Дипломати на шпагаті: Чому ЄС та США "не помічатимуть" війни Зеленського та КСУ

Конфлікт між чинним президентом України та Конституційним судом, звичайно, не міг залишитися поза увагою міжнародної спільноти. Але якщо саме скандальне рішення КСУ стосовно скасування цілої низки правових норм чинного антикорупційного законодавства негайно викликало різку критику з боку всіх західних партнерів України — як національних держав, так і міжнародних організацій, то спроба центральної влади в особі Зеленського протидіяти цій загрозі спершу зустріло розгублене мовчання.

Яке невдовзі змінилося вкрай стриманими і дуже коректними коментарями. На кшталт оприлюдненого американським посольством — де йдеться про те, що "США, Британія, Канада, ЄС, Японія та Німеччина з дедалі більшою стурбованістю стежать за подіями, пов‘язаними з рішенням Конституційного суду України". І закликають всі сторони "об‘єднатись у діалозі" і "знайти рішення кризи". Бо це, бачте, "потрібно для відновлення віри людей у те, що держава здатна як боротись з корупцією, так і продовжити закріплений Конституцією України європейський та євроатлантичний курс".

В цьому місці можна спробувати уявити собі Тупицького та Зеленського, які, "об'єднавшись у діалозі", сидять і думають над відновленням віри людей у державу.

Втім, якщо абстрагуватись від підкреслено-неозначених заяв "за все добре і проти всього поганого", було висловлено й певні більш конкретні реакції.

Наприклад, посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен заявила, що КСУ у своєму рішенні щодо електронних декларацій навряд чи врахував "конституційне завдання стосовно незворотного євроатлантичного курсу України". Попри всю неоднозначність подібної заяви, її можна трактувати радше на користь Банкової.

Дещо конкретніше виступив глава МЗС Франції Жан-Ів Ле Дріан, що ніби як висловив підтримку "рішучості президента" Зеленського в подоланні кризи довкола рішення КСУ. Хоча тут слід робити "поправку на вітер" - оскільки заяву Ле Дріана транслювало українське МЗС. В процесі цієї трансляції якщо не суть, то принаймні акценти сказаного могли трохи й зміститися.

Загалом, зрозуміти обережність європейських лідерів та дипломатів — та і їхніх колег зі США — зовсім не складо. Оскільки з одного боку, неправосудні, корумповані, проросійські і просто печерні рішення КСУ вимагають найжорстокішої критики. Але, з іншого боку, реакція чинної української влади, яка "проспала" рішення КСУ і не зуміла його заблокувати до прийняття, а тепер намагається протидіяти цим рішенням за допомогою методів більш ніж сумнівної законності, теж не можуть бути оцінені, як взірцеві. З точки зору наших західних партнерів, виходить чергова варіація фільму "Чужий проти Хижака".

У цьому плані далеко простішою вийшла задача для спікерів впливових міжнародних організацій. Де керувалися виключно впливом прийнятих КСУ та Зеленським рішень на той аспект соціального чи економічного життя, який має стосунок до даної конкретної організації.

Наприклад, у МВФ заявили, що "підтримання та підвищення ефективності всіх українських антикорупційних інституцій є ключем до досягнення більш сильного і більш справедливого росту і важливим зобов'язанням в рамках підтримуваної МВФ програми". Оскільки заява прозвучала 30 жовтня, вже після "відповіді" Зеленського на дії КСУ, її цілком можна розглядати як підтримку дій Банкової. Що й не дивно — МВФ навряд чи цікавить законність дій української влади. Особливо в порівнянні з необхідністю виконувати поставлені задачі, й потребою уникати ймовірних ризиків для української економіки. З іншого боку, Венеційська комісія, головною прерогативою діяльності якої якраз і є питання права, а не практичної доцільності, виступила, як відомо, із прямо протилежною заявою. В якій йшлося, про те, що "припинення повноважень суддів є порушенням Конституції і фундаментального принципу розподілу гілок влади". Незалежно від питань доцільності чи й здорового глузду, якщо на те пішло.

З усього цього випливає, що консолідованої позиції західних партнерів України стосовно історії з КСУ наразі не існує. І якщо чинному президенту вдасться швидко погасити кризу за допомогою дій навіть на межі правового фолу — то вся ця історія так і пройде "непоміченою". Якщо ж війна затягнеться і переросте в повноцінну конституційну кризу (що наразі, на жаль, видається більш ймовірним) — то продовжувати "не помічати" юридичну слабкість позиції українського президента та антиправову й реваншистську суть дій його супротивників Заходу більше не вдасться.