Чому Нищук вважає жителів Донбасу "генетично нечистими"

Міністр культури України Євген Нищук зробив досить гучну заяву в програмі "Свобода слова".  Відповідаючи на запитання стосовно повільного розповсюдження української культури у Південно-східній частині країни він сказав, що в містах Півдня і Сходу частина населення є завезеною, внаслідок чого українська культура там просувається повільно. 

"Ситуація, що склалася на сході і півдні, - прірва свідомості. Більш того, коли ми говорили про генетику в Запоріжжі, на Донбасі, то це міста завезені. Немає там генетики, це свідомо завезені (міста, - ред.). Черкаси - славний гетьманський і Шевченків край. Саме місто Черкаси наполовину завезене. Чому? Тому що боялися шевченківського духу. Це була технологія Радянського Союзу ", - заявив міністр.

Потім він додав, що "прірву" цю можна усунути книжкою, дитячим вихованням, культурними заходами, та ін. 

Чи правду сказав Нищук про Донбас? Звичайно, правду. Проте, він зробив велику помилку, повісивши ярлики на всіх жителів Донбасу без виключення, що є чистою брехнею.

Але для початку згадаємо про документи. Після початку війни на Донбасі були відкриті архіви КДБ, де кожен українець зміг на власні очі переконатися в тому, що після Голодомору 1932-1933 років на Донбас, Запоріжжя, Дніпропетровщину, Харківщину ешелонами везли родини російських колгоспників. Є документи, є докази цього.

Ось, наприклад, документ, в якому йдеться про те саме переселення - 21 тисяча сімейств, 3,500 господарств у Донецьку область, яка на той час поширювалася на територію Луганської.

 

44 ешелони з людьми із Івановської області у Донецьку прибули до кінця 1933 року. Вони заселяли землі так званих "малоросів" і "великоросів" (великороси - поняття, що використовувалося у відношенні північно-західної та північно-східної групи східних слов'ян, яки пережили ряд трансформацій протягом 18-початку 20 ст.).

Як розповідає BBC, все це відбувалося згідно виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.

На їх переселення було виділено 15,5 млн рублів. З них 10 млн пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 млн - зробити довгостроковим кредитом.

Згідно з архівними документами, в Донецьку, Дніпропетровську (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківську області переселяли колгоспників з Росії, а в Одеську (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської і Херсонської областей) - з Білорусі та Росії.

До кінця 1933 року із Західної області РРФСР в Дніпропетровську було відправлено 109 ешелонів з переселенцями і їх товаром, з Центрально-Чорноземної області Росії в Харківську область - 80 ешелонів, з Білоруської РСР в Одеську область відправили 61 ешелон, з Горьківської області - 35 ешелонів з людьми. Ну і про Донецьку, куди везли з Івановської, ми вже нагадували. 

Новоприбулі росіяни, які заселяли мертві чи ледь живі села, отримували суттєві пільги навіть у питаннях податків і відчували себе набагато комфортніше, ніж українці, які пережили Голодомор. Згодом, у 1934 році почали говорити стосовно перешкод, які існують у процесі асиміляції, а також про відкриття російських груп у школах та завезення літератури і навчальних посібників на російській мові. 

Проте, не все так однозначно. Наприклад, доктор історичних наук Станіслав Кульчицький у коментарі BBC заявляв, що створений в 1933 році переселенський комітет перемістив в нинішні Харківську, Донецьку, Луганську області значно більше жителів інших регіонів України, які менше постраждали від Голодомору, ніж з території Росії. А згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України в 1933-1934 роках, повернулися назад, до Росії.

Якщо повертатися до Нищука, то знову ж таки, Міністр сказав правду стосовно того, що в Україну після Голодомору завозилися росіяни. Більше того, політика асиміляції стосувалася не тільки цих років. Після Другої світової, протягом всього існування СРСР службою в армії в інших республіках, розподіл на роботу українців на території РСФСР і навпаки, гарні умови і висока зарплата для шахтарів Донбасу, яка заманювала у регіон в тому числі людей з Росії та Білорусі - все це її наслідки. 

Але Нищук не мав права вішати ярлики на всіх жителів, а також говорити сьогодні про те, що жителі Донбасу і Півдня недостатньо генетично чисті... Бо є дуже багато прикладів людей, які поїхали з Донбасу, мають проукраїнську позицію, а також воюють за свій рідний край. І нехай соцдослідження Центру Разумкова в певній мірі грають на його користь, бо саме там, навіть попри війну, досі великий відсоток людей не вважає Росію країною агресором, Міністр мав би мовчати і культурою боротися із цим.

Бо дуже дивно, та навіть кумедно чути, що сьогодні у незалежній державі розвитку української культури заважає політика асиміляції, яка проводилася досить давно. За 25 років незалежності держава мала змогу нав'язати свою культуру, але не хотіла. І сьогодні, під час війни на Донбасі, коли багато з місцевих тягнуться до українського, проводити українізацію на Донбасі набагато легше, ніж це було навіть після 2004 року. І правда, озвучена Нищуком про Донбас, швидше грає проти нього.