Лікар із зони АТО про афганський синдром, відірвані руки-ноги і бойовиків на наркоті

49-річний нейрохірург Армен Нікогосян розповів ДеПо, як рятував поранених українських бійців у найгарячіших точках Донбасу, що думає про забезпечення української армії і чому нічого не боїться

Валентина Емінова
Головний редактор
Лікар із зони АТО про афганський синдром…

Армен родом із Вірменії, громадянин України, батько двох дорослих синів. Узимку минулого року, коли почався Майдан, він кинув роботу в Росії (у Тюмені був завідувачем відділення хірургії в поліклініці за контрактом із «Газпромом») і рвонув до Києва. На Майдані діставав кулі, зашивав рани, лікував обмороження і запалення легенів.

А коли на Донбасі почалася війна і побратими з Майдану пішли добровольцями на фронт, поїхав разом із ними. З першим батальйоном Нацгвардії (потім його об'єднали з другим, створивши батальйон ім. Генерала Кульчицького) пройшов бойову підготовку в Нових Петрівцях, 3 травня прибув до штаб АТО, а 5-го вже вивозив бійців, поранених під Слов'янськом, з поля бою в найближчий госпіталь.

На реанімобілі без броні і будь-якого захисту, з водієм і дівчиною-волонтером без медичної освіти, Армен вивіз десятки поранених бійців із найгарячіших точок Донбасу.

Вчора він приїхав з бійцями Нацгвардії на ротацію в Київ, а сьогодні знову відправляється на Донбас. Впевнений у собі, смішливий, добрий. Але час від часу його голос стає залізним. Начебто і не схожий на «Ангела війни» (так його називають бійці АТО) чоловік із величезними руками і броньованим серцем (так він уже сам себе називає). Він став лікарем, пообіцявши це собі ще в дитинстві, коли медики врятували його брата, у якого була вада серця.

Зараз на чорному шнурку на шиї в Армена висять талісмани: ікони Божої Матері. Одна - від побратимів з Майдану, інша - від бійців 25-го десантного батальйону.

«У талісмани і вірю, і не вірю, - усміхається. - Але знаєте: я досі цілий і жоден боєць у мене в «швидкій» не помер. Я і бронежилет не ношу».

А правда, що Ви нічого не боїтеся?

- Це факт, не боюся. Коли чогось боїшся, воно до тебе чіпляється. Тому я особливо не роздумую. Треба робити - роблю. Мені комбриг 95-ї аеромобільної бригади якось сказав: «Армене, я багато дурнів бачив, але такого, як ти, жодного разу. Ми в деякі місця танки боїмося посилати, а ти на своїй консервній банці прорвався і ще 29 осіб вивіз».

Коли це було?

- Коли вночі сепаратисти атакували перший блокпост біля рибгоспу (це було в Слов'янську в середині травня, - ред.). Вони почали бомбити, мені наші зателефонували, попросили вивезти поранених. Більше нікому було. Я їду і бачу, як у мене майже перед лобовим танкові снаряди літають. Дістався до місця, швидко відкрив задні двері, кричу: «Заносьте всіх поранених». Забрав, вивіз на другий блокпост, на комбікормовий завод.

Вивозив поранених з «іловайського котла» один раз. З луганського аеропорту 18 людей вивіз: зателефонував мій знайомий командир роти, попросив їх забрати, бо хлопці чекали підмогу, але ніхто так і не прибув, а злітна смуга була вже підірвана.

З Карачуна вивозив поранених, коли наші були в оточенні. Туди ніхто не міг пробитися, тільки вертольоти літали. А я знаю, що бійці без води сидять. І ми проїхали п'ять сіл, зайнятих бойовиками, привезли нашим воду та їжу, забрали поранених.

Мені тоді хлопці сказали: «Армене, чому ти на своїй «швидкій» зміг проїхати до нас, а командування на бронетехніці не може?».

Тобто ніхто, крім Вас, поранених із зони АТО не вивозив?

- Спочатку були тільки ми. У військових була одна швидка допомога, «Мерседес» 78-го року, та й той «убитий», їздить 40-50 км/год. Та що то за допомога, коли у них банально джгутів не було кров зупинити! Не було знеболюючого, кровоспинного.

Довелося піднімати директорів аптек, знайомих своїх, і через тиждень у мене було вже три тисячі джгутів. Зараз, слава Богу, всього вистачає. З'явилися ще дві машини, на них працюють мої побратими з Майдану, теж лікарі. І ще один реанімобіль мені прислали з Франції. Все це завдяки волонтерам, діаспорам.

А в МОЗ кажуть: «У нас грошей нема, все пішло на АТО». І в Міноборони полковники медслужби заявляють, що армія на 95% забезпечена медикаментами і швидкою допомогою. Але де воно все тоді?!

Які найскладніші поранення Вам доводиться лікувати?

