно-імперська ідеологія. А як цю ідеологію обслуговувати – "кобзони" чудово знають, бо навчилися цьому у молоді, найпродуктивніші і найпам'ятніші роки життя.

Звісно, реакція на смерть Кобзона в Україні та на Росії буде різна. Для них, запоребрикових "іхтамнєтів" та членів їхніх сімей – померла легенда їхньої, існуючої і поки живої країни. Для тих, хто застряг у брежнєвському совку у нас, в Україні – помер символ тієї країни, радянської. Яка саме уже мертва. Тому у нас будуть плакати більше і гіркіше – саме через те, що для росіян зі смертю Кобзона нічого не завершилося, їхня оновлена імперія продукує інших "радянських інтелігентів" усіх мастей, від Безрукова до Залдостанова. А для наших, українських совків разом із Кобзоном помер СРСР. Так-так, помер увесь той вже напівміфічний совок, бо більшої зірки у ньому просто не було.

І вони чіплялися за нього як за можливість ще трохи пожити там, у часах своєї молодості, де морозиво смачніше, квартири безкоштовні і мир у всьому світі. Хоча б так пожити, вдивляючись у екран чомусь не "Чайки" чи "Горизонта", а якогось китайського телевізора. А смерть Кобзона – це, можливо, й не остання, але головна ниточка, яка врешті-решт розірвалася. І як їм тепер жити – у світі, де не тільки панують "бендеровци" та "украінскій язик", а і їх любого Йосі Давидовича уже немає…