"Іхтамнєти" в рясах. Навіщо в УПЦ МП вирішили засудити журналістів через вірус

Про це пише "Ділова столиця".

Ледь оговтавшись від хвороби, викликаної вірусом COVID-19, намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло (Лебідь) подав у суд на "5 канал" через публікацію інформації про те, що він нібито закликав вірян приходити до храмів, ігноруючи карантин. А митрополит Онуфрій, відповідаючи на питання журналістів, назвав епідемію в Лаврі звичайним сезонним захворюванням.

Владика Павло, як завжди, неповторний. Його, здається, не турбує те, що у телеканалу (і, думаю, не лише "П'ятого") є відеозапис його запрошення до вірян "приходити, незважаючи ні на що". І навіть те, що серед братії та семінаристів багато хворих і є померлі, його турбує менше, ніж те, що монастир зазнав збитків через закриття владою на карантин.

Можна було б уявити владику Павла як зайця на барабані - чим гіршою є ситуація, тим голосніше він б'є ногами. Окрім того, йому не вперше доводиться перекладати відповідальність за свої проколи на журналістів. А що? Так всі роблять. І мішень вибрав політично грамотно: хто тільки не написав/показав/розповів про його заклики приходити до храмів, ігноруючи карантин, але до суду владика тягне саме "П'ятий" - канал Петра Порошенка. Він прекрасно знає, що українська влада використовує будь-який привід, щоб стусонути колишнього президента - і пропонує владі свій черевик. Ми, мовляв, союзники, нам є проти кого дружити - так навіщо ж нам сваритися через дрібниці?

Але до цього простого меседжу все не зводиться. Владика Павло не заєць - з усіх можливих типів захисту він завжди вибирає сициліанський. І в медіаскандалі він - як риба у воді. All publicity is good publicity: допоки ти на екранах - не має значення, в якій якості і з яким меседжем, публіка любить очима, а не вухами, - ти залишаєшся в політичній обоймі, тебе вважають впливовим, тобі дають гроші і не дають на поталу. Владика Павло повною мірою є людиною українського політичного істеблішменту - з його зухвалими манерами, тонко розрахованим божевіллям в промовах, неприхованою розкішшю і впевненістю в тому, що він міцно тримає Бога за бороду. І навіть з тією роллю, яку він грає багато років і з незмінним успіхом, він органічно вписується в наш політичний бомонд.

Судовий позов від владики Павла можна було б вважати черговою витівкою такого роду. І ми б так і вчинили, якби його не підтримав особисто голова церкви - митрополит Онуфрій. Як ви пам'ятаєте, під час Великодня предстоятель УПЦ МП зник з радарів - пішов у затвор. Були навіть чутки, що він підхопив коронавірус - не виключено, що від свого головного спонсора і радника Вадима Новінського, який саме напередодні Великодня повідомив про позитивний тест на COVID-19. Але ось вони знову на публіці, і знову разом - шерочка з машерочкою - прибули покладати квіти до пам'ятника Невідомому солдату. А тут, розумієте, журналісти (знову!) - цікавляться, як справи з епідемією в Лаврі.

І Онуфрій, що сам тільки-но повернувся з карантину, в супроводі "коронавірусного" нардепа відповідає, що ніяких приводів для занепокоєння немає. Це просто сезонне загострення, нічого особливого - "ми всі хворі". Була, розумієте, зима, а тепер, бачите, майже літо - ось і хворіють люди, як зазвичай. У когось болить вухо, у когось - нога. А ви відразу - коронавірус!

В іншій ситуації можна було б сказати, що владика не те, щоб збрехав - просто не дуже витончено уник відповіді. Але зухвалий ковідіотизм намісника церкви дуже погано виглядає на фоні інформації про хворих і померлих, що надходить з лаври та інших монастирів і парафій МП. Який вигляд мало б командування, яке заперечує факт війни, коли з лінії фронту щодня приходять зведення про вбитих та поранених?