- Осколкові. Кульові зараз трапляються рідко, якщо якась маленька банда почне блокпост обстрілювати. А осколково-мінометні поранення - це розірвані, відірвані, розтрощені кінцівки. Якось я оперував в реанімобілі - довелося, зазвичай намагаюся до лікарні довезти, - так я дістав з бійця 12 осколків.

А як бійці реагують на поранення?

- По-різному. Всі вони - герої. Але буває, що там подряпина, а хлопець кричить: «Мамочки, як боляче!», А буває, з нього осколок дістанеш, збираєшся везти в лікарню вже, і тут він заявляє: «Яка лікарня, док? У мене пацани! Перев'язуй тугіше, і я пішов».

І що Ви робите?

- Перев'язую і відпускаю. Але після бою все одно забираю в лікарню (сміється).

Вам доводилося ампутувати руки, ноги? Бувало таке, що бійці готові були померти, аби не стати калікою, просили не різати?

- Такі поранені спочатку нічого не розуміють від болю. Швидше зупиняєш кровотечу, колеш знеболююче один раз, другий, третій. А їм все одно боляче... (Армен переводить дух). Швидше везу до лікарні, і там уже лікар приймає рішення, рятувати кінцівку чи ампутувати.

Але іноді буває, що лікар не може вилікувати через брак обладнання, засобів. Йому легше відрізати, ніж морочитися, і він ампутує замість того, щоб лікувати.

Стикалися з пацієнтами - жертвами катувань?

- Тортури це рідкість, усіх підряд не катують. Зараз такий порядок: якщо їхній полонений до них повертається з поламаною рукою, то нам повернуть одного такого ж самого, руку йому зламають. І наші вчиняють так само. Око за око. Тому катувань майже немає, у мене не було таких пацієнтів.

Чи доводилося Вам рятувати бойовиків і терористів?

- Воїну, який дотримується кодексу війни, я допоможу. А відморозкам, які вбивають за гроші, за якусь новороську ідею - я б ще подумав, допомагати чи ні.

А як Ви одного від іншого відрізняєте?

- Військову людину одразу видно. А «ДНРівці», «ЛНРівці» - наркомани з автоматами, вони ходять у спортивних костюмах, кросівках. Їм наркотики дають для сміливості, щоб були, як універсальні солдати. Я одного разу зупинився під Карачуном перекурити, бачив купу порожніх шприців у хащах.

І ще ми у них в аптечках знайшли знеболюючий препарат, який містить смертельну отруту. Його вколюють складним пораненим, вбивають, щоб з ними не мудохатися.

На Вас сепаратисти ще не оголосили полювання? У вас, до речі, є зброя?

- Чого їм мене вбивати? Я ж не міністр оборони (сміється). Зброї раніше не було, але позавчора Аваков мені вручив нагородну, пістолет. Стріляти вмію, я не тільки з пістолета стріляв, ще з гаубиці величезної, 152 мм. По ворожих танках.

Ви, кажуть, ще й пологи в зоні АТО приймали...

- Майже прийняв! Під Слов'янськом я віз до лікарні вагітну жінку, і весь час їй анекдоти розповідав - щоб не народила. Це у неї вже четверта дитина, я їй кажу: «Де твої попередні три?» Вона відповідає: «У моїх різних чоловіків». Так, із жартами, з розмовами довіз її до лікарні, і вона вже там народила хлопчика.

Медсестри так зраділи, вони думали: я чергового пораненого їм привіз.

Як вважаєте, бійці АТО зможуть коли-небудь повернутися до колишнього життя?

- Навряд чи. У них потихеньку починається афганський синдром: людина приїжджає в Київ на ротацію і вже відчуває, що якщо вона була там, тут їй усе дозволено. Дискотеки, магазини, безтурботне життя - все це викликає ненависть у них. «Ми там проливаємо кров, а тут усі розважаються», - так вони думають.

А якщо направити психологів до військових госпіталів та в зону АТО, щоб вони вже зараз із хлопцями працювали?

- Як психолог працюватиме на блокпосту, де постійно стріляють? Ну що він їм скаже? Він сам потім півроку в підгузках ходитиме. А в госпіталі їх просто «пошлють» ті ж самі бійці. Ні, я проти такого.

Після війни хлопці із села, із заводів швидше втягнуться в нормальне життя, займаючись фізичною працею. А міським, тим, у кого багато вільного часу, буде дуже непросто.

А Ви вже вирішили, чим займетеся, коли скінчиться війна?

- Я хочу написати військово-медичний підручник, бо нинішній написаний, напевно, у 37-му. А нам треба багато чого змінити, вся нинішня система логістики не годиться. Я розумію, що ми ніколи не воювали, але чому не можна було навчитися робити бандажі, «Целокс» (кровоспинний засіб, - ред.)?

Чи змінився мій світогляд на війні? Я завжди вважав, що після себе треба щось хороше залишити. І зараз так само вважаю.

 

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme