ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Три найкривавіші дні Майдану у спогадах журналістів Depo.ua

Журналісти нашого видання вирішили поділитися з читачем тим, що найбільше вкарбувалося в їхню пам'ять про останні, найтрагічніші дні Революції Гідності

Depo.Життя
20 лютого 2018 10:50
ФОТО: depo.ua

Андрій Коваленко (перший заступник головного редактора Depo.ua):

За чотири роки після кривавих днів на Майдані емоції якось притупилися. Тоді - це була найбільша трагедія в історії України. Сьогодні ж, на фоні понад 10 тисяч загиблих у війні на Донбасі, події Майдану навіть підзабулися. Три роки тому, 18-го числа, журналісти працювали всю ніч, хтось був там цілий день, дехто підійшов увечері, коли тривала так звана "антитерористична операція". Я добре пам'ятаю, як по гучномовцю казали: "Увага, триває Антитерористична операція..." і перелякані ВВшники йшли вперед. Від Жовтневого і вниз. Тоді, коли біля стели міліція зробила спробу прориву, деякі майданівці почали відступати. Але були "заводіли", які взяли ситуацію в руки і розвернули всіх, змусивши йти у бій. Після того, як погнали міліцію, а також спалили БТР, було зрозуміло, що в силовиків не вистачить сил. Після ночі 18-го на 19-те особисто зрозумів, що Янукович поїде з країни, бо тут йому лише тюрма. Тоді правда не думав, що це станеться так швидко і такою ціною.

Юрій Васильченко (редактор відділу "Влада"):

Ранок 18 лютого. Урядові будівлі оточені величезною кількістю правоохоронців. Журналісти, які прийшли висвітлювати події в парламенті, опинилися на території зла – серед силовиків і тітушок. По телефону нам повідомляють про перших поранених активістів. Під парламентом невеличкий антимайдан: люди стоять з плакатами і транспарантами, перелякані, бо не розуміють, чим все завершиться. В самому парку сотні тітушок. На вигляд це навіть не спортсмени, а декласований елемент. Дехто озброєний залізними прутами. Всі "русскоязычные". В парку купи каміння, вочевидь заздалегідь завезеного. Тітушки кидають його з-за спин ВВешників, які розмежовують протиборчі сторони. Частина колег йде до приміщення Ради, інші повертаються на територію добра. Тоді ще можна було пройти крізь стрій ВВешників, пізніше вже не випускали.

У самому парку є поранені або контужені шумовими гранатами. Несемо на передову лавочки для оборони. Проте силовики, видно, це побачили і почали активно кидати шумові гранати. Довелося трохи відійти. У цей час увагу привернула сутичка неподалік гастроному "Чумацький шлях", - там упіймали тітушку. Після кількох доброзичливих стусанів від активістів бритоголовий зізнався: він тут з метою провокувати бійки в натовпі. Каже, що інші розкидані по всій території. А ще, нібито, їх багато за будівлею станції метро "Арсенальна". Йдемо ловити тітуханів. Аж тут – у супроводі кількох опозиціонерів та невеликої групи активістів "регіонал" Тедеєв. Дехто закликає надавати йому по заслугах, але опозиційні політики етапують Тедеєва із зони конфлікту. Повертаюся в на Грушевського, а там вже почалася атака силовиків. Народ із закликами "всі на Майдан" масово переміщається в метро. Але тут на людей очікує несподіванка: ескалатори до низу – відключені. На певний час повертаємося. Сирени швидких, дехто з поранених сам добирається до метро. Допомагаємо і добре пам'ятаємо – в тому районі рискають тітушки. Пішов поголос, що вони добивають поранених. Разом із кількома легкопораненими повертаємося потягом метро на Майдан. На Інститутській пожвавлення. Зателефонував колега, який опинився заблокованим біля ВР, попросив глянути, що там горить біля КМДА, бо пішли погані чутки. Спускаюся вуличками на Хрещатик. Виявилося, що біля КМДА просто хтось підпалив кілька шин. І в цей час погляд падає на Інститутську, де почався перший того дня штурм. Далі була страшна ніч 18-19 лютого.

Уночі оборонців було не так багато, як хотілося. Правда, й зіваки надовго не затримувалися. Деталізувати події не варто, ті, кого там не було, все бачили в телевізорі. Краще згадати про окремих людей. Про поранених, яким допомагали добратися ближче до готелю "Козацький", бо туди могли під'їхати швидкі, про лікарів, які вправно надавали допомогу, про тих, хто викликався їхати з пораненими до лікарні, фактично наражаючись на затримання, адже в лікарнях чергували силовики. Про полювання на тітушок, яке завершилося конфліктом із перевдягнутими міліціонерами неподалік від столичного міліцейського главку. Тоді ми ще не знали, що зовсім поряд тітушки вже відстрілюють людей.

Олександр Хоменко (фотокореспондент):

18 лютого 2014 року я мав знімати засідання Верховної Ради, проте у будівлю на Грушевського так і не потрапив - всі навколишні вулиці були заблоковані рядами "Беркута" і протестувальниками. Перші активні зіткнення почалися в Маріїнському парку біля Ради, знімав їх залізши на автомобіль, що стояв на вулиці - не хотілося потрапити під гумові кулі і бруківку, які надзвичайно активно застосовували сторони конфлікту. Потім хтось сказав, що біля офісу Партії регіонів на Липській гаряче, і ми разом із натовпом людей рушили в той бік. Коли йшов вулицею, намагаючись злити в редакцію перші фото з-під Ради, хтось випадково вибив планшет із рук, розбивши його. При падінні гаджета загубилася флешка з фотографіями, я її так і не зміг знайти.

Поки шукав флешку, пропустив події біля офісу ПР (можливо, на щастя для себе, бо дехто з колег тоді серйозно постраждав від дій "тітушок" на Липській). Натомість поступово стало дуже гаряче на Шовковичній - протестувальники не залишали спроб пробити кордони "Беркута" і підступитися-таки до Ради, не перестаючи закидати шеренги МВСників бруківкою і коктейлями Молотова, їх майже відразу гасили пожежними гідрантами.

Час від часу "Беркут" атакував, і на Інститутській виникали локальні зіткнення, в результаті яких серйозні поранення отримували обидві сторони. Медики ледве встигали надавати першу медичну допомогу пораненим. На моїх очах поклали на ноші і понесли в бік "швидкої" хлопця, якому гумова куля влучила в око, повністю зруйнувавши його. Звуки постійних вибухів світлошумових гранат, які активно застосовував "Беркут", на той момент стали уже майже звичними.

В певний момент я побачив, що люди активно почали бігти в бік барикад біля метро на Інститутській. За хвилину зрозумів - "Беркут" масовано атакує, нищачи все на своєму шляху. Довелося бігти разом із усіма. Перша велика група протестувальників вільно пробігла крізь ворота першої барикади на Інститутській, але потім хтось закрив прохід ізсередини. Тим, хто зміг перелізти високу барикаду, пощастило, решта людей, в тому числі і я, опинилися між "Беркутом" і стіною, абсолютно беззахисні. В ногу мені влучила гумова куля, а за мить на грудях, прямо над камерою, вибухнула світлошумова граната. Весь білий від гіркого газового порошку, я повернувся і пішов на "Беркут", піднявши вгору руки. Перевіривши посвідчення, МВСники пропустили мене на одну із суміжних вулиць, якою я і спустився на Хрещатик. Уже потрапивши у прес-центр у Будинку профспілок довідався, що біля тієї барикади на Інститутській при розгоні протестувальників загинули люди.

Поки зливав зйомку, стало остаточно зрозуміло, що це початок повномасштабного конфлікту. "Беркут" захопив барикади на Інститутській і Європейській площі, впритул наблизившись до Майдану. Запрацював на повну силу водомет, вперше застосований того дня ще під час денних зіткнень. Люди почали сходитися в центр, навіть попри те, що метро закрили і навколо місця подій курсували групи "тітушок", які нападали на протестувальників і журналістів (це тоді загинув В'ячеслав Веремій, якого вбили за спробу сфотографувати групу "тітушок" в районі вулиці Володимирської). На Майдані було дуже світло від стіни з шин, яку запалили, і дуже людно. За кілька годин вже палав будинок Профспілок.

