Політичний діалог: Чому розмова з Путіним стане для Зеленського катастрофою

Розмова президентів України та Росії продемонструвала, що у Володимира Зеленського відсутня стратегія щодо ведення переговорів з Кремлем. В результаті чого він коливається між різкими заявами і беззмістовними способами налагодити "дипломатичний діалог"

"Заочний діалог" між президентами України та Росії, за якого вони обмінювалися репліками, кинутими в об'єктиви телекамер чи на сервери Facebook, перейшов у голосову форму. Учора Зеленський і Путін таки поговорили. Цікавий момент - повідомлення про розмову на сайтах українського та російського президентів були майже аналогічними. Хіба що на president.gov.ua не згадали, що розмова відбулась за української ініціативи - на чому старанно наголошувала прес-служба Кремля та Дмітрій Пєсков. Говорили, знову-таки, якщо вірити офіційним підозріло коротким й однаковим версіям, про звільнення полонених моряків, а також щодо продовження переговорів у нормандському форматі.

І не домовились рішуче ні до чого. Бо "домовленість щодо продовження роботи на рівні експертів", яка була досягнута у справі обміну полоненими - це не домовленість. Це дуже дипломатична констатація того, що розмовляти ніхто і ні з ким за наявних умов не збирається. Просто поки що жодна зі сторін не хоче сказати про це відверто. Абсолютно аналогічний зміст має і задекларована "можливість продовження контактів в нормандському форматі".

Для чого, в такому випадку, ця розмова була потрібна Володимиру Зеленському? У розрізі міжнародної політики резони для неї можна знайти - хай і достатньо слабкі. Вчорашнім дзвінком він продемонстрував готовність "вести діалог з Росією" - що, можливо, сподобається європейським союзникам України. А що не досягнуто ніяких практичних домовіленостей - то й не диво. У європейських співбесідників Путіна результат зазвичай аналогічний. Тому погано організована й безрезультатна спроба переговорів з Путіним ніяк не вплине на стосунки із союзниками - чи геополітичними противниками, якщо на те пішло. А от у випадку внутрішньої політики все, на перший погляд, ніби й більш очевидно. Прийшовши до влади під гаслом "зупинимо війну", яке підтримує левова частка електорату Зеленського, президент вимушений демонструвати якісь практичні кроки в цьому напрямку.

Початок розведення сил не дав видимих результатів. Після нього - хоч, може, і не внаслідок - на фронті стало помітно гірше. "Хлібне перемир'я" цього року зірване в таких масштабах, що в пору дивитись на календар - чи не повернувся недоброї пам'яті 2014-й. Якщо Зеленський реалізує свою улюблену ініціативу - спробує підірвати бетонні фортифікації на першій лінії оборони, при тому без аналогічних дій з боку сепаратистів - наступні вибухи можуть залунати вже недалеко від не переміщеної поки адміністрації президента. З практикою "примирення малими кроками", про яку так люблять говорити західні "фахівці з розв'язання конфліктів" (і послугами яких, не виключено, користується і офіс Зеленського) явно не складається. А народ - ну, принаймні та його частина, яка підтримала Зеленського, "хоче миру".

При тому невдачі в миротворчості ускладнюють і політичне становище нової влади. Бо, з одного боку, на чинного президента чинять тиск патріотично налаштовані сили, наголошуючи на погіршенні ситуації на фронті і загальної обороноздатності країни. З іншого боку, президент явно програє у перегонах з проросійською опозицією. Бо і "Опозиційна платформа — За життя", і навіть "Опоблок" - із прямим доступом до російського керівництва, із власними лоббістами у Кремлі - можуть привезти із вояжів до Москви набагато більші призи за капітулянтство, аніж Зеленський. І після його невдалих переговорів неминуче почнуть розкручувати тезу про те, що Україні потрібне керівництво, до якого в Кремлі дослухаються - а не ігнорують. В цьому буде своя логіка, яка цілком може подіяти на специфічний контингент виборців. А якщо врахувати той факт, що для Зеленського ключовим виборчим ресурсом наразі є саме електорат, який може перейти до опоплатформ і опоблоків - оскільки на правому фланзі політичного поля конкуренція зашкалює - то програш у "миротворчості" - це серйозний привід для тривоги.

Звичайно, до проведення позачергових парламентських виборів слабкість позиції "слуг народу" навряд чи зможуть перетворити на голоси виборців хоч праві, хоч проросійські партії. Але наявність більшості у парламенті тільки поглибить відповідальність чинного президента - і за лічені місяці поставить його перед повномасштабною політичною кризою. І за таких умов Зеленський приймає рішення "просто поговорити" з Путіним і "щось порішати". Він справді наївно вірить в те, що це можливо. Як свого часу Дональд Трамп наївно вірив у те, що він "збудує стіну - і мігранти до нас не полізуть". 

Після вчорашньої розмови ця віра, будемо надіятись, у Зеленського мине (якщо він здатен вчитися) - або принаймні похитнеться. Прикро тільки, що за цей процес навчання і позбавлення від ілюзій чинного президента країна повинна платити немалу ціну - як у вигляді втрати стратегічної ініціативи, так і наражаючись на загрозу реваншу, принаймні - часткового, проросійських сил.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна