Чому Березюк не стане українським Боббі Сендсом

Після історії із Надією Савченко голодування як форма протесту в Україні, в принципі, остаточно дискредитоване. Тим не менш, історія із львівським сміттям викликала із, здавалося, небуття hunger strike. Причому відразу у Києві і Львові.

Львівські Березюк і Сироїд (це ж треба, знайти людей з такими ж прізвищами, як і у нардепів; втім, на виборах у нас і не таке з 2004 року трапляється) вже прогнозовано завершили своє голодування. Київські, "самопомічні", ще тримаються. Але особливих сумнівів у тому, чим завершиться ця акція протесту, ні в кого немає. Тому, що Україна – це не Велика Британія…

1976 року, ще за лейбористів, британський уряд прибрав із документів поняття Special Category Status. Цей статус – із відповідними правами і обов'язками – присвоювався північноірландським політв'язням. Ті обурилися і почали протестувати. Різними способами. В тому числі й голодуваннями. П'ять років тривав цей протест з різною інтенсивністю, аж до того моменту, коли 1 березня 1981 року член ІРА (Ірландської республіканської армії – відомої організації, яка боролася за звільнення Ольстера від британського панування) Боббі Сендс розпочав hunger strike – як виявиться пізніше, до кінця.

Сендс та його побратими висували ряд вимог, які нам зараз здалися б просто смішними. Право не носити тюремну уніформу. Право не працювати. Право на зв'язок з іншими в'язнями. Можливо, через це, через велику ідейність своїх вимог, свого протесту, вони і не зламалися. А влада, якою тоді вже два роки як була залізна Маргарет Тетчер, не мала права на поступки. І зайшла коса на камінь.

10 померлих від голоду ірландців. Сендс навіть встиг виграти вибори в Палату громад британського парламенту – і завершив своє голодування 5 травня політиком. Найдовше, 73 дні, протримався восьмий померлий, Кіран Догерті. Між першою смертю, Сендса, та останньою, Майкла Девайна, пройшло 2,5 місяці. І всі ці місяці Тетчер тримала свою позицію так само, які ці ірландські хлопці – свою.

Звісно, Порошенко - аж ніяк не Тетчер. Але - чи стане Березюк українським Сендсом? Адже з певного моменту, якщо ти реально, а не бутафорськи голодуєш, дороги назад уже немає. Власне, з моральної точки дороги назад у представників "Самопомочі" не було вже з самого моменту початку "голодного страйку". Так само, як не було її у представників ІРА в тюрмі Мейз.

А ще у цих молодих ірландських хлопців не було іншого вибору. Їхнє протистояння із лондонською владою – як-то кажуть, "за землю, за волю". Як нині на Донбасі. А історія із львівським сміттям, яку акуратно трансформували в "війну Порошенка з Садовим" – це лише одна із багатьох політичних історій. Згадайте, як після програшу на парламентських виборах 2014 року "Свобода" організовувала безстрокову акцію протесту під ЦВК. Скільки днів тривала ця безстрокова акція?

Українським Боббі Сендсом могла б стати в московській в'язниці Надія Савченко. Та Надія, яку ми намалювали собі тоді, а не нинішня, яка показує в залі засідань середній палець і бігає з ефіру на ефір із божевільними заявочками. А Березюку до Сендса… Проблема львівського сміття – це не світоглядна, а технічна, добре, технічно-політична проблема. Яку можна і треба вирішувати не голодуваннями, а переговорами. Переговорами, поступками і домовленостями. Ірландській же hunger strike десятці не було з ким і про що домовлятися.

До речі, назва політичного крила ІРА, партії "Шинн Фейн" перекладається з ірландської, як "(ми) самі". Яка чудове перегукування із назвою партії Березюка і Ко. От тільки це зовсім різні "самі". Ті стояли за життя і смерть (у підсумку отримавши її), ці – за бізнес- та політичні інтереси свого шефа, прикриваючись містом.