Український вчений про вдалі пошуки "еліксиру молодості" і співпрацю з професором-панком з Фінляндії

Минулого лютого лондонське Королівське хімічне товариство видало книжку "Ліки проти старіння: від базових досліджень до клінічної практики". Авторами двох розділів наукової роботи стали українці Олег Лущак і Дмитро Господарьов

Depo.Життя
15 березня 2017 19:00
ФОТО: depo.ua

Обидва науковці працюють на кафедрі біохімії ї біотехнології Прикарпатського національного університету, вивчають старіння і чинники, які можуть сповільнити цей процес.

Depo.ua поспілкувався зі співавтором розділів, доцентом Дмитром Господарьовим, який розповів нам про знакову публікацію, власні унікальні експерименти, два роки роботи у Фінляндії і наріжні камені української науки.

- Пане Дмитре, розкажіть, як зв'язалися з укладниками книжки, хто на кого вийшов?

- Головний редактор цієї книжки зв'язався з Олегом Лущаком і запропонував нам співпрацю, ми узгодили, про що саме будемо писати. Приблизно за півроку розділи були готові.

- Звідки він про вас дізнався? Ви такі відомі у світі?

- Перед цим у нас було дві публікації у дуже відомому журналі The Journals of Gerontology. Після другої публікації нам запропонували написати блог, розповісти про наші дослідження у популярній формі. Завдяки всьому цьому ми сталі помітними. Хоча у нас не надто багато публікацій зі старіння, дві статті в такому журналі – це, в принципі, знаково.

На 38-ому конгресі Федерації європейських біохімічних товариств

- Довелося за них чимало заплатити?

- Ми публікувалися безкоштовно, більше того – наші публікації у відкритому доступі, хоча більшість статей доступні за плату. Звичайно, серйозні іноземні видання часто відмовляють науковцям – буває, пишуть, що матеріал не відповідає вимогам, або ж стаття збирає виключно негативні рецензії. Але цього разу нам вдалося з першого разу.

- Про що, власне, було дослідження?

- Ми дослідили, яка тривалість життя у плодової мушки на середовищах з різною концентрацією вуглеводів і, що головніше, з різним типом – глюкозою і сахарозою. Додатково подивилися, наскільки наші піддослідні стійкі до різних стресів.

Якщо не заглиблюватися у наукові деталі, дійшли до висновку, що все добре в міру. Там, де було мало вуглеводів, мухи вмирали швидко. Втім, їхній надлишок теж скорочував тривалість життя. Оптимальною концентрацією виявилося 6% - у таких умовах мушки жили 80 діб. Коли ж підвищували концентрацію до 20%, більшість комах вмирала швидше.

- Результати дослідження можна екстраполювати на людину?

- Те, що ми зробили з дрозофілою, зрозуміло, що ніхто на людей не екстраполює. Щоб робити подібні висновки, треба проводити клінічні випробування на людях. На даний момент вчені намагаються просто зрозуміти процес старіння. Якщо будемо знати молекулярні механізми процесу, можемо розробляти ліки, які можуть його сповільнити.

- У книзі описані такі ліки?

- Там згадані деякі препарати, які можна застосовувати до людей. Потенційно вони можуть продовжити тривалість життя, але наразі їх ще не приймають на регулярній основі.

Наприклад, геропротекторні властивості є у родіоли рожевої, і ми показали, як вона може продовжувати життя. В принципі, таке саме показали до нас в 2008 році американці. Але вони використовували препарати китайської медицини, куди входила родіола. Нас це трохи зачепило: у нас родіола росте у Карпатах, а вони дають це в контексті китайської медицини, не згадуючи про Україну. Ми зробили подібне дослідження з нашими препаратами. Додатково ж показали, як родіола впливає на тривалість життя дрозофіли при різних співвідношеннях білків і вуглеводів. Наприклад, на тих середовищах, де кількість білка перевищувала кількість вуглеводів, радіола не діяла і навіть впливала негативно. А там, де переважали вуглеводи, вона дійсно продовжувала тривалість життя на 15%. Це вважається суттєвим збільшенням.

- Середовище – це те, чим харчується комаха?

- Так, плодових мушок садять на тверде середовище, і вони його споживають. Наші дослідження трудомісткі. Середовище треба змінювати кожен день чи через день. У нас тоді був ліміт пробірок – десь близько 1000. Якщо вчасно їх не перемити, то наступний експеримент ставити неможливо. Тож іноді доводилося перемивати 500 за раз. На Заході ж такі пробірки, звісно, одноразові. До речі, велика подяка нашим студентам, які працюють з нами на повну, і яких ми включили у співавтори.

- Самі вживали родіолу?

- Так, додавали її в чаї, але зараз я її не приймаю. Вона з розряду тих препаратів, які у великій кількості небезпечні. Себто, вживати її можна, але треба бути дуже уважним до дози.

Я ПЕРШИЙ, ХТО ПРАЦЮВАВ З ГЕНОМ АСЦИДІЇ

- А які ще геропротектори ви виявили?

- Цікаве дослідження проводив у Фінляндії – там я створив особливу лінію мух. Я використав ген, притаманний певній групі організмів – грибам, рослинам, бактеріям і деяким молюскам. Взяв його з доволі незвичайної тварини – асцидії. Її личинка має хорду, тоді як дорослий організм безхребетний.

У Фінляндії є банки генів, звідки можна взяти цей ген, розмножити, вставити в інший організм. Я це зробив з дрозофілою. Виявилося, що цей ген підвищив тривалість життя, стійкість до стресів.

