Державники-хлібороби та свій ХДС: Яка ідеологія перемоги потрібна українцям на виборах

Все нове – добре забуте старе. Це закон моди. Політики мають слідкувати за політичною модою, якщо не можуть запропонувати щось своє. Вітчизняний політичний клас грішить копіюванням одних і тих же ідей, технологій. Доходить до смішного, коли у передвиборчих роликах різних кандидатів з'являються навіть однакові архітектурні споруди. Це, мабуть, має символізувати, що вони якось доклалися до спорудження мостів, доріг і таке інше. А виборець мусить на те все дивитися, і обирати обгортки без ідеологічної начинки. І це при тому, що у нас склалися мінімум три самобутні ідеологічні платформи, які просто потрібно наповнити сучасним змістом.

Ми писали про відсутність креативу у наших лівих на кшталт Капліна чи Киви. Якого, нагадаємо, днями попросили на вихід із Соцпартії, проте він здаватися не збирається. Втім, боротьба за крісла в партії менше за все мають цікавити виборця. Його має цікавити, що ці хлопці з дівчатами, окрім невпинного популізму, здатні запропонувати суспільству. В українській історії були не лише комуністи Симоненка та прогресивні соціалісти Вітренко, яких, здається, прагнуть переплюнути новітні леніни, а й націонал-комунізм, незаслужено забутий нашими "володарями дум". Два його теоретики Василь Шахрай (до речі, з Полтавщини, земляк Капліна і Киви), і Сергій Мазлах, родом з Луганщини, у своїй книзі "До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?" виступали за безкомпромісне самостійництво, поєднуючи його з ідеями марксизму-ленінізму.

Сильними націонал-комуністи були і в Грузії, Татарстані, проте більшовики жорстко придушили будь-які "відхилення" від інтернаціоналістського курсу ВКП(б). Відомо, що за часів Кучми обговорювалося питання створення модернізованого націонал-комуністичного проекту, проте влада всього-на-всього розколола КПУ, від якої відійшли усілякі карликові структури на зразок КПРС. Зараз ліві гасла дуже скомпрометовані проросійською позицію комуністів і підтримкою ними сепаратизму на Донбасі і в Криму. Проте у суспільстві є запит на ліву ідеологію. Поки що його експлуатують псевдоліві. У світі ліві партії сильні, вони мають свій інтернаціонал, але українських представників там нема (хоча були соціалісти за часів Олександра Мороза). А дарма. Такий майданчик був би не зайвим для донесення української думки до свідомості орієнтованих на Росію ліваків. Та наших есдеків і соціалістів, які погрузли у війні за печатки і булаву, до Соцінтерну ніхто не гукатиме.

Незаслужено забутим виявився й консерватизм В'ячеслава Липинського і партії хліборобів-державників. Найвідоміший український консерватор у своїх "Листах до хліборобів" показує українцям "третій шлях" - не націоналізм, не соціалізм, а ідеологію "доброго українського господаря", або "куркуля", за більшовицькою термінологією. Протилежні гасла сповідують прихильники мораторію на продаж землі, які грають на страхах селян, та лобісти агрохолдингів, "вуха" яких стирчать з різних парламентських фракцій. Можливо, осучасненими ідеями Липинського озброяться політсили, які йтимуть на вибори під гаслами скасування багатолітнього мораторію.

Популярна у світі християнська демократія і християнський соціалізм мають гарні шанси і у нас. Проте жодна з політсил досі не взяла її на озброєння. Ми не про назви партій, а про реальне втілення ідеологічних засад християнського політичного руху. У нас є віковічна традиція співпраці церкви і влади – гетьман Петро Сагайдачний та митрополит Йов Борецький, гетьман Богдан Хмельницький та митрополит Сильвестр Косів і так далі. Козацтво та православні владики були корисними одне одному. В сучасних умовах церкви та умовна ХДС могли б бути корисними й один одному, і суспільству, згуртувавши його навколо ідей захисту суспільної моралі, з якою у нас давно вже великі проблеми. Шкода, але потенціал церкви залишається невикористаним і після Майдану. Священики під час революційних подій грали дуже важливу роль, але політичний проект з цього так і не виріс. Хоча ми маємо успішні приклади ХДС і ХСС у Німеччині, ПіС у Польщі.

Нинішні парламентські партії насмикали у свої програми потроху з усіх ідеологій. Наприклад, явний соціалістичний ухил мають і "Батьківщина", і "радикали", і "свободівці", і навіть "Нацкорпус", який позиціонує себе в якості правих. Що ж до лібералів, то під цю категорію можна умовно віднести всіх українських "центристів" від провладних БПП і "Народного фронту" до "опоблоківців". Різниця радше в їх геополітичніх уподобаннях, а не у ставленні до суспільно-економічних реформ.

Схоже, політтехнологи рекомендуватимуть клієнтам піти на вибори-2019 традиційним шляхом, не винаходячи "велосипед" – буде, як і раніше, правильна телекартинка, балакучі голови, які вішатимуть на вуха "зраду", "засівання" гречкою на місцях. Вони впевнені, що виборець не надто розумний і забудькуватий. А ще наші політики - ліниві. Щоб втілити в життя якийсь зі згаданих ідеологічних напрямків, потрібно жити не лише одним передвиборчим етапом, а мати стратегічне бачення розвитку партії і країни, мати свого виборця, як це є у західних демократіях. Інакше кажучи, не лінуватися думати і діяти...