Інститут "стукацтва" НАЗК: Як в Зеленського відкрили шлях до політичних переслідувань

Традиція писати доноси на сусідів, колег та начальників є невід'ємною частиною ментального коду "радянської людини". Тепер ця властивість набула законодавчого відображення в Україні. Відтепер донощиків пестуватимуть за рахунок держави - навіть гривнею. Правда, щоб отримати свої 30 срібняків, доведеться добряче напружитись, констатує Depo.ua.

Верховна Рада ухвалила в цілому закон про зміни до закону "Про запобігання корупції", який створює законні підстави для виникнення так званого "інституту викривачів" - людей, які отримуватимуть статус викривачів корупції за повідомлення про відповідні злочини. Тож з'ясовуємо хто може стати викривачем і які зиски чи, навпаки, проблеми, він отримає в якості віддяки за свій "сигнал"

Цей закон вніс у Верховну Раду президент України Володимир Зеленський. І визначив його як невідкладний. Рада й справді у досить стислі терміни розглянула та ухвалила президентський проект.

Читайте також: Закон про викривачів корупції: Що він передбачає (ІНФОГРАФІКА)

Викривач чи стукач

У саме поняття "викривач" законодавці вклали досить широкий сенс. Викривачами назвали людей, які, повідомили про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, якщо така інформація стала їй відома у зв’язку з її трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою діяльністю, проходженням нею служби чи навчання або її участю у передбачених законодавством процедурах, які є обов’язковими для початку такої діяльності, проходження служби чи навчання.

Головною підставою для критики саме такого визначення стало протиріччя з міжнародними нормами і документами Ради Європи, які визначають викривачів саме як учасників системи, де відбулося корупційне діяння. А в українському ж варіанті це може бути будь-який активіст, який зробив висновок про наявність злочину через зовнішні ознаки: наприклад, коштовний годинник на руці підозрюваного.

Цих людей справедливо можна буде назвати не викривачами, а банальними стукачами - яких українська історія має в достатку. 

Анонімні доноси: маст хев

Ще одним фактором, який перетворює викривачів у європейському розумінні в стукачів у трактовці українській є законом передбачена анонімність заяв.

Тобто замість того, аби заявник, після звернення до відповідного органу зі своїм викриттям, отримував відповідний правовий та фізичний захист, йому пропонується скористатись якимось анонімним каналом зв'язку і надіслати звичайну анонімку. 

Можна передбачити, що закон якщо і працюватиме, то саме в цій, анонімній, частині - адже навіть потенційно повноцінні викривачі з майже стовідсотковою ймовірністю оберуть шлях аноніма, аніж підставляться під ризик і принесуть заяву у НАЗК особисто.

Навіть встановлене законом звільнення від цивільно-правової відповідальності за майнову та/або моральну шкоду внаслідок правдивого повідомлення не стане стимулом звертатись до правоохоронців під власними іменем. 

НАЗК роздору

Суперечливою концепцією критики законопроекту називають і те, що головним органом роботи з викривачами-стукачами буде Національне агентство запобігання корупції (НАЗК). Саме воно займатиметься і обробкою заяв, і їх перевіркою і роботою з викривачами.

В той же час робота з викривачами передбачає не лише перевірку наданих відомостей в площині, скажимо, відповідності видатків потенційних корупціонерів їх прибуткам. Адже у випадку, якщо відомості про скоєння злочину в ході перевірки підтвердяться, за його заявою має бути порушено кримінальну справу і розпочато розслідування. Але НАЗК повноважень порушувати справи, вести слідство і, тим більше, надавати охорону викривачам не має.

За логікою цим мав би займатись якийсь правоохоронний орган (НАБУ, поліція, СБУ...), який має право і порушувати справи, і вести досудові розслідування і здійснювати фізичну охорону заявників.

Але законодавці все ж залишили цю сферу НАЗК. І тим самим створили певну колізію внаслідок НАЗК отримує певні функції правоохоронного органу, але законодавчої можливості їх здійснювати фактично не матиме.

Гонорар за донос

Головною новацією і принадою ухваленого закону його прихильники називають запровадження можливості отримати гонорар за викриття корупційного злочину. І на цьому варто зупинитись більш детально.

В законі зазначено, що за повідомлення про корупційний злочин, активне сприяння його розкриттю викривачу виплачується винагорода у вигляді 10 відсотків від грошового розміру предмета корупційного злочину або від завданого державі збитку. Але за певний, досить суттєвих, умов. 

- грошовий розмір предмета злочину або завдані державі збитки від такого злочину в п'ять тисяч і більше разів перевищують розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на час вчинення злочину(на сьогодні - більше 10 млн гривень).

- винагорода у вигляді 10 відсотків від грошового розміру предмета корупційного злочину або від завданого державі збитку після ухвалення обвинувального вироку суду.

- винагорода не може перевищувати три тисячі мінімальних заробітних плат, встановлених на час вчинення злочину.

Створена "вилка" умов дуже сильно звужує коло можливих реципієнтів винагороди. А теза про те, що фактичне отримання коштів відтягується аж до набрання вироком законної сили - взагалі зводить ймовірність фінансового хеппіенду до нуля, оскільки навіть експерт з феноменальною пам'яттю навряд чи пригадає бойдай один завершений вирок у корупційній справі, де фігурувала сумма хоч на йоту наближена до 10 мільйонів.

Тому частину про винагороду викривачам можна сміливо списувати у розряд популістських загравань з електоратом, який продовжує вірити у весняні посадки та масштабні конфіскації вкраденого у народу добра.

Ефективність закону

Якщо виключити зі списку мотив для викривачів у вигляді матеріального зиску, то в списку потенційних мотивацій залишаються лише заздрість (мстливість) заявників і громадянська відповідальність.

У першому випадку новий закон є фактично легалізацією згаданого нами на початку віковічного прагнення покарати об'єкт своєї заздрості, що має мало спільного із боротьбою з корупцією. А громадянська відповідальність і інші високі цінності, як ми розуміємо, будуть або "пустишками", де про доказування конкретного злочину говорити не доводиться, або про спотворення їх до рівня заздрощів і особистої помсти. Бо єдина і максимальна санкція викривачам за неправдиве повідомлення – спростування.

Ну і не можна виключати небачені до цього можливості політичного переслідування неугодних, які відкриваються перед владою. Оскільки анонімки - найкращий спосіб легалізувати компромат на того чи іншого діяча. Так, наприклад, силові органи вже мають багато компромату на нинішніх нардепів. Але ці дані здобуто не зовсім законним шляхом і реалізувати їх для порушення справ не дуже вийде. А тепер інститут анонімних викривачів дозволяє надати цьому компромату цілком легального вигляду. І відповідним чином примусити строптивого нардепа до покірності.

Загалом прагнення Зеленського запровадити цей інститут викривачів виглядає малоконструктивно. Педалюючи з самого початку своєї каденції тему боротьби з корупцією шляхом створення нових правоохоронних органів, надання їм великих повноважень, встановлення більшої відповідальності за корупційні злочини наш президент так і не зрозумів, що такими заходами можна боротись лише з корупційонерами, але аж ніяк не з самим явищем.

Адже найголовнішим запобіжником корупції, як відомо, є відсутність умов для корупції. Простіше кажучи: корупція зникне тоді, коли вона не буде вигідною. Тож засобами законодавчого викорінення корупції могли б бути закріплені у законі прозорі механізми функціонування тих чи інших ринків, розподілу бюджетів і ухвалення владних рішень.

Натомість президент вперто йде шляхом боротьби з наслідками, а не причинами. І викривачі в законі про корупцію - черговий крок в цьому напрямку.