Учасник донецького «параду полонених»: «Місцеві підіграють тим, хто при владі та з автоматом»

Сержант-контрактник загальновійськової розвідки Володимир Кильницький, потрапивши у полон до «днрівців», пережив голод та знущання, брав участь у «параді», який бойовики влаштували на День Незалежності. Досі він лікується після полону і не знає, чим займатиметься далі

depo.ua вдалося поспілкуватися з українським військовим.

Володимиру 24 роки, він третій син у родині. На відміну від старших братів, ще не встиг одружитися і майже все доросле життя присвятив армії - служить з 18 років. Розвідник.

На його сторінці «ВКонтакте» - «пацанські» жарти перемішані зі статусами про кохання, довіру, ніжність та турботу. Якщо судити за ними, Володимир чекає, коли в його житті з'явиться особлива жінка. Та сама.

«Не треба писати про моє особисте життя, - просить він. - Я взагалі про це ще не думав».

Він потрапив у АТО в червні, воював на донецькому напрямку, а в ніч на 13 серпня потрапив у полон.

«З 12 серпня ми відходили зі Степанівки у сторону Саур-Могили. Наш «секрет» був далеким, зв'язку не було, а коли, нарешті, вийшли на зв'язок, дізналися, що бригада вже пішла зі Степанівки - розповідає він. - Сказали відходити самостійно. По дорозі знайшли залишений БМП з непрацюючим кулеметом, залізли на броню і поїхали. Сподівалися швидко проскочити до Саур-Могили - ми ж не знали, що всі блокпости вже під противником. На повороті на Олександрівку зустріли наш танк, а коли вже під'їжджали, побачили, що це блокпост «Оплоту». Їх понад сто, а нас семеро. Страшно потрапляти у полон, та й війни не бояться лише дурні... Але при всьому бажанні, чинити опір було безглуздо».

Три дні полонених протримали у Маринівці, потім близько тижня в Сніжному - на той момент там було близько 30 військовополонених.

«Найважче було перші десять днів, - розповідає Володимир. - Майже не годували і не давали води. Дадуть раз в день жменьку вермішелі та й все. Іноді наших били - зальотні «ополченці» з передової любили зривати злість на полонених. Били і примовляли: «Ти чо сюди прийшов? Це моя земля». Особливо ненавиділи бійців з добровольчих батальйонів, «Правий сектор», розвідників, танкістів та корегувальників вогню. Не раз було таке, що їх забирали на всю ніч і повертали по-звірячому побитими. Наприклад, змушували відтискатись і били по ногах. Наші ніколи так до полонених не ставилися. Звичайно, не бігли тут же баньку їм справляти, але їжі їм завжди вистачало, і в туалет ми їх водили, коли попросяться, і на допитах так не били».

У двадцятих числах серпня полонених перевели до Донецька. Там було вже трохи легше: годували хоч і потроху, але два рази на день і майже не били. Правда, саме в Донецьку один з охоронців просто так, заради розваги, роздробив Володимиру коліно.

«Спочатку бив ногами, коли втомився - взяв гумову палицю, в коліно потрапив і вийшов у мене розрив, - згадує він. - Я не пам'ятаю, чому він почав це робити і за яких обставин. Взагалі, «ополченці» були різні - і з «тарганами» в голові, які втратили рідних та в усьому звинувачували нас, і нормальні мужики. Наприклад, той старший зміни, який мене бив, заспокоював підлеглих, щоб не били полонених. Казав: «Йдіть у поле і там доводьте свою правоту, а ці без зброї та не можуть дати здачі».

Володимир розповідає: втекти з полону не було ніякої можливості - об'єкт у трьох кільцях охорони і навіть у туалет їх водили під конвоєм. Та й чинити опір було марно - за будь-який «ривок» бойовики запросто могли прикінчити. Тому коли полоненим оголосили, що поведуть на «парад», опору вони не чинили.

«24 серпня вранці нас зібрали і довго тримали всіх разом біля будівлі, - згадує наш співрозмовник. - Старший нам повідомив: ви зараз підете на парад, щоб на вас люди подивилися. Попередили, що крок у будь-який бік - розстріл, темп не збивати, шеренгу не порушувати, не опускати очі. І нас повели колоною, попереду поставили офіцерів, бо їх «офіцери» найбільше ненавиділи наших, потім вже йшли ми - близько 70 полонених було. Глядачів було близько двох тисяч, але в основній масі вони поводилися спокійно. З нашою колоною по тротуару йшло близько 20 осіб і кричали на нас, кидали палиці, пляшки».

Незважаючи на пережите, Володимир не тримає зла на мешканців Донецька і не вважає, що варто кинути їх наодинці з бойовиками.

«Все-таки це українська земля, стільки життів вже там зосталось, стільки вже ніколи не повернуться додому. Треба, щоб це не було марно, - говорить він. - Донецькі 50 на 50 за Україну і «ДНР», але у багатьох транслюють тільки російські канали, чому тут дивуватися? Я впевнений, що коли ми йдемо з села і туди приїжджають «днрівці», вони вітають їх так само, як нас, бо це життя. Місцеві мешканці підіграють тим, хто зараз при владі та з автоматом, і, знаєте, я їх у чомусь розумію, їх шкода. Багато хто не знає, що це таке, коли біля твого будинку війна».

Володимир пробув у полоні місяць, а в ніч на 12 вересня групу з 36 українських військовополонених обміняли на полонених бойовиків один до одного. Бійців посадили в автобус, привезли на базу, нагодували, дали подзвонити рідним та привезли до Харкова.

«Там переодягли, кому треба було, і ми вже чекали хто рідних, хто командира, - згадує він. - Ми разом прибули до частини, доповіли про прибуття і потім вже хто куди. Мене забрали батьки, а потім у госпіталь - я міг ходити, але нога постійно боліла. Крім того, у мене був бронхіт, проблеми зі шлунком та болі у спині».

Лікується Володимир донині. Паралельно займається тим, що допомагає волонтерам розшукувати зниклих безвісти бійців, потім подумує переводитися інструктором у навчальний батальйон. Досі погано спить - сняться загиблі товариші.

«Спочатку пройду реабілітацію, а далі буде видно. Особливих планів на майбутнє немає, як буде - так буде, - каже він. - Я холостяк. Батьки проти, щоб я повертався на війну, тим більше, що у будь-який момент можуть призвати моїх братів: старший - старшина після строкової служби, у нього троє дітей, середній - офіцер після військової кафедри, у нього теж родина. Батьки дуже багато пережили: коли я рахувався безвісти зниклим, три джерела їм сказали, що я вже двохсотий».

 

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна