Втекти від війни і здійснити мрію: Як переселенка вчить дітей науці на підгузках

Наразі Русанова живе на два міста – у Вінниці викладає в університеті, в Запоріжжі розвиває бізнес. Також у Запоріжжі – сім'я і квартира родичів, в якій ті дозволяють жити безкоштовно.

Отримавши грант від ООН, пані Оксана вчить дітей "Веселій науці", коли замість нудних формул на абстрактних задач, діти беруть участь в захопливих експериментах і роблять власні відкриття. Бізнесу півроку, але він розвивається доволі швидко, і встигнув стати міжнародним – у вересні у компанії було 12 заходів у Запоріжжі, і 10 – у Єревані.

Русанова розповіла Depo.ua про захоплення, яке переросло в бізнес, і проблеми Донецького університету.

РІК Я НЕ МОГЛА ПРИЙНЯТИ СИТУАЦІЮ. ПОТІМ ЗРОЗУМІЛА: ТРЕБА РУХАТИСЬ ДАЛІ

- Оксано, як почали викладати науку в ігровій формі?

- В університеті я помітила, що з кожним роком студенти стають все менш освіченими. А коли моїй дитині виповнилося 3,5 років, стало страшно: а що, як він теж стане байдужою людиною, яка нічим не цікавиться? До того ж, я глибоко переконана, що без математики у багатьох сферах дорога закрита.

Тож шість років тому я організувала дитячий домашній гурток для своїх. Знання подавала у формі гри. Пам'ятаю, у мене була валяна кулька, яка подорожує вздовж натягнутої через всю кімнату бечівку, а їй кінця і краю немає. Так я пояснювала дітям, що таке пряма. Потім кулька просила у ножиць розрізати бечівку – раз і другий. Так з'являлися відрізки. А в кінці ми робили досліди. Дітям дуже подобалося. Пам'ятаю, як вони здивувалися, коли дізналися, що так ми займаємось математикою. Гурток швидко переріс рамки домашнього – ми переїхали в дитячий центр.

- Вдалося зробити проект прибутковим?

- Я робила це для своєї дитини, усі гроші витрачала на обладнання. Інколи мріяла заробляти на життя такими заняттями, але далі думок справа не йшла. В Донецькому університеті мене все влаштовувало – і викладацька, і дослідницька робота. Так би усе й залишилося, але почалася війна.

- Швидко прийняли рішення залишити Донецьк?

- Ми поїхали в самому початку конфлікту, у червні 2014-го. Я чула тільки постріли зі стрілецької зброї. Але мені і цього вистачило. Спати ночами не могла. Десята вечора, всі машини поховали, у місті стало дуже тихо, хоч вікна відкривай. Чуєш далекі постріли, і вже шалене серцебиття. Мені було страшно. Коли базова потреба в безпеці не задоволена, ні про що інше вже не думаєш.

Мій дядько із Запоріжжя запропонував їхати до нього, але ми намилилися на море. Думали, два тижні пересидимо, і все вщухне. Але посиділи два тижні, ще тиждень, і ще. Потім закінчились гроші, і ми поїхали у Запоріжжя.

Там ми почали думати, як бути далі. Певний час займалася з дітьми, які до мене ходили, по скайпу. Гурток став суто математичним, досліди по скайпу не зробиш. Цілий рік я не могла прийняти ситуацію – мені все здавалося от-от ми поїдемо додому. Зрештою прийшло усвідомлення, що цього не станеться. Треба якось жити і рухатися далі. Зараз ми живемо за комунальні платежі, за що безмежно вдячні. У Донецьку за два роки були лише один раз – приїхала на день народження діда, йому виповнилось 89 років.

ВІДЧУВАТИ, ЩО МОЖЕШ ЗРОБИТИ СВОЄ ВІДКРИТТЯ, ДУЖЕ КРУТО

- А потім дізналися про гранти ООН для переселенців…

- Мені подзвонила подружка і розповіла про цей проект. Я надихнулась. Було два дні до закінчення терміну. У мене була картинка в голові, як це має бути, адже я давно про таке мріяла. Проект народився на одному подиху. Я описала його, відправила і… виграла. Так і почалася "Весела наука".

Зараз ми не стоїмо на місці, я роблю не тільки наукові шоу, але й семінари. Я хочу не тільки показувати шоу, але й популяризувати науку, надихати. Довести людям, що це дуже цікаво. Я не даю готових рішень, а підводжу дітей до відповіді. І коли вони до чогось докопуються, їхня радість від інсайту – той момент, заради якого я все це роблю.

Також розробляю курс креативності для дітей. Систему, яка дозволяє швидко знаходити рішення у будь-якій ситуації. Адже креативність – це дуже широкий термін, який включає не тільки вміння малювати ромашки.

- На словах важко уявити, як все це виглядає. Що є на майстер-класах, окрім теорії?

