Відмова від переговорів з ОРДЛО: Чому Зеленський заявив у Мюнхені, що миру не буде

Сьогоднішня промова Володимира Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції та його подальше спілкування з пресою не викликали ажіотажу. В першу чергу тому, що нічого надто нового, радикального чи несподіваного український президент не сказав.

Пасажі про те, що "ніякі документи, ніякі підписанти і ніякі меморандуми не захищають", чи, наприклад, констатація того факту, що в Європі забувають про українсько-російський конфлікт – все це достойно золотої статуетки Капітана Очевидність.

Частина пропозицій Зеленського, яка могла би претендувати на якусь новизну – це пасажі про посекторне розведення сил і засобів, за якого перехід від одного сектора до наступного можливий лише після того, як спецмісія ОБСЄ верифікує, що в "розведеному" секторі відсутні збройні формування та військова техніка.

Але й ця інновація виглядає достатньо натужно. Оскільки достовірно верифікувати можна хіба демонтаж довготривалих оборонних споруд. А "формування", рівно як і військова техніка, мають неприємну звичку приходити вночі, "насипати" через лінію розведення, і, не дочекавшись верифікаторів, йти геть. Тому і запропонована Зеленським процедура виглядає як достатньо натужне намагання привнести в процес врегулювання конфлікту бодай якусь новизну. Навіть якщо та новизна якось не дуже співвідноситься зі здоровим глуздом.

Іншою "сміливою" пропозицією чинного президента є декларація про можливість спільного патрулювання кордону представниками України, ОРДЛО та ОБСЄ. Хто саме буде обирати "представників ОРДЛО" якщо там відсутня легітимна, з точки зору України і самого Зеленського, місцева влада, президент якось скромно промовчав. Бо якщо брати в якості "представників" вже наявних на Донбасі представників сепаратистів, то, за чинним законодавством України, вони є незаконними збройними формуваннями і українські силовики, виконуючи дану народу України присягу і керуючись українським законодавством, мали би їх арештовувати на місці. Втім, це подробиці. Оскільки в реальність "спільного патрулювання" на Банковій, здається, вірять не більше, ніж у Москві.

Натомість якщо абстрагуватися від "бантиків", то нічого нового Зеленський не пропонує. І це, насправді, дуже тішить. Оскільки чинний президент не збирається проводити вибори на Донбасі "без елементарних безпекових і політичних умов" чи, принаймні, голосно й публічно декларує подібний намір. Оскільки, на його думку, вибори повинні пройти за українським законодавством і з українським контролем за лінією кордону. Що, насправді, є досить чітким натяком на той факт, що декларація про "вибори на Донбасі у жовтні" – це радше благе побажання, ніж реалістичний прогноз.

Зеленський стверджує, що не збирається сідати за стіл переговорів з "невизнаними з точки зору міжнародного права" ватажками терористів, які "не можуть представляти місцеве населення".

"Ми готові до діалогу з мирним населенням цих територій (ОРДЛО, - ред), але не з тими, хто є невизнаними з точки зору міжнародного права, а отже не може представляти місцеве населення України", – заявив він. 

Більше того, на думку міністра закордонних справ Пристайка, яка раптом сформувалася у нього акурат в Мюнхені, зустріч Зеленського, Путіна, Меркель та Макрона в квітні може й не відбутися. Що виглядає логічним – зважаючи на той факт, що майже жодне рішення попередньої зустрічі на практиці так і не було реалізованим.

Звичайно, всі ці заяви чітко й недвозначно демонструють, що дипломатична стратегія нової владної команди за півроку фактично зайшла в глухий кут. Той самий, в якому перебували і Порошенко з Клімкіним впродовж всього періоду свого перебування на посадах. Що мабуть, не дуже добре.

З іншого боку, цей дипломатичний тупик свідчить, що масованої і бездумної відмови від захисту національних інтересів України не відбудеться. Що, звичайно, не може не тішити.