Чому Україна має послати ООН в Гуантанамо

Україна ризикує опинитися в епіцентрі скандалу навколо питань тортур. Все почалося з того, що делегація Підкомітету ООН з попередження катувань призупинила свій візит до України після того, як їй відмовили у доступі до місць, де, за їх підозрою, працівники Служби безпеки України позбавляють волі і катують затриманих.

Згодом помічник генерального секретаря ООН з прав людини Іван Шимонович "розвинув тему", заявивши про появу в Україні секретних в'язниць. Цю тему підхопило і авторитетне видання The Times. "Київ дозволяє тортури і запускає секретні в'язниці, повідомили в ООН", - стверджується у заголовку статті.

Втім, все почалося з того, що представників делегації ООН просто не пустили до приміщень районних підрозділів спецслужби в Маріуполі та Краматорську. Варто зазначити, що в СБУ виправдовувалися не дуже вдало. Спочатку щось невпевнено говорили про росіян в складі делегації, яких там не було. Правда згодом голова СБУ Василь Грицак заявив, що представники делегації не отримали доступ, оскільки там не утримують затриманих чи ув’язнених. "Я особисто підписував документи, якими дозволяв відвідування закладів тримання осіб, які перебувають під вартою – СІЗО. Але це не означає, що іноземні спостерігачі повинні заходити до районних підрозділів СБУ у зоні АТО" – зазначив голова СБУ.

Втім, те, що когось кудись не пустили до приміщення, яке не є місцем утримання – ще не є доказом катувань в Україні. Варто зазначити, що до цього прикрого інцеденту ООНівці побували мало не в усіх закладах утримування заарештованих, після чого десь почули (і не виключено що з протилежного боку лінії зіткнення), що в ізоляторах СБУ коїться "щось страшне". Отже поки всі звинувачення до України у тортурах  – це суцільне переповідання чуток та байок. Звісно, якщо в ООН є певні факти щодо злочинів в українських в'язницях, їх необхідно розслідувати та винних карати. В той же час є в цій проблемі і ще один аспект, про який забувати не можна.

Не варто забувати, що в Україні уже другий рік повним ходом йде війна, а терористи – це не фантазії ЗМІ, а реальна буденність. І якщо в США після 2001 року заговорили про Гуантанамо, що не красиво з моральної точки зору, але адекватно з точки зору безпеки, то і в Україні теж іноді варто "серйозно поспілкуватися" з терористом, якщо це допоможе врятувати десятки життів ні в чому не винних людей. Під час вибору між терором та насильством до терористів, найголовніше, що має хвилювати компетентні органи - це необхідність забезпечення безпеки українських громадян.

Тому навіть у разі знаходження якихось доказів – яких, до речі, наразі не існує, не треба забувати - вести війну з терористами у білосніжних рукавичках не виходило, на жаль, ще ні в кого. То ж єдине, що може зробити Україна в цій історії - це пропускати претензії правозахисників повз вуха.