Приреченість Савченко. Ніхто в Україні не знає, що з цим робити

Попереду – пітьма з рідкісними промінцями надії. Розпливчасті обіцянки адвокатів про "все буде добре". Хоча не зовсім зрозуміло, чому. Обурення США, ЄС, і всіх людей доброї волі. Пропозиція рідного гаранта поміняти Савченко на двох спецпризначенців – злочинців, які нікому особливо не потрібні ні в Україні, ні в Росії. І яких Росія не забере хоча б тому, що для цього доведеться визнати вирок щодо них, прийнятий українським судом. Розмови про можливе посилення санкцій проти Росії – які розмовами, скоріше за все, і залишаться.

А ще – перспектива сухого голодування до кінця.

Говорити про путінську стратегію в цьому судилищі – без сенсу. Все сказано і повторено вже не раз. "Результати роботи" донецького суду – сфера інтересу чи то лікарів-психіатрів, чи, швидше, якогось Ростовського трибуналу, якщо такий колись трапиться.

Натомість хочеться подумати про інше. Про стратегію і тактику української сторони у всій цій історії. На прикладі, скажімо, президента, який в одній промові закликає тиснути на Росію санкціями (о диво, навіть українськими – а не тільки європейськими, як завжди) – і при тому пропонує віддати росіянам їхніх терористів.

Чи можна собі уявити когось з ізраїльських прем’єрів, який оголошує спецоперацію проти терористів – і при тому пропонує випустити з тюрми їхніх поплічників? Черчілля, який проголошує Фултонську промову – в кінці якої радить не дратувати Сталіна? Та чорт з ними, з великими – Керрі, який радить росіянам забиратись з Сирії під три чорти, і при тому публічно і люто лає Ердогана за збитий російський літак?

Якщо ми надіємось на дипломатичне вирішення проблеми, то треба не потрясати повітря заявами про санкції, а сідати за стіл з росіянами і говорити, що саме вони хочуть в обмін на Савченко. Торгуватись, терпіти російські демарші, але просуватись до конкретної мети. Погоджуватись на визнання вироку – за умов відбування його в Україні. Приймати закон про вибори на Донбасі врешті-решт – все рівно вони не відбудуться.

Натомість якщо подібні переговори не вдалися – чи ми вважаємо, що потурати забаганкам терористів є недоречним, то ми мали б ввести санкції за Савченко, Сєнцова і всіх решту жертв російського "правосуддя" ще півтори роки тому.

Плотницький – як злочинець, причетний до викрадення громадянки України, мав би бути засудженим. Хоча б заочно. І як мінімум ховатись у Ростові, а не торгувати обличчям в Мінську. Ні, всі в курсі, що проти нього щось там порушили в ГПУ рік тому – але де наслідки? Де бодай банальний виклик на допит – якщо вже не запит на затримання Інтерполом? Чи великі мудреці з Генпрокуратури рік медитують на портрет Плотницького, щоб визначити його вину, і виклику обвинуваченого на допит не потребують?

Де аналогічні справи, виклики та запити стосовно всіх, причетних до суду над Савченко? Зважаючи на постать Надії Савченко, чомусь здається, що вона б не засудила цей другий, жорсткий, але по-своєму правдивий шлях. По якому Україна не пішла.

Звичайно, ГПУ начебто "готує справу проти суддів" Савченко. І от-от почне її розслідувати. Так ніби до сьогоднішнього вироку російські судді не порушили ні єдиного закону чи міжнародного договору, пов’язаного, приміром, з викраденням людей. Не кажучи про той невеселий факт, що наслідки цієї справи нічим, скоріше за все, не відрізнятимуться від справи проти Плотницького, винуватців вбивств на Майдані, поплічників Януковича і всієї решту гидоти, яка продовжує насолоджуватися вільним і ситим життям, не зважаючи на "підготуїв" з ГПУ.

Складається враження, що у справі Савченко – як і в багатьох інших моментах внутрішньої та зовнішньої політики, врешті, ми йдемо по якійсь дивній середині між "дипломатією" і "правом", "державництвом" і "гуманізмом", "поняттями" і законом". Збираючи дорогою щедрий урожай нерозв’язних проблем з обох боків нашої дороги.