Проща воїна: Що український десантник знайшов на краю землі

Журналісту Depo.ua Валера розповів, про що дізнався за час своєї прощі.

Минулого разу ми бачилися з Валерою майже рік тому, в листопаді. Тоді виповнився місяць, як солдат розпрощався з армією, але не вона із ним: ми багато говорили про військові реформи, ставлення офіцерів до підлеглих, учебку, що була важчою за війну та війну, на якій у важкі умови виживання бійців командування ставило частіше, ніж ворог. Про кумедні та страшні моменти, дружбу і перші одкровення – на війні було багато часу на роздуми.

В зоні АТО

Валера пішов в армію, щойно йому виповнилося 18 і одразу підписав контракт – він зі школи марив ВДВ. Коли почалася війна, йому залишалося прослужити за контрактом півроку, міг звільнитися. Але уявив, як буде вдома, поки інші воюють, і залишився. Зі своєю 25 бригадою звільняв Слов'янськ і Жданів, приймав участь у боях за Вуглегірськ, Шахтарськ, Добропілля, Краматорськ, Комунар і Дебальцеве. Механік-водій БМД, двічі дивом вцілів після того, як по його "танчіку" поцілив снаряд з РПГ. Дві контузії, проблеми із слухом, зором і психікою в 23 роки.

Він вирішив, що служитиме, доки його вистачить. Із радістю помічав, що командування почало адекватніше ставитися до солдатів. Що покращується забезпечення. Він присвятив ВДВ майже все своє доросле життя... І звільнився.

"Заявление десантника Валерия Ананьева" зібрало сотні тисяч переглядів, як і відео з передової: про взяття Слов'янська, обстріли, та армійське життя. Увесь час в АТО Валера вів влог, намагаючись показати армію як вона є.

За ці відео Валеру стали називати секс-символом АТО. Дівчата питали в нього номер телефону і писали смс-ки з компліментами.

Тепер в демобілізованого десантника Валерія Ананьева питають, як слідувати мріям і в чому сенс життя.

"Я піду пішки з Парижу через всю Францію та Іспанію до узбережжя атлантичного океану, мису Фіністера, 1,5 тисячі кілометрів, пішки, один. Йти я буду приблизно 2 місяці, без знання мови, ночувати буду де доведеться, в монастирях і місцевих готелях. Як і 60% українців, я ніколи не був за кордоном, тому буду знайомитися з Європою сам і показувати вам, - написав він у цей день. - Ель Каміно де Сантьяго - стародавній паломницький шлях, завдяки якому з'явилося саме поняття пілігрим. Паломники ходять цим маршрутом вже більше тисячі років. В когось релігіозні цілі, в когось філософські, а моя з'явиться, гадаю, протягом цього шляху", - 31 травня, після того як Україна отримала безвіз, Валера оголосив про те, що іде в подорож.

11 липня на Майдані всі бажаючі підписали йому прапор, який Валера пообіцяв пронести через увесь шлях і встановити на мисі Фіністера в кінці подорожі.

15 червня в Києві Валера сів на літак до Парижу і там почав свою прощу.

Вона тривала 88 днів, почалася в Парижі і закінчилася в Іспанії, на мисі Фіністера, який люди колись вважали краєм землі.

Всю подорож він вів відеоблог, розповідаючи про свої спостереження і пригоди. А ще Валера, який виріс на Луганщині і все життя розмовляв російською, в Парижі прийняв рішення перейти на українську мову.

"Я зустрівся з українцями у Франції і побачив, що багато з них розмовляють російською. Тут, далеко від України це сприймається інакше. Коли ти починаєш пояснювати, що в Україні війна з Росією і говориш російською – це викликає дисонанс. Виникає конфлікт між тим, що говориш і що думаєш. Декілька разів французи питали, чи я з Росії, це теж вплинуло. Французи слухають виключно французьку музику, на телебаченні я не бачив жодного не французького фільму, їздять вони лише на французьких автомобілях. Я вирішив повністю перейти на українську мову. Українською набагато приємніше розмовляти. Я не буду займатися пропагандою, а буду популяризувати українську, наскільки можу", – пояснював він.

- Тепер ти постійно розмовляєш українською? Не втомлюєшся?

- Перший тиждень було дуже незручно, поки в розумі перекладав. Зараз вже ні, зараз вільно розмовляю.

- Багатьом, гадаю, цікаво, де ти працюєш і на що живеш?

- Я ні на кого не працюю. Я щось придумую і те, що я придумав, в мене купують. Це може бути якась ідея, сценарій, стаття. Цим я заробляю на життя останні два роки

- Не скучив за армією?

- За війною так, за армією ні. Як можна сумувати за цим дебілізмом?

- Ну щось же там було хороше, що тебе тримало стільки років…

- Війна. Насправді я розчарувався в армії вже через рік, але за контрактом залишалося служити ще два. В останні півроку мого контракту почалася війна і я залишився ще на два.

В зоні АТО. Вхід в бліндаж

- Зараз дуже модним стало в інтерв'ю питати, що б ти сказав Богу, чи президенту, чи ще комусь значущому при зустрічі. Я спитаю, що б ти сказав Полтораку, якби ви зустрілися.

- Що він може розповісти мені про армію та війну, з того, що не знаю я? Про папірці?

- Ну, ти йому щось може розповів би.

- Я не впевнений, що знайду аргументи, які його в чомусь переконають. Чиновники, політики – це люди, повністю зосереджені на стереотипах, на інструкціях, на системі, бо вони їх породили і заробляють на цьому гроші. Я не знайду аргументів, щоб пояснити їм, як жити інакше, якщо вони самі цього не прагнуть.

ЕЛЬ КАМІНО ДЕ АНАНЬЕВ

- Валеро, ти не тільки ішов, а ще й постійно знімав про це відео, вів влог. Що ти хотів донести?

- Вмотивувати людей відкривати для себе щось нове. Чим більше людина знатиме, тим об'єктивнішою вона може бути. Не обов'язково навіть іти прощу, треба просто час від часу вириватися, жити поза своїми стереотипами - так ми можемо розуміти, що вони не універсальні, увесь світ по ним не живе! А якщо час від часу не робити щось нове, особистість атрофується.

Коли людина продається за гроші, це означає, що її особистість висохла. Її цілі стають дрібними – гроші, жінки/чоловіки, влада. Людина стає готовою продати свою особистість заради них.

Є речі набагато важливіші – розвиток особистості. Цього за гроші не купиш.

- Тренінги з розвитку особистості…

- То така фігня! Ти можеш прочитати скільки завгодно розумних книжок про філософію і життя великих людей, вивчити, що казав Ганді, але якщо в людини немає власного досвіду, на який вона може приміряти чужі думки, це все не матиме користі.

- Тобі писали люди, яких ти на щось надихнув? Мовляв, Валеро, я завдяки тобі кинув пити, зайнявся спортом, зрозумів щось

- Постійно таке пишуть.

- А що найчастіше питають?

- "Валера, когда закончится война"

- То коли?

- Ніколи! ...сподіваюся, всі розуміють, що це я стібусь. Бо я не розумію, як відповідати на таке питання.

- Судячи із твого шляху, це був не Ель Каміно де Сантьяґо, бо в нього кінцева точка в Сантьяґо-де-Компостела, а ти пішов далі. Навіщо ти змінив маршрут?

- Я з самого початку хотів так піти, єдине, що змінив - я йшов так, шоб не зустрічати людей, бо хотів зробити це сам. Ель Каміно – це 800 кілометрів. Я пройшов від Парижу до Фіністери 1 800 кілометрів, просто на моєму шляху був відрізок Ель Каміно де Сантьяґо. Як такий він мене не цікавив, я привязав свою подорож до цього популярного шляху, щоб привернути увагу більшої аудиторії.

Я навіть не хотів ставити останню відмітку (прочани ставлять відмітки на шляху прощі, - ред), психонув і пішов звідти, бо там дуже багато було того, що мені не сподобалося. Але потім заспокоївся і вистояв в черзі дві години за цим штампом.

- Двогодинна черга – це на Ель Каміно так багато прочан?

- Так, це ж популярний маршрут. Дуже багато людей ідуть просто, щоб проставити галочки, воно для них більше нічого не несе. Різновид туризму.

- Яку ти різницю вбачаєш між туризмом і прощею?

- Туризм – це ходити, фотографувати, роздивлятися і отримувати задоволення. А проща - це процес контрольованого саморуйнування: ти навантажуєш себе, платиш болем, кров'ю, потом, щоб отримати щось нове. Просто так же нічого не дається.

На початку прощі я ішов 7-12 кілометрів. Було дуже боляче, через 160 кілометрів запалився меніск. Я взяв палку і пішов, опираючись на неї. Після 800 кілометрів в мене вже нічого не боліло (сміється).

Я не хотів, щоб це був туризм. Я обрав шлях, який подолати мені буде важко, коли м'язи звикали і ставало легше, я збільшував навантаження. Інакше я б не отримав той фідбек, заради якого ішов.

Перші 4-5 годин, починаючи копирсатися в собі, я йшов посеред лісу і кричав від злості. Коли ідеш вже 10-15 годин, ти дуже втомлений і вже не можеш відчувати емоцій. Ти заспокоюєшся, твоя свідомість стає немов пластилінова і ти можеш ліпити з себе що завгодно. Розбиратися в собі. Це як ніби прибрали охоронців і ти можеш копирсатися де завгодно. От для цього я ішов.

В мене є військові травми. Пошкоджено кору головного мозку, лобні долі, через це я погано бачу, погано чую, плюс психологічні проблеми. Доводилося приймати ліки, які перетворювали мене на овоча. Я відмовися від них. Але проблеми залишилися. Треба було розрішити внутрішні конфлікти, якосі інтегрувати досвід війни до цивільного життя.

- Тому парубку без футболки показати б тебе нинішнього...

- Це абсолютно різні люди.

- Цікаво, чого це тебе так понесло?

- Головне стати чесним з собою. Я знаю всі свої мінуси, я можу про них спокійно говорити. Я знаю, ким я був раніше і це була погана людина. Я і зараз не дуже хороший, але… все попереду.

"Я НЕ МАВ МОРАЛЬНОГО ПРАВА ЗДОХНУТИ ДЕСЬ В ІСПАНСЬКИХ ГОРАХ"

- Як ноги?

- Зараз - чудово. Насправді в мене тоді запалилися обидва меніски, просто я сказав тільки про перший. Отримав в коментарях мільйон дурнуватих порад про капусту, п'явок, дуже розізлився і перестав взагалі писати про свої проблеми.

- І який ти зрештою спосіб лікування обрав?

- Робив собі сам уколи. Вперше в житті.

"Ще метрів сто, а далі я сам. Знайдете моє тіло тільки десь в горах. Уявляю заголовки в російських газетах: "До чого призводить безвіз..." Тому я не маю морального права здохнути в іспанських горах, я мушу зійти заради всього українського народу"

- Скільки важив твій рюкзак?

- В пікові дні до девятнадцяти з половиною доходило. Це дуже важко.

- Що їв в дорозі?

- Як доводилося – в мене не було якогось особливого раціону, їв що було. Зараз в мене повністю перебудувався організм, я їм один-два рази на день і небагато - нема апетиту. Але з понеділка почну вже ходити в зал, нормально харчуватися, приводити себе до ладу.

- Тобі сподобалися європейські продукти?

- Смачні, але такі самі як в нас.

- Хто спонсорував твою поїздку?

- В мене з собою були гроші, які я сам зібрав. Вони і зараз є – я не останню копійку на подорож витратив.

- А скільки готувався до подорожі?

- Два тижні від того як прийшла ідея. Мамі подзвонив, попередив, що іду пішки Європою на два-три місяці. Друзі мої знали і дуже мені допомогли - я хотів зробити цей проект суспільним, треба було апаратуру. Олексій Мочанов допоміг купити речі, Ігор Захаренко підігнав квадрокоптер. Отак з миру по нитці і я пішов.

Відео монтував мій товариш Сергій Дмитренко, він режисер.

- Сашко Положинский тобі пісню присвятив

- Так, я нажаль її не чув і все ніяк не встигаємо з ним зустрітися.

ПОПЕРЕДУ - ПОДОРОЖ НАВКОЛО СВІТУ

- Судячи з фоток, на мисі Фіністера ти був надзвичайно щасливим в цю мить

- Я був спокійний. Щастя – це спокій. Коли ти настільки самодостатній, що тебе не турбує ніщо. Коли ти можеш керувати своїм настроєм і ніщо не може тебе збентежити. Ніщо не впливає на твій настрій і ти можеш із спокійним розумом приймати рішення.

- Ти щасливий зараз?

- Зараз я спокійніший, ніж був. Тому може здатися, що це спокій. Але насправді попереду ще дуже багато роботи.

- Рік тому ти казав, що в наслідок контузі в тебе бувають напади злості, агресії.

- Вже нема

- Ти пройшов 1 800 кілометрів. І… куди ти ідеш зараз? Твоя проща закінчилася?

- Все життя це проща. Справа в тому, що процес контрольованого саморуйнування потрібний для того щоб підготуватися до майбутнього. От наприклад лежить камінь на дорозі, якою ти ідеш. Ти вдаряєшся пальцем о цей камінь, тобі дуже болить і для тебе це урок, що треба вдягати відповідне взуття. Той камінь – це випробування, яке тобі дало життя випадково, ти до нього не був готовий. Під час прощі ти проходиш урок, на якому дізнаєшся, що треба вдягати хороше взуття. І коли тобі життя підкидає на дорогу камінь, ти вже палець не вдариш, бо ти раніше мав випробування, яке тебе навчило добре взуватися.

Так от під час прощі трохи бився пальцями об камінь, щоб зрозуміти, що це боляче, але я це контролював. І коли життя підкидало мені камінь, для мене це не стало сюрпризом, в мене не зламалися плани.

- До чого тебе підготувала ця проща?

- Не знаю. Я пливу за течією. В кожної людини є свій шлях, просто треба навчитися відчувати, коли проведіння штовхає тебе на нього.

- Розкажи про твій рецепт, як навчитися це відчувати? Хтось мучиться на марудній роботі чи з не коханою людиною.

- А що вони роблять, щоб це змінити? Ходять на тренінги? Ніхто тобі не допоможе крім самого себе. Треба знаходити в собі сили. Як знаходити – це питання, на яке відповіді приходять в той момент, коли ти вже в процесі.

Секрет успіху дуже простиий. В чому різниця між мною і олімпійським чемпіоном? Я не роблю регулярно і з такою самовіддачею те, що робить він. Є дві прості умови, які людям чомусь дуже важко виконати: зробити перший крок, а потім тримати ритм. Як би ти що погано не робив, але якщо це тобі це подобається, і ти це будеш робити регулярно, сраку рвати - з часом ти це почнеш робити так добре, що знайдеться хтось, хто за це заплатить.

- В Україну радісно було повертатися?

- Звісно. Це мій дім, мій аванпост, де я можу перепочити.

- Ти орендуєш квартиру зараз, чи вже купив?

- Орендую. В мене дуже прості потреби: поспати, поїсти, помитися. Своє житло хотілося б, але тільки так, щоб в мене було постійне місце, куди можна покласти речі.

- Ти сказав якось, що революція в Україні остаточно не відбулася. Що ти мав на увазі?

- Революція в свідомості людей не відбулася. Оті 100-200 тисяч отих от активних людей на Майдані – вони зараз і тягнуть усе. А нових з'явилося може відсотків десять. Трошки зовсім. Я був тупорилим куском гівна до всього цього. Лише якісь зміни в Україні і моя участь в наслідках цих змін, наслідках змін, які виникли після Майдану, почали якось мене змінювати. Раніше я був не з тих людей, хто може критично мислити. Я був з тих, кого треба в сраку клюнути, щоб виникло вміння і бажання.

- Якщо припустити, що дуже повільно відбувається еволюція свідомості в людей в нашій країні, то чому так? На твою думку?

- Можливо через минуле. Кількасот років ми були кріпаками, потім радянська влада – те ж саме кріпацтво. В нас не було часу, щоб свідомість у суспільства виховалася.

- Французи та іспанці сильно від нас відрізняються?

- Французи – так, бо все, що ми переживаємо останні 20 років, вони пережили в 18 сторіччі. Вони не проявляють агресію один до одного. Іспанці у порівнянні з французами більш закриті, готові до взаємодії, комунікації. Хамуваті. Вони більше схожі на нас, бо вони так само довго жили в рабстві. В них Франко от тільки нещодавно помер.

- А як ти це розумів, якщо не знав їхньої мови?

- Коли люди хочуть зрозуміти– вони зрозуміють. Кілька слів, жести, інтонації.

В Європі ти можеш працювати водієм автобуса і мати "Мерседес", бо там будь яка професія нормально оплачується. Там працюючи ким завгодно можно нормально жити

- В тебе не виникало думок поїхати?

- Я і тут нормально живу - я ж не працюю на заводі. Мене турбують ці проблеми, але я від них не страждаю. Є щось, що мені подобається робити, я придумав свій заробіток і ціну йому.

- Де ти себе бачиш через рік?

- Найбільші кілька років я буду тут – я проекти, над якими треба працювати. Єдине, що я планую в майбутньому – я піду навколо планети пішки, на чотири роки. Або більше, не знаю, як це затягнеться. Це єдине з майбутнього, про що я думаю і на що я чекаю. Я вже підготував собі рюкзак, підрахував, що він важитиме близько 12 кілограмів – це небагато. Мені треба буде багато грошей, бо екіпіровка дуже дорога, тільки намет близько 15 тисяч. Але гроші не мають значення – коли з'являється мета, вони з'являються.