Це допоможе нам зрозуміти молекулярні механізми старіння і, можливо, в далекому майбутньому, цілеспрямовано розробляти ліки, які могли б сповільнити старіння або пов'язані з ним хвороби.

- В іншому це були звичайні мухи?

- Так, жодних рогів у них не виросло (посміхається).

- Себто цей ген ви використали першим у світі?

- Новизна моєї роботи в тому, що я використав ген саме з цієї тварини, у світі він існує лише в нашій лабораторії і в фінській. Зазвичай використовують такий самий гомологічний ген, але беруть його з пекарських дріжджів. Але його вивчають здебільшого в контексті генної терапії рідкісних людських хвороб (зокрема, мітохондріальних, таких як синдром Лея).

Але з геном асцидії ніхто поки не працював. Для моєї роботи не потрібно складного обладнання – я просто привіз цю лінію дрозофіл в Івано-Франківськ, а група людей допомогла мені продовжити дослідження, подивитися стійкість комах до різних токсичних речовин. Наразі у мене дуже багато ідей, як розвинути цю роботу.

ПРОФЕСОР-ПАНК З ФІНЛЯНДІЇ ПОГОДИВСЯ ВЗЯТИ В ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНУ ЛАБОРАТОРІЮ

- У яких країнах доводилося працювати?

- Я працював тільки у Фінляндії впродовж двох років. В інших країнах просто бував – у Польщі брав участь у науковій школі, був на конференціях у Португалії і Італії. Приїжджав туди з фінськими результатами.

- Як потрапили у Фінляндію?

- Йшов 2010 рік, і у мене була страшенна ейфорія. Я писав листи різним дослідникам, питав, чи не знайдеться у них місце постдока (тимчасова позиція для кандидатів наук – ред.). Хтось нічого не відповідав, хтось писав, що на цю посаду фінансування не передбачене. І от я звернув увагу на статтю, присвячену темі, дуже схожій на нашу. Спершу подумав, що то знову написали американці, та виявилося, фіни. Зайшов на сайт їхньої лабораторії, а там фото професора з ірокезом. Спершу подумав, що це якийсь жарт. Але потім виявилося, що той панк – редактор серйозного і дуже сильного журналу. Надумав йому написати: видно, що особистість непересічна, може, мені відповість… Спершу у переписці запала мовчанка, але згодом професор таки відгукнувся: мовляв, пробач, був у відпустці, але на таке у нас все одно немає грошей. Я набрався сміливості і накатав ще одну відповідь. Спитав, може, він знає якийсь грант, який я можу виграти і аж тоді вирушити працювати до нього. Як це не дивно, такий грант справді існував. Оскільки у нас дуже конкурентоспроможна кафедра, з легкістю його виграв.

В лабораторії професора Говарда Джейкобса у м. Тампере

- Сподобалося у Фінляндії?

- Звичайно. У цього професора з ірокезом була дуже інтернаціональна лабораторія. Сам він шотландець, а серед співробітників – і фіни, і американці, і нідерландці, і французи, і китайці, і індуси. І при цьому обстановка дуже дружня.

- Чому не залишилися там назавжди?

- Тоді я не міг не повернутися, бо жив у гуртожитку, і у мене в гуртожитку залишалася дружина. Та й батьки тут. Зрозуміло, що виїзд – це серйозне рішення. Але чесно, ми в Україні можемо багато чого зробити. Хоча нам не вистачає обладнання на багато оригінальних досліджень, з того що є, ми витискаємо максимум. 10 публікацій в серйозних наукових журналах на рік - це неймовірний розвиток.

ШУКАЮТЬ ЛЕГКИХ ШЛЯХІВ, А ВИХОДИТЬ МАРАЗМ

- Звісно, науковцям в Україні набагато важче, ніж на Заході.

- Так, наразі у науці дві головних проблеми - недофінансованість і забюрократизованість. Дуже важко співпрацювати з закордонними партнерами, привезти з Заходу обладнання і реактиви. За діючим законодавством, вони зупиняються на митниці, і якщо вдається розмитнити 75% - це вже перемога.

В керівних органах, які опікуються наукою, немає людей, які б дійсно в чомусь розбиралися. У нас люблять усе робити легко: "Є проблема, давайте щось заборонимо". Але ті заборони, які допоможуть природничникам, для гуманітаріїв будуть маразмом. Про наслідки ніхто, як правило, не думає.

От для прикладу. Науковцям, що працюють з якоюсь темою, держава видає гроші на її розробку. Потім треба здавати звіт, зазначати там надруковані статті. Вчені почали жалітися: мовляв, несправедливо, що враховують публікації колег, які беруть участь в консорціумах. Наприклад, працює українець на Великому адронному колайдері, і дослідники публікують роботу, яка має декілька сотень авторів. Українець, який, можливо, не мав стосунку до її створення, записує цю роботу у свій доробок. І от придумали рішення: враховувати публікації, коли понад 50% авторів – працівники твоєї кафедри. Це мало б вирішити проблему, натомість створило ще більшу. Виходить, якщо статтю написали я і двоє моїх студентів, вона вже не враховується. Тому що студенти не числяться у штаті кафедри. А є ж і такі співробітники, які офіційно не йдуть у штат.

- Ви бачите якусь глобальну стратегію особистого розвитку в науці?

- Глобальне розуміння має бути, але мета вимальовується в процесі. Ти шукаєш речі, які було б цікаво дослідити. Бачиш, що може бути цікавий результат, продовжуєш рухатися в цьому напрямку, аналізувати інформацію. В історії є дуже багато прикладів, коли така стратегія приводила науковців до приголомшливих результатів – взяти хоча б Александра Флеммінга, який відкрив пеніцилін.

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя