Як москвич з Бостона лікує травми українських бійців

Роман Торговицький – москвич, що 23 роки живе у США - став зіркою медіа у 2014 році. Тоді, під час концерту колективу Володимира Співакова "Віртуози Москви" у Бостоні, хлопець наважився вийти на сцену, аби висловити протест проти підпису Співакова під листом, який підтримував анексію Криму.

Ще одну акцію – публічне звернення до російських митців-путінолюбів – Торговицький провів у нью-йоркському "Метрополітен-опера", з'явившись на сцені з плакатом із зображенням Путіна-Гітлера. Тоді активіст намагався достукатися до дерижера Валерія Гергієва та оперної співачки Анни Нетребко, чиї фото були розміщені поруч із карикатурним знімком президента Росії.

"Замість того, щоб подавати приклад людяності і співчуття російським людям і використовувати музику і мистецтво, щоб пропагувати ці цінності в суспільстві, ви використовуєте своє становище всесвітньо відомих музикантів для того, щоб підтримувати брехню, окупацію і війну президента Путіна і уряду Росії", - пізніше написав Торговицький у відкритому листі до Нетребко та Гергієва.

Наразі хлопець зізнається: другою акцією він прагнув привернути увагу до свого гуманітарного проекту – Wounded Warriors Ukraine, центру психологічної реабілітації для українських військових. Сам Торговицький отримав науковий ступінь у Гарварді і розробив власну систему самомануальної терапії, також до проекту долучилися тренери данської школи тілесно-орієнтованого психотерапевта Дітте Марчер. Пройшовши через тренінг, українські бійці не лише повертаються до нормального життя, але і самі стають тренерами. Система працює за принципом "Рівний рівному" – засновники проекту вважають, що бійці охочіше прийматимуть допомогу від бійців, ніж від психологів.

Наразі проект отримав грант, тож переживає значні зміни і незабаром дещо змінить формат. Роман розповів depo.ua про складнощі роботи над проектом, особливості тренінгу та втрачену дружбу з американськими приятелями.

ДЕЯКІ БІЙЦІ ПІСЛЯ ТРЕНІНГУ ЇХАЛИ НА ФРОНТ, І ТАМ ДОПОМАГАЛИ ІНШИМ

- Романе, вашому проекту скоро виповнюється рік. Як він змінився за цей час?

- З літа ми кардинально змінили стратегію – активно розширяємось, створюємо базу тренерів у різних містах. Вже проводили тренінги у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, працювали на базу воєнної підготовки.

Раніше люди, що приходили до нас, проходили через всі рівні тренінгу. Зараз структура змінилася. Ми провели близько 200 людей через перший рівень, який забезпечує стабілізацію нервової системи, покращення сну та інших базових функцій.

А далі заняття продовжують найбільш мотивовані. На другому рівні – робота з ядром травми. Це або ті речі, які відбувались з людиною в дитинстві, і через призму яких вона сприймає війну. Або безпосередньо пережиті на фронті події. Після тренінгу людина змінюється у позитивний бік. У неї є вибір: або почати займатися своїми справами, або працювати за концепцією "рівний - рівному", допомагати побратимам.

Так бійці стають ко-тренерами, працюють разом з головними тренерами. Згодом у них теж з'являється можливість стати тренерами.

Були випадки, коли, пройшовши тренінг, бійці поверталися на фронт – у воєнних умовах вчили інших працювати з шоковою травмою.

- Скільки у вас бійців-котренерів?

- З першого тренінгу у нас працює людей шість. Знаю, що чотири ко-тренери йдуть вчитися на психотерапевта.

- Для вправ потрібен певний рівень фізичної підготовки?

- Фізично займатися не складно. Але треба приділяти вправам час. В тому числі, вдома, хоча б півгодини на день.

- Були випадки, коли після тренінгу людина буквально заново народилася?

- Так, але ці історії мають розповідати самі бійці. Мене вразив випадок з чоловіком, який пройшов через полон. Спочатку він особливо не розмовляв, а вже після першого тренінгу дуже активізувався, змінився.

- До цього проекту Ви самі вже мали досвід роботи з військовими?

- Я трохи працював на Ближньому Сході під час збройних конфліктів, але не займався там терапією. Я веду свою частину тренінгу, але основне у нас саме данська школа тілесно-орієнтованої психотерапії і робота з шоковою травмою.

- В інтерв’ю ви говорили, що гроші на проект дає здебільшого українська і російська діаспора, а самі американці вкладаються у проект неохоче…

- В принципі, так само і залишилось. Гроші дає українська і російська діаспора. Єдине, що змінилося, - ми отримали грант і активно працюємо, щоб отримувати інші гранти. А паралельно ми будуємо соціальний бізнес. Продаємо унікальні речі українських майстрів. Волонтери, бійці і психологи радять людей, які створюють автентичні речі. Розглядаємо різні товари, дивимося, які з них мають кращий попит у діаспори.

Хочемо вивести організацію на рівень самоокупованості, щоб працевлаштовувати ветеранів, яка поєднує їх з Україною, тими унікальними речами, які виробляються в Україні. З тим, щоб вивести організацію на рівень самоокупності, щоб менше залежати від грантів і дотацій.

- У Вас самого є речі з цього магазину?

- Так, придбав собі кольчугу у стилі вишиванки. А ще мені подобається чимало речей із вовни.

ВИРІШИВ ДОПОМАГАТИ НА ПОХОРОНЯ МАЙДАНІВЦІВ

- Чи був для Вас елемент неочікуваності у спілкуванні з українськими бійцями? Щось особливо вражаюче?

- Для мене більше шоковими були враження, які я отримав у 2014-му у Києві, коли приїхав на Майдан через кілька годин після розстрілу. А все інше – просто робота. Ти бачиш, як з людиною працювати, щоб їй стало легше.

- У 2014-му не намагалися реабілітувати людей, які постраждали під час Революції Гідності?

- Ні, я у січні приїхав у Пітер, провів там одну ніч, і вирішив заїхати у Київ – побачити на власні очі те, що відбувається на Майдані. Почав брати інтерв’ю, люди з США стали пересилати волонтерську допомогу – медикаменти.

А потім, вже 20-го лютого, я зірвався, купив камери, полетів записувати розмови з протестувальниками. Американські ЗМІ нам показували або палаючі шини, або інтерв’ю з політиками. Те, що відчувають самі революціонери, лишалося за кадром.

Я робив інтерв’ю з активістами після розстрілу… А потім був похорон. Саме тоді я вирішив, що зроблю все можливе, аби створити систему допомогу людям, які постраждали. Адже це люди, які щось роблять для суспільства, а потім суспільство про них забуває.

- Ви говорите про інтерв’ю… До поїздок на Майдан працювали журналістом?

- Ні, просто зрозумів, що ці інтерв’ю треба робити.

- Як сприймаєте нинішнє українське суспільство? Не розчарувалися кінцевими результатами Революції?

- У мене немає розчарування. Я концентруюся на конкретній роботі з бійцями, вона приносить дуже багато задоволення. Ти бачиш, що у людей з'являється енергія. У бійців, і волонтерів. Вони принесли суспільству дуже багато, але наразі видохлися. І от вони на очах набираються життєвої сили. Я працюю цілодобово. Тому відстежувати, що відбувається на більш глобальному рівні, я просто не встигаю.

- Скільки часу проводите в Україні?

- Минуло трохи більше року, як я залишив свою роботу у США. Тоді прагнув піднімати власну компанію. Планував витрачати на волонтерський проект в Україні 15-20% часу. Але дуже швидко це перейшло у 50%. Довелося призупинити бізнес і якось виживати. Зараз ситуація стабілізувалася, але в Україні, як і раніше, проводжу половину часу. Зараз я тут вже півтора місяці. Ми намагаємося побудувати структуру, яка зможе на постійній основі допомагати людям з шоковими бойовими травмами. Завдання, яке держава чомусь ігнорує.

Шукати західних експертів на кілька семінарів – не вихід, так не створиш довготривалий проект. Систему ж будувати доволі складно. На волонтерських засадах працюють тільки американці, а вся українська команда отримує зарплату. З самого початку ми робили фокус на тому, що жити на волонтерстві в Україні неможливо, люди повинні отримувати нормальні гроші, щоб нормально допомагати.

ДЕНЬ У В'ЯЗНИЦІ – ЦЕ ДРІБ'ЯЗОК

- Через свою позицію втратили багато друзів на Росії?

- Ні, там у мене залишилося дуже мало близьких людей. А от у Бостоні через свої акції, на жаль, певну кількість друзів таки втратив.

- Вони підтримують політику Росії?

- Більшість американців підтримують політику України. Але серед моїх друзів виявилися люди, які не сприйняли мої акції протесту. Мене заарештували, навколо цього виник цілий масив суперечливих думок. Хтось з цих людей справді відчуває себе ближче до Росії, а права людини для них другорядні. Для мене ж національність та державність ніколи не були на першому місці. На першому завжди були права людини. Такі от різні філософські підходи.

- Ви не розчарувалися в результатах своїх акцій? Зараз зважилися б зробити те саме?

- Якщо говорити про Співакова, це був протест однієї людини проти дій іншої. Я зробив так, бо інакше не міг. На той момент я щойно приїхав з Майдану, ще відчував запах крові після розстрілу. Для мене як для людини це було неприйнятно, що Співаков підписав листа, який, як я вважав, призведе до ще більшої кількості смертей. Фактично він доклав руку до того, що почалася війна.

- Після цієї акції Ви стали шалено популярним…

- Так, мене як людину, яка не мала відношення до журналістики здивувало, що відео мого виходу на сцену зібрало кілька десятків тисяч переглядів за один день.

На цьому тлі було прикро, що мої інтерв’ю з майданівцями переглянуло максимум 3 тис. осіб. А в тих записах було чимало цінного з людського боку.

Але натомість розійшовся ролик зі Співаковим. Тоді я зрозумів, як працює система. В той період я активно вів переговори щодо створення свого проекту в Україні. Коли ж усе було погоджено, треба було знайти гроші для оплати роботи тренерів. Я вирішив привернути увагу до проекту і таким чином зібрати кошти завдяки акції у "Метрополь-опера".

Після випадком зі Співаковим Торговицькому заборонили з'являтися на території Гарварду. Але хлопець вирішив знехтувати табу і навідатись на концерт Pussy Riot. Активіста знову заарештували. Дівчата з гурту вирушили до дільниці визволяти однодумця

З іншого боку, я не робив нічого, у що б не вірив. Своїми заявами Гергієв заслужив, щоб під час його опери вийшла людина з протестом. Через свої дії у мене немає проблем із совістю. До того ж, це допомогло провести 20 бійців через перший тренінг. Коли ти бачиш обличчя хлопців, які розібралися зі своєю травмою, що наразі вони знають, куди хочуть іти далі, день у в’язниці – це дріб’язок.

З таким плакатом хлопець з'явився на сцені під час виконання опери "Іоланта"

- З бійцями інтерв’ю не записували?

- Трохи записували на початку, але зараз не встигаємо. Працюємо цілеспрямовано над проектом – в його рамках можуть бути і інтерв’ю з бійцями, можливо самі бійці будуть інтерв’ювати один одного.

В СУСПІЛЬСТВІ ІСНУЮТЬ ШАЛЕНІ ПРОБЛЕМИ

- Де знаходите професійних тренерів? Адже тілесно-орієнтована психотерапія в Україні не дуже поширена…

- Тренери - це учні Дітте Марчер. Вона теж приїжджає, проводить заняття. Наш головний український тренер – психіатр і психотерапевт, пройшов чотирьохрічний курс навчання у неї. Але одна з проблем розширення проекту – саме в тому, що цей напрямок в Україні не розвинений. Дуже мало спеціалістів, яких ми можемо залучити.

- З якими ще складнощами стикалися?

- Одна з основних проблем, що в Україні, на відміну від США та Данії, реальна ситуація, коли ветеран втрачає ногу, а потім держава відмовляється визнавати його ветераном, не платить йому пенсії. В такій українській реальності нам доводиться працювати. Адже одна з наших основних задач – створити відчуття значимості, навіть цінності того екстремального шокового досвіду, який людина отримала на війні. А це дуже важко зробити, коли держава відмовляється визнавати, що ти захищав свою країну…

Те ж саме – питання з полоненими. Коли хлопці, в яких друзі вже по 16 місяців сидять в полоні, постійно чують: "їх звільнять за два тижні", а насправді нічого не робиться, з ними важко займатися реабілітацією. В суспільстві існують шалені проблеми, чимало несправедливості. Над цими питаннями ми теж працюємо.

- Шукаєте шляхи визволення полонених?

- Зараз ми розглядаємо одну ініціативу, але про неї не розповідаємо.

- Співпрацюєте з Міноборони?

- Напряму з міністерством не контактуємо, лише обхідними шляхами. Ми взагалі не прагнули працювати з державними інститутами, приймати гроші від українських структур. Ми намагаємося триматися осторонь українських бізнесів та політики, бути абсолютно нейтральними. Щоб бути абсолютно нейтральною структурою.