Ірина Мещерякова (екс-відділ новини):

Коли розпочались ранкові активні сутички в урядовому кварталі, я була на парі в університеті. Але дізнавшись про те, що там діється, ми з подругою пішли з Червоного корпусу пішки на Майдан. Метро вже закрили і нам назустріч йшов натовп людей, які покидали місце зіткнень. Це було як в кадрі поганого фільму "Ми проти натовпу". Ми хотіли потрапити на Інститутську, але нас зустріла жінка, яка сказала, що там вже немає кому допомагати. Ми повернулися на Майдан: на території своїх було спокійніше. Тут люди розділилися на тих, хто виколупував бруківку, готував коктейлі молотова і готувався до штурму, та на тих, хто просто дивився на "беркутів", які стояли на горі під Жовтневим палацом. Але були і ті, хто у паніці не міг зрозуміти, як їм утекти з Майдану. Тим більше, що по гучномовцю попереджали, що штурм почнеться о шостій вечора і кожен, хто залишиться, буде вважатися терористом.

Я з подругою пішла у Будинок профспілок, ми були останніми волонтерами, яких запустили в операційну. Нас одягнули, як лікарів. Декілька разів попереджали: якщо будівлю захоплять, нас заарештують, як і всіх, але кого це хвилювало.

Коли почали приносити поранених, ми змивали швабрами калюжі крові з підлоги, скидали їжу, звільняючи столи (раніше це була їдальня), і постійно робили нові операційні столи, відшукували у мішках медикаментів те, що було потрібно лікарям. Два чи три рази в iмпровiзовану операційну залітали газові гранати (напевно це було коли "беркута" підходили дуже близько), ми провітрювали кімнату і працювали далі.

Також ми опитували поранених, бо якщо хтось помре, треба було повідомити рідних. У центрі кімнати довго намагались реанімувати чоловіка, але він вже не прийшов до тями, а я так і не запам'ятала його обличчя.

Хлопці з Майдану приносили нам поранених на куртках і ковдрах, і ще сварились, бо ми довго не могли їх звільнити. Ми тримали за руки тих, кого зашивали, анестезія не завжди встигала спрацьовувати. Те, як кричать люди, відчуваючи такий біль, неможливо забути.

Коли столи закінчились, ми просто швидше відправляли в Михайлівську церкву тих, хто міг йти. Лікарі, які там працювали, не відпочивали ані хвилини. Один із них попросив у мене кави, бо вже не міг стояти на ногах.

Дуже запам'яталися перші згадки про те, що будівля горить. Одному з лікарів подзвонили і сказали, що профспілки загорілися, він озирнувся і голосно спитав: "Ми горимо?". Йому відповіли: "Та наче ні". Він посміхнувся і сказав: "То працюємо, поки не запалає будівля". Біля наших вікон, у внутрішньому дворі будинку, стояв газовий балон, і якби загоряння почалося там, нас би просто знесло вибухом.

Коли розпочалася евакуація Будинку профспілок, брат забрав нас з подругою і відвів у Михайлівський собор. Але коли він пішов, подруга мене вмовила вийти подивитись, хто є навколо собору. Ми пішли в бік готелю "Інтерконтинталь". Біля будівлі управління МВС було видно когось зі щитами, ми підходили все ближче, але нам назустріч вибіг з-за кіоску з газетами майданівець і сказав, що то тітушки, хоча у них були міліцейські щити.

Проте було запізно, вони почали кидати в нас гранати. Купа мужиків кидали гранати у двох дівчат, ми побігли назад. Можливо тому, що швидко бігли, прямо нам в спини вони не влучили. Ми залишились у соборі. Пізніше до нас прийшли наші одногрупники, які вже бились на Майдані не одну годину. Ми їх нагодували, вони відпочили хвилин 15 і повернулись на площу.