Втім, хіба ми не знаємо, як воно виглядає? Просто коли в "іхтамнєтів" починають грати люди в церковних ризах, все ще відчуваєш не шок, але цілком певний душевний дискомфорт. Коли політик бреше - це можна списати на дипломатію, інтриги. А коли бреше служитель церкви - це як називається? Не думаю, що це богословське питання.

Виступи владики Павла й митрополита Онуфрія перетинаються і збігаються в одній важливій точці - обидва відмовляються навідріз. Вони не тільки не збираються визнавати, що неправильно оцінили загрозу епідемії, через що багато віруючих, клірики, ченці та студенти семінарії поплатилися здоров'ям, а то й життям. Відмовою визнавати власні прорахунки нас не здивуєш - ми й самі це непогано вміємо. Але керівництво УПЦ МП шукає прихисту в брехні, цього разу відвертій до цинізму.

Як це позначиться на церкві? На її авторитеті? На її місії, врешті-решт? Церква, яка бреше в очі, - це і є "істинна церква" епохи постправди?

Всупереч багатьом прогнозам і очікуванням, УПЦ МП навряд чи постраждає. У тому сенсі, що поведінка представників її Церковної ієрархії не стане приводом для віруючих і цілих парафій переходити до ПЦУ - такі припущення висловлювалися. Як точно зауважив колишній священик і колишній голова прес-служби УПЦ МП, а нині священик ПЦУ о. Георгій Коваленко, "віряни Московського патріархату залишаться вірними Московському патріархату". УПЦ МП згуртована, як ніколи. З неї пішли майже всі ті, хто вагався, а ті, що залишилися, давно й міцно переконали себе в тому, що ця церква "правильна", а також знайшли для себе відмовки та виправдання, що дозволяють ігнорувати дивацтва священнослужителів або навіть підтримувати їх. І навіть якщо вони будуть до глибини душі обурені ковідо-дисидентством священнослужителів, це не стане для них поштовхом до переходу в Православну церкву України. ПЦУ для них - питання закрите. У самому крайньому випадку, найбільш вразливі можуть просто піти. Але не перейти.

Але шкода, хоча вона й не підлягає інвентаризації, нанесена, і чимала. Керівництво УПЦ МП можна було б зрозуміти і частково виправдати в тому, що стосується політичних питань. Їхнє небажання помічати російську агресію, радикальний протест проти автокефалії та ПЦУ - все це можна пояснити. Але політика щодо епідемії і карантину - просто дивовижний приклад саморуйнування. Якщо удар Томосом було завдано церкви ззовні, і, як будь-який удар ззовні, він має позитивні наслідки - консолідацію вірних, то офіційне ковідо-дисидентство церковного керівництва - це удар головою об стінку. Це розділило церкву зсередини - на тих, хто прийняв карантин, погодившись не лише з українською владою, але й з патріархом Московським, і на тих, хто пішов у відмову (а там - і на лікарняне ліжко) разом з Київською митрополією і головними монастирями країни, проте всім продемонструвавши, які вони непохитні у вірі".

УПЦ МП від цього, звісно, не розвалиться. І митрополит Київський навряд чи поплатиться за свою впертість кріслом - патріарху Московському зараз не до нього, у нього і ближче, прямо на Росії, повно таких же ковідідіотів у чинах. Але ця історія, яка почалася із звичайної помилки, а переросла у неприховану брехню, маргіналізує УПЦ МП. Так, вона збереже свої парафії і буде й надалі наполягати на тому, що вона найбільш численною (всі знають, що порахувати справжню кількість віруючих неможливо). Вона напевно збереже популярність телеканалів - публіка любить клоунів. Їй навіть, як і раніше, будуть виділяти вертольоти для обльотів міст з іконами - з тієї ж причини. Але сприймати все це всерйоз вже просто не можна. Широка публіка мала можливість переконатися в тому, що церковні владики - у тому числі ідеальні ченці - брешуть. А якщо вони брешуть з приводу епідемії - приносячи при цьому в жертву здоров'я і життя побратимів - немає ніякої причини вірити їм і в будь-яких інших ситуаціях.