Як Клімкіну знайти українських полонених в Чечні

Від повідомлення про те, що значна кількість громадян України - від 120 до 700 осіб - може перебувати в Росії, зокрема, на території кавказьких республік - Чечні, Адигеї і Осетії, віє холодком. Описів перебування рабів у гостинних гірських аулах складено цілком достатньо. Ще з часів двох російсько-чеченських воєн.

В будь-якому разі, перше, що вражає в цій історії - що ми дізнаємось про неї виключно від родичів полонених. Які звертаються не до української влади - а до російських правозахисників. Складно припустити, що ніхто з авторів листа не намагався піти "офіційним" шляхом. Дивно, що отримавши подібну інформацію, українські владні структури обійшли її стриманим мовчанням.

Звичайно, спеціалісти з повернення заручників та полонених нерідко переконують громадськість - можливо, і не без підстав - що зайве обговорення долі конкретної особи тільки ускладнює процес її звільнення. Може, й так. Але загальна інформація про наявність такої проблеми, як продаж українців в рабство (а це, як не крути, найбільш ймовірне пояснення того, як українські полонені опинились на Кавказі) навряд чи зашкодила б конкретним людям. А скільки-небудь адекватне пояснення родичам полонених, що саме робиться для їх звільнення, унеможливило б появу такого листа. Тому зявляється стійке відчуття, що подібного пояснення не було. Як, ймовірно, не було і роботи, спрямованої на пошук і повернення.

При тому якщо українські офіційні інституції з якихось причин (брак ресурсів, упереджене ставлення російської сторони) не можуть зайнятись цією проблемою самі - вони цілком можуть достатньо голосно і артикульовано звернутись до відповідних міжнародних організацій, а також до західних дипломатів.

До двох полонених ГРУ-шників - чи екс-ГРУ-шнків, не важливо, прориваються російські дипломати, правозахисники і Міжнародний червоний хрест. При тому що всі достеменно знають, що полонені (чи то ув'язнені за підозрою в тероризмі) живі, отримують необхідне лікування, і явно збираються дожити до суду. При тому вся історія обставлена роздумами на тему - чи не порушує, бува, українська сторона права військовополонених? Натомість "зникнення" сотень українців - з явним кримінальним "душком" - залишається справою їх самих та їхніх родин.

Звичайно, може виявитись, що вся ця історія - чи, принаймні, помітна її частина - результат цинічного шахрайства "гарячих кавказьких хлопців", які просто хочуть підзаробити на "довірливих хохлах", і отримавши якусь інформацію про реальних українських полонених, намагаються "розкрутити" родини на великий грошовий викуп.

В такому випадку навіть голосне і масштабне звернення до російської влади на найвищому рівні може змінити ситуацію. Подібний "бізнес" не надто потрібен навіть Кремлю - хоча б через очевидні репутаційні ризики. І повернення "рабів", з одного боку, нічим не загрожує доктрині "нас тут не було" (оскільки подібним "народним промислом", скоріше за все, займались саме кавказькі "добровольці", а не регулярна армія), а з іншого - таке повернення стане чудовою демонстрацією високого гуманізму скутої "духовними скрєпами" країни.

Та й біс з нею, з демонстрацією - не перша і не остання. Всі б легко її пережили - аби лиш люди повернулись додому живими.