Бардак у п'ятій колоні. Як Новинський і Захарченко будуть відбирати голоси в Рабіновича й Бойка

Агітаційний плакат "Партії миру" Вадима Новинського в центрі Києва

Про це йдеться у статті "Ділової столиці".

У минулий вікенд одіозний "миротворець" Віктор Медведчук не просто в черговий раз відзначився в Москві, але зробив це з максимальним піар-ефектом. Він більше, ніж годину без будь-яких перешкод просторікував на тему "дружби України з Росією" у суботньому ефірі пропагандистського ток-шоу "Право знати" московського телеканалу ТВЦ, виклавши свіжі порції напівправди і відвертої брехні. Втім, на подібне можна було б не звертати особливої уваги, адже нічого радикально нового Медведчук не сказав, якби не два показових моменти.

По-перше, путінський кум був представлений на російському телебаченні не лише як керівник всім обридлого "Українського вибору", але й як лідер електорально перспективної партії "За життя" (формальне верховенство в даному політпроекті поки що належить Вадиму Рабіновичу). А по-друге, сам факт використання "недоторканого інформзапасу", тобто російських пропагандистів для власних агітаційних потреб по переважно внутрішньоукраїнському передвиборному порядку денному, свідчив про те, що конкуренція серед прокремлівських сил в Україні досягла свого апогею. А цільовою аудиторією сольного шоу Медведчука були, схоже, не стільки російські телеглядачі, скільки українська "просунута вата", що користується YouTube і супутниковими антенами.

Три московських тези Медведчука

Власне кажучи, головних медведчуківських меседжів, що транслюються за допомогою телекамер московського ТВЦ, було всього три. Перший — це підхоплена українськими ЗМІ чи не як сенсація його думка про те, що він не вважає Росію країною-агресором. Хоча важко було б чекати від кума Путіна чогось іншого, новим поворотом став би зворотній висновок, але цього очікувано не сталося.

Другий посил був абсолютно брехливим: нібито половина українців в захваті від "російського світу", що легко розбивається вщент будь-якою актуальною соціологією, так і чисто на побутовому рівні всім достеменно відомо, кого і чому в Україні йменують суто російським ємним поняттям "х@йло", який давно став загальносвітовим мемом. Втім, акцент на "руськомирській половині" новоявленого лідера партії "За життя" був, мабуть, обов'язковою програмою демонстрації його і прибічників безумовного вірнопідданства кремлівському господарю, не більше.

Ну а третя медведчуківська теза про бажання 70% наших співгромадян досягнення в Україні миру була типовою напівправдою. Адже на що готові піти українці для припинення війни на Донбасі, Медведчук уточнити забув, так що згідно замовчуванню вийшов начебто "мир" виключно на путінських умовах, з чим не можуть погодитися хіба що закінчені жертви російського зомбоящика. Однак про це трохи пізніше, спершу варто відповісти на питання, чому затяжний телемонолог Медведчука вийшов у світ за поребриком саме зараз.

Штовханина у п'ятій колоні Кремля

Виглядає так, що ключовою метою розширеного виступу "життєлюба"-неофіта в московському ефірі було застовпити за собою лідерство у тому українському сегменті, який абсолютно не соромиться свого статусу "руки Москви". А тут останнім часом спостерігається справжня штовханина, де парламентська партія "Опоблок" виступає в проросійській ніші хоч і самим вагомим та респектабельним, проте далеко не єдиним конкурентом дуету Медведчука–Рабіновича.

І справа тут не тільки в відколотому від партії "За життя" абсолютно з неідеологічних причин нардепа-русофіла Євгена Мураєва. Останній на чолі нового плагіат-проекту "Наші" покликаний мобілізувати той радикально ватний електорат, для якого риторика Рабіновича або Бойко виглядає надмірно "проукраїнською". Ну а повний список охочих поласувати української ватою на виборах-2019 дійсно стає задовгим. І всі вони як прокляті товкмачать про одне й те ж — про мир на Донбасі на умовах цілковитої капітуляції перед Росією-матінкою.

Окрім "За життя" та "Опоблоку", які, швидше за все, підуть на вибори різними п'ятими колонами Москви (висловлена публічно згода на заклик Рабіновича об'єднати зусилля від одного з лідерів ОБ Сергія Льовочкіна поки що зависла в повітрі, без будь-яких подальших рухів у цьому напрямку), особливо виділяється "православний апендикс" у вигляді нардепа-олігарха Вадима Новинського, який нещодавно офіційно очолив свій кишеньковий і створений ще півроку тому рух "Партія миру".

На тому ж електоральному полі топчуться незадоволені люстрацією колишні донецькі працівники екс-міліції з партії "Розумна сила". Її досі мало кому відомі лідери Олександр Соловйов і Олександр Савченко, за чиїми спинами впритул маячить тінь втікача до Москви - голови МВС часів режиму Януковича - Віталія Захарченка, з початком осені розгорнули небувалу активність. То вони в рамках "прямих народних переговорів" повезли в окупований Луганськ "народну декларацію про мир з вимогами до влади і всіх сторін конфлікту припинити бойові дії", тут же підписавши її на луганському з/д вокзалі з якоюсь "ініціативною групою мирних жителів і громадських діячів". То вже у Києві демонстрували підписи українців під вищезгаданою декларацією, яких нібито зібрали вже понад 100 тис. Одним словом, поділ "мирного" електорального пирога явно вступив в активну фазу.

Межа можливостей капітулянтів

Чому проросійські "миротворці" стали з'являтися, як гриби після дощу, пояснив той же Медведчук в ефірі ТВЦ: головне, чого чекають українці у своїй абсолютній більшості від виборів-2019, так це настання довгоочікуваного миру. Дійсно, згідно зі всіма соціологічними замірами, кількість подібних відповідей респондентів коливається в межах 60-70%, так що, на перший погляд, коридор електорального потенціалу для всіляких "ініціаторів миру" реально широкий. Але при більш докладному вивченні питання все стає на свої місця — межею можливостей для всіх неприкрито проросійських політичних проектів в сучасній Україні є цифра близько 20% українських виборців, зібрати яких в один кошик ніхто не зможе.

Наприклад, протягом останніх трьох років детально досліджує настрої українців щодо припинення війни на Донбасі фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Так от, після кількох хвиль тематичних соцопитувань загальна картина залишається стабільною: в жовтні 2015 р. з запропонованою соціологами тезою "Мир — будь-якою ціною, треба погоджуватися на будь-які компроміси, з ким завгодно і про що завгодно" погодилися 20,7% опитаних, у травні 2016 р. -22,5%, в червні 2017 р. -17,9%, в травні 2018 р. — 19,7%.

Зате на більш конкретне питання, яке рішення слід прийняти, щоб на Донбасі встановився мир, відповіді цього року розподілилися наступним чином (можна було вибрати не більше трьох варіантів): за надання російській мові статусу другої державної ратують лише 6,5% респондентів, за відмову від перспективи членства в НАТО і закріплення в Конституції нейтрального статусу України — 6,6%, за амністію всім тим, хто брав участь у бойових діях на Донбасі, — 7,2%, за введення в Україні федеративного устрою -8,7%, за відділення від України територій, зайнятих так званими ДНР і ЛНР, — 9,8%.

Також 12,9% підтримали пропозицію надати "народним республікам" особливий статус в межах України, 13% — провести вибори на територіях ОРДЛО, а 14,2% вважають, що відновити контроль України над ними вдасться лише військовою силою. Зате найбільше число прихильників отримали дві відповіді — успішне відновлення нормального життя на територіях Донбасу, контрольованих Україною, (30,6%) і примушення Росії до припинення втручання в конфлікт на Донбасі шляхом посилення міжнародних санкцій і тиску міжнародних структур на Кремль (32%).

Нарешті, до ідеї введення в ОРДЛО миротворчого контингенту ООН в травні 2018 р. ставилися позитивно 60,6% українців (рік тому таких було 60,2%, у травні 2016-го — 58%, в жовтні 2015-го — 52,7%). Так що наведені цифри говорять самі за себе. Однак Медведчук, Рабінович, Бойко, Новинський та інші "путіноцентристи" про це воліють мовчати.

Розмноження проросійських політпроектів в Україні може означати ще й те, що Кремль керує своїми п'ятими колонами аж ніяк не настільки вправно, як це іноді вважається.