Чи потрібен Україні Іноземний легіон

Кількість добровольчих батальйонів, рівно як і безконечний серіал з "входженням", "виходженням" і новим "входженням" "Правого сектору" в структуру ЗС України, свідчить про те, що в країні є чимало людей, готових воювати. При тому робити це, за можливістю, не в межах сьогоднішніх збройних сил України.

І якщо у випадку з керівництвом того ж "ПС" (і не тільки його) можна однозначно говорити про політичні та кар'єрні амбіції, то переважна частина бійців направду готові воювати якщо й не за "голу ідею" - то за класичний набір стимулів для солдатів всіх часів і народів. Себто за честь, славу, і - за можливістю - добру копійчину.

При тому теперішня війна, коли через реальну службу - а, нерідко, й через передову проходять сотні тисяч людей, як призовників, так і добровольців, чудовий шанс виокремити подібних людей. Користуючись при тому не "унікальним тестуванням" чергового замполіта, зампопсиха чи замповиха, а реальною успішністю бійця - і його реальними відчуттями і готовністю продовжувати службу. І не в лісовому гарнізоні під забутим селом - а на передовій, або недалечко від неї. Ймовірно, саме з таких людей Україні і варто починати формувати професійну армію. І період неоголошеної війни - оптимальний час для подібного експерименту.

Звичайно, всі ми не раз чули класичний набір заперечень проти контрактної армії. Першим - і головним - є її "дороговизна". Він, принаймні частково, правдивий - але виключно для мирного часу.

Бо відлов, призов і подальше навчання "солдатів" і, особливо, "офіцерів" "глибокого запасу" в період ведення бойових дій - заняття дороге, складне, і, головне, неефективне.

Не кажучи вже про те, що компенсації родинам, члени яких загинули (внаслідок все тієї ж неефективності підготовки як їх самих, так і офіцерів, що ними керували) - це дорожче, ніж багаторічна зарплатня професіонала. Не кажучи про те, що при наявній ситуації кров вбитих громадян України, таким чином, лягає на руки чиновників, які кинули їх в бій, не навчивши і не екіпірувавши адекватним чином. Навряд чи це, звичайно, сильно хвилює чиновників - але і про їх душі можна подбати, створивши професійну і добровільну армію з належною оплатою.

Натомість у мирний період контрактна армія може стати не тільки джерелом витрат й головного болю, але й генератором прибутку. У випадку, якщо значна її частина в мирний час не сидітиме на бюджетному утриманні, а займеться тим, що вміє робити найкраще. Себто воювати, або здійснювати інші силові акції - але вже за зовнішнім контрактом. Наприклад, у складі комерційних військових компаній, які, в обмін на дозвіл здійснювати свою діяльність, зобов'язуються в період серйозної небезпеки для держави передавати свій персонал під командування Міністерства оборони. Або, більше того - виконувати замовлення урядових структур в обмін на визначену винагороду. В такому разі, серед них можна буде навіть проводити тендери на кращого і дешевшого виконавця.

Якщо відкинути патріотичний пафос (яким, як правило, люблять маскувати недбалість свої роботи українські високопосадовці та Генштаб), безпека в сучасному світі - це всього лиш черговий сервіс. І фінансово зацікавлені професіонали можуть надавати його однозначно краще, ніж силоміць загнані до війська дилетанти.

Діяльність, приміром, американських приватних військових компаній, частково, могла би стати взірцем того, як можна поєднати "приємне і корисне". Звичайно, помітну частку їхніх прибутків становить виконання місій, пов'язаних з підтримкою місій армії США - і такий шлях для українських мілітаристів є непридатним.

Але, приміром, ЄС, як зацікавлений у збереженні суверенітету і стабільності України, має чималу потребу у "силових" сервісах. Відлов мігрантів на суші - і порятунок їх на морі, силовий супровід комерційних кораблів в небезпечних регіонах, силовий супровід боротьби з терористичною загрозою чи силові дії в третіх країнах на користь ЄС - далеко неповний список того, чим могли б зайнятись відносно невимогливі (за європейськими мірами) українські фахівці-силовики. При тому передача подібних підрядів на відкуп Україні могла би бути набагато адекватнішим для ЄС кроком, ніж безперервні фінансові подачки "на ремонт провалу". І така "купівля безпеки", формально, не виглядала б як геополітичний виклик Росії, яким би стала пряма передача зброї Україні. А зброю українські професіонали купили б і самі - за зароблені в ЄС кошти.

Звичайно, подібна ініціатива буде рішуче негативно сприйнята українським генералітетом та вищим військовим керівництвом. Бо місця в подібній моделі для більшості сьогоднішніх "батьків-командирів" просто не буде. Інше питання, чи потрібні ці командири навіть при теперішньому стані справ.

Безумовно, подібна діяльність передбачає немалий ризик для виконавців. Але вони йтимуть на нього свідомо, за адекватну платню, і з твердим розумінням того, що в разі їх загибелі їхні родини отримають належні страхові виплати і т.д. Врешті, рівень смертей та поранень в адекватному військовому з'єднанні, яке не кидають "на заріз", навряд чи буде в середньому вищим, ніж на тій самій шахті Засядька, куди люди, як не крути, спускались і продовжують спускатись, щоб заробити свій шмат хліба. Звичайно, хліб найманців-контракників теж не буде легким - але це буде чесно зароблений хліб. Натомість держава, яка матиме можливість використати в разі потреби сотні тисяч фахових бійців, навряд чи буде ласим шматком для будь-якого сусіда.

І якщо навіть достатньо серйозні підприємці - той самий Річард Бренсон, для прикладу - цілком серйозно радять Україні, щоб уникнути повного банкрутства, спробувати оподаткувати, наприклад, легалізоване вирощування коноплі, то чому б нам не спробувати повернутись до практики, достатньо популярної в Європі - принаймні, до появи націй-держав, епоха яких зараз, схоже, підходить до кінця? Невже наші солдати та офіцери гірші за наших вирощувачів коноплі?