- Наприклад, в суботу був майстер-клас "Полімерні чудеса". Ми складали молекули зі спеціальної моделі, самі створили полімерну ікру – таку саму, як продають в магазині і полімерних черв'яків. Ще зробили лизуна – як кажуть діти, "жуйку для рук". Дізнавалися про полімери і перевіряли усе на практиці. Взяли підгузки різних фірм і дивилися, скільки води вони вміщають. Адже наповнення підгузок теж з полімерів.

- Мабуть, після таких майстер-класів діти вже уявляють себе вченими…

- Буває і таке. Наприклад, нещодавно мене запросили в Єреван з семінарами, на яких, у тому числі, були діти дипломатів. І о, один хлопець, Лука, ніяк не міг зрозуміти: я доцент, кандидат наук – невже я крутіша за його тата? Я там була протягом тижня, він ходив на всі заняття. І якщо раніше хлопець говорив, що хотів бути дипломатом, як тато, тепер захотів бути вченим. Відчув, як це круто, коли ти можеш зробити власне відкриття.

- Як розкручували проект? Рекламна кампанія затягла на багато грошей?

- У мене немає платної реклами – лише один раз заплатила за міську довідку Запоріжжя. Все на особистих зв'язках. Хоча спершу у місті в мене не було знайомих, але я приходила в дитячі центри, показувала, що вмію. Люди цікавились. Пішло сарафанне радіо.

У ТИХ, ХТО ЛИШИВСЯ В ДОНЕЦЬКУ, СВОЯ ПРАВДА. АЛЕ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ Я НЕ ПРОБАЧАЮ

- Як виходить жити у Запоріжжі і викладати у Вінниці?

- Нам надали можливість працювати вахтовим методом – приїжджаєш на два тижні, тобі ставлять багато занять, вичитуєш і три тижні не приїжджаєш.

- Чому не влаштувалися викладати у Запоріжжі?

- Дуже не хочеться, щоб такий флагман української освіти як ДонНУ потонув. У нас потужний виш, він регулярно входив у п'ятірку найкращих в Україні. Минулий декан нам казав: "Ви ж такі класні, будь ласка, потерпіть, ми ще одну хвилю звільнень не переживемо". Але цього року таки звільнилося п'ять людей, декан у нас вже новий. Тепер вже він каже: хтось ще піде, і ми точно рухнемо. Тож викладачі рятують улюблений виш. Таких людей, як я, що заробляють гроші на інших роботах, а тут просто викладають, багато. На викладацьку зарплату знімати житло нереально. Хоча у мене, напевно, це вже останній рік. Я втомилася від такого графіку та й дітей залишати не хочеться.

- Як можна врятувати виш, аби люди таки залишилися?

- Якщо б вирішили питання з житлом, все було б інакше. Але це занадто дорого. Норвежці були готові побудувати тут академмістечко, але вінницька влада не знайшла землі. Шкода, адже серед нас дуже багато патріотично налаштованих людей, наші спеціалісти мають дуже високу кваліфікацію.

- Багато викладачів вишу залишилися в Донецьку?

- Так, але це дуже сильно залежить від кафедри і керівника. У нас багато людей поїхало за деканом. Його авторитет зіграв роль. Однак інші, не менш авторитетні декани, думають інакше: мовляв, як можна поїхати, кинути обладнання і дітей. Кажуть, діти не винні, ми маємо вчити, бути поза політикою. Але я не підтримаю їхню правду. У мене правда інша: треба бути людиною і патріотом, і такого я інтелігенції я не пробачаю. Тут не можна бути нейтральним – треба прийняти чиюсь сторону.

- Викладаєте фізику?

- Так, працюю на кафедрі загальної фізики і дидактики фізики. Я викладаю фізику і працюю на курсах, пов'язаних з інформатикою. Мені дуже цікавий процес пізнання – я ходжу на багато курсів і тренінгів, читаю безліч книжок. Я б дуже хотіла передати свої знання – показати, що вчити можна інакше, ніж нас вчили у школі, щоб дітям було цікаво. Але більша половина студентів до мене не ходить –не хочуть навіть безкоштовно отримати ті знання, на які я витрачаю великі гроші. Багато з них працює, але могли б хоча б з'явитися, пояснити ситуацію. Але ж ні… І від цього опускаються руки.

- Чому молодь така байдужа – думаєте, це неправильна система освіти?

- Так, зараз вона не відповідає вимогам суспільства. Світ змінився, а у школах все по-старому. Я за проектне навчання – коли дитина вирішує цікаве завдання, а щоб із ним впоратися – пізнає фізику, математику, хімію. Зараз шкільні предмети не мають відношення до життя.

Має з'явитися розуміння, що діти і батьки - замовники послуги. В перукарні тобі не можуть нахамити і сказати: все, я буду вас стригти під горщик. А школа дозволяє надавати неякісні послуги і ще вдавати, що вона права. Систему освіти треба кардинально реформувати.