Потім люди почали масово нести медикаменти до собору. Машина за машиною в'їжджала у ворота церкви. Кияни - неймовірні люди. Ми фасували і розкладали медикаменти, руки вже були майже відморожені, але зупинятись було не можна. Так пройшло ще пару годин. У мене зник голос, ймовірно від того, що я надихалась газу ще у профспілках, проте, це не заважало роботі.

Ночувати ми також мали там, бо виїхати було неможливо, собор був заблокований міліцією. Декілька разів небайдужі люди хотіли забрати нас ночувати до себе, але ми відмовлялись, і вони забирали до себе поранених.

Тоді я вперше, і сподіваюсь, востаннє, сиділа на карематі прямо біля вівтаря церкви. Я помітила, що моє взуття заляпане кров'ю, проте змивати її особливого сенсу не було. Пізніше у собор прийшли поспати хлопці з "Правого сектору". Один з них був контужений, він буквально хитався на ногах. Лікар його оглянув, зробив укол. Я думала, що він ляже відпочивати, але вже за пару годин, о п'ятій ранку, вони всі піднялись і повернулись на Майдан.

Телефон розрядився, було неможливо дізнатись новини, і ми просто чекали ранку. Насправді, на Майдані було не страшно, страшно дивитись з дому на розгін і нічого не робити. Десь о 7-ій ранку приїхав друг мого брата і нас відвезли додому. Виїжджати міліція давала, але на Бессарабці вони блокували проїзд в бік центру. На всіх дорогах від Софійського собору і до Печерську були даїшники в бронежилетах і з автоматами.

Коли ми проїжджали повз Червоний корпус університету Шевченка, до нього намагались зайти якісь студенти, юристи напевно, але заняття відмінили. Після декількох годин сну я пішки повернулася на Майдан.

Олекса Шкатов (редактор регіональних порталів):

18 лютого. Близько 16:30. Йду пішки з "Олімпійської" на Майдан. Назустріч лине людська річка: метро перекрите, транспорт теж, тож відпущений з офісів народ поспішає по домівках. І в цьому потоці, проти якого ти пробираєшся, стає якось ніяково, бо підсвідомо очікуєш, що всі, як і ти, ломонулися на Майдан, а насправді – ні. І ти поглядом шукаєш тих, хто разом з тобою пробирається проти течії. Так якось веселіше.

Біля виходу з "Хрещатику" торговці збирають свій крам – магнітики, сувеніри всякі. Кажуть, їх попередили, щоб всі прибралися, бо буде зачистка. На Майдані народу не дуже багато, але напруга, життя вирує шалене. Навколо Жовтневого палацу – паркан з ментівських щитів. Там, де була барикада під пішохідним місточком над Інститутською, тепер стоять ВВшники, а за ними – "беркута". ВВшники напружені, але загалом неагресивні. Курять. "Беркута" кричать "фашисти", задираються до журналістів, спиною до них краще не повертатися. Під барикадою напроти Профспілок, біля намету 2-ї сотні, розливають коктейлі Грушевського, тобто Молотова. На Михайлівській шикуються загони, чи сотня якась: дівчата обіймають хлопців і плачуть.

17:30. Український дім. Перед ним стоїть десятки три ВВшників, "майданівців" не видно, але пройти наче можна. Піднімаюся сходами – з головного входу виходить хлопець, його зупиняють. Відбирають бронежилет, риються в кишенях і рюкзаку, витрушуючи щось на землю. Перевіряють документи. Потім дають кілька стусанів (без зайвого фанатизму) і відпускають на всі чотири. Кричать мені: "А ну йди сюди!". Прикидаюся глухим і швидко заходжу в Український дім. У зазвичай людному холі пусто. Десь розбивається скло. В лазареті щось збирають медики. Дізнаюся, що "майданівцям" висунуто ультиматум: звільнити приміщення до 18:00, бо буде штурм. В офісі Автомайдану – він був праворуч від входу – якась пані, явно у стані афекту, відмовляється йти, бо ж як вона може все кинути – техніку, документи, термоси, а всі кудись поділися. Довго її вмовляємо, пояснюємо, що її поб'ють або вб'ють. Що якщо інші все кинули, то не вона в тому винна.

Далі вже все бігом: повз "майданівську бібліотеку", на поличках якої лежать і мої книги (21 числа на тому місці буде велика чорна пляма сажі), – на сходи, там - розбите вікно. Чуємо, як б'ється скло внизу, тупотіння ніг ВВшників у фойє. Пірнаємо в дірку. Допомагаю медикам тягнути якесь їхнє приладдя. Стрибаємо по плитах, віддихуємося, закурюємо. Заворожено дивимося, як загін ВВшників рєзво так біжить Трьохсвятительською вгору. "Запальничка є?" – питає хлопець поряд. Протягую на автоматі. Він звідкілясь дістає пляшку з "Молотовим"... Ну, зрозуміло: далі біжимо вгору разом, журналістською "корочкою" вже не "відвертишся", навіть якщо дуже захочеш.

20:30. "Беркути" й ВВшники пішли в наступ. Майдан палає. Вітер, як завжди, на нашому боці: дим на "той бік". Горить там, де три дні тому, 15-го, були майданівські хрестини, на яких тобі пощастило бути, і від того відчуття того, що відбуваєшся, стають ще пронизливіші. Взагалі картина сюрреалістична: вогонь, дим, феєрверки, ментівські водомети, каміння, коктейлі Молотова, майданівські діжки - "барабани". Допомагаєш когось тягнути. Ловиш "швидку", що якраз спускається Михайлівською. Телефонує мама – це треба бігти на квартал вище у дворик, щоб сказати "та ні, не на Майдані, у друзів стежимо".

А згодом, дорогою на фунікулер (бо треба забрати від друзів на Поштовій дружину), "робиш гак" через Велику Житомирську, навколо головної Київської "ментівки", щоб подивитися, а чи не кучкуються там, під прикриттям "доблесної міліції", їхні вірні друзі – тітушки. Але там все тихо. А коли зайдеш до друзів, вони тобі скажуть, що поки ти їхав, там, куди ти "зазирнув на розвідку", тітушки вбили людину. Здавалося, що тоді було страшно. Але насправді страшно стало наступного дня…

Дмитро Качура (відділ "Влада"):

Коли почалися перші сутички у Маріїнському парку, стало зрозуміло, що все дуже серйозно. До того ж в цей час "рубка" йшла на розі Шовковичної та Інститутської, перекритої вантажівками. У Верховній Раді, заблокованій опозицією, було неспокійно. Журналісти разом з нардепами дивилися на те, як димилося за вікном. На Шовковичній саме виводили перших пом'ятих "беркутівців". Купи тітушок, хоч самі в вуличних боях участі не брали, але весь час улюлюкали на журналістів. Тоді ж "беркутівці" затягли в "Богдан" кількох побитих "майданівців". На Шовковичній народні депутати від "Свободи" тоді буквально розтрощили "бобик". Щоправда, пояснювалося це досить прозаїчно: серед затриманих виявився помічник одного з нардепів.

Насилу вийшовши з оточення на Липській (до речі, "хвилерізом" виступив майбутній мер Києва Віталій Кличко, якого тітушки боялися чіпати). Виявилося, що вся територія урядового кварталу та сусідні вулиці знаходяться під контролем тітушок та "Беркуту". Дістався до центральної площі столиці через бокові вулички. Після цього почалася всеношна – дим, вогонь... Пішло у діло все, що було під рукою. Кияни, попри протидію міліції, звозили все необхідне на Михайлівську площу, звідти воно доставлялося на передову. Саме 18 січня стало зрозуміло: або ми їх, або вони нас. Власне, наступні події 19 та 20 лютого були зумовлені саме цією позицією. Також тоді з'ясувалося, що, за деякими виключеннями, представники нинішньої влади в ці дні не пішли за людьми. На відміну від першої спроби штурму Майдану – з 10 на 11 грудня 2013 року, коли плечем до плеча з активістами стояли й депутати, цього разу політиків на барикадах майже не було.

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя