ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Українець не Гімейєр. Чому навчить нас вибух у суді Нікополя

В Нікополі батько, незадоволений роботою суду, приніс і кинув на засіданні гранату. Чи досяг він своєї мети - і якою вона була?

Depo.Життя
1 грудня 2017 16:00
ФОТО: depo.ua

Історія нікопольського вибуху дещо шокувала. З одного боку. Все-таки у нас нечасто – принаймні, поки що, приходять в суд з гранатами. Ще й використавши їх за призначенням. З іншого – інцидент змушує замислитися і провести деякі паралелі.

Багатьом з вас, очевидно, відома історія Марвіна Джона Гімейєра. Людини, яка 1,5 року готувала помсту місту і цементному заводу. Так, сам Гімейєр загинув, але це було обумовлено форматом помсти. Зате збиток, який його Killdozer завдав місту і заводу, склав, на секундочку, 9 мільйонів доларів. І при цьому не загинула жодна людина – крім самого Марвіна.

Це все сталося тому, що у американців організаторський, менеджерський "скілл" прокачаний так, як, можливо, ні в кого на світі. А українці зазвичай навіть не знають про існування таких слів. Пересічний українець – це рудченківський Чіпка Варениченко, який на емоціях вирізав невинну сім'ю і… І все. Далі цього кривавого жесту Чіпчин план не існував. Бо не міг існувати в принципі.

Я кілька років тому був на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Поруч з нею, якщо ви не знаєте, є пам'ятник знак на честь Олекси Гірника, який там у січні 1978 року вчинив самоспалення на знак протесту проти русифікації. Вчинок страшний, для нього треба було переступити через такі речі, які більшості з нас просто не снилися. І мужності Гірника безперечно немає меж. Але. При цьому ніякої практичної мети він не досяг. Вчинок його замовчувався, нікого він не налякав. Ян Палах, який спалив себе 1969 року на знак протесту проти окупації його Чехословаччини радянськими військами (до речі, теж у січні це сталося) – досяг, бо його похорон перетворився на політичну демонстрацію. Яку не можна було замовчати, яку помітили не тільки в ЧССР. Хто помітив подвиг Гірника? Питання риторичне. І так само риторичним є питання, чи боялася тодішня влада дисидентів-шестидесятників. Боролася з ними – але не боялася.

А от УПА – боялася. Бо вони стрілялися уже тоді, коли убити ворога було неможливо. А до того вели, по суті, повноцінну війну із радянським режимом. І дружини, діти НКВСників, які досі живуть там, на Галичині – вони і по сей день недолюблюють і навіть бояться "підступних западенців". (Я спілкувався із однією такою людиною, тому говорю те, що чув на власні вуха.) А хто із колишніх адептів КПРС і СРСР боїться шестидесятників? Вони їх і не згадують – так, епізод. УПА ж, Бандеру, як знамено (нехай і дещо гіперболізоване) – бояться і досі.

Це все було сказано не до того, щоб закликати українців завтра йти і підривати усі суди, міськради, обладміністрації та інші державні установи, зовсім ні. Просто приклади – Чіпки Варениченка, Олекси Гірника, нікопольського "гранатомета" – вони підводять до тієї думки, що українці досі не навчилися каналізувати свій протест у креативне русло. Емоції, порив, якийсь степовий анархізм – це і досі "наше все". Спалити панський палац (перед цим розграбувавши) – запросто. А от зробити так, щоб завтра цей клятий пан не повернувся і не покарав усіх за спалений дім…

І справа не тільки в реакції на несправедливість, в протестному потенціалі. Це невміння самоорганізуватися виявляється у всіх сферах українського життя-буття. А ті окремі випадки, які таки трапляються – викликають справжній фурор. "Вау, десь в Ужгороді жителі вулиці зібралися і профінансували прокладення асфальту у себе на дорозі". Бо це а) унікально, б) все одно недосконало. "Вау" було б, якби жителі зібрали і обрали такого представника, депутата тобто, який би це все лобіював і контролював. Але це, на жаль, іще досі hi-class.

Тому нікопольський випадок учить нас лише одному. Приглядайтесь до подібних інцидентів. Якщо ви побачите, що у подібній ситуації загинув той, кого і планувалося покарати, на кого і був направлений цей вибух емоцій – а сам імовірний ініціатор чи виконавець залишився живий-здоровий (та ще й, можливо, поза підозрою), це означатиме ніщо інше, як початок набуття українцями цього "американського" уміння організувати своє життя, зокрема, протест. Бо поки що цим у нас можуть похвалитися лише організовані злочинні угруповання. Може, саме тому, ми так і живемо – що вони уміють, а ми лише на побухтіти та максимум гранату кинути здатні?

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя