"Треба поважати висоту і не втрачати голову": Альпіністка Оксана Літинська про сходження на "Сім вершин"

43-річна пластунка Оксана Літинська, яка більше 20 років мешкає у Лондоні і працює фінансовим директором міжнародних відділень інвестиційного банку, 27 грудня 2019 року стала другою українкою, яка виконала альпіністську програму "Сім вершин" –  зійшла на найвищі вершини семи частин світу (Північна та Південна Америка, а також Європа і Азія умовно рахуються окремо). Як це їй вдалося і що цікавого сталося під час цих експедицій, пані Оксана розповіла для Depo.ua.

- Ви людина з цивільною офісною професією, і тут – гори. Як виник потяг до висотних сходжень?

- Любов до гір мені привив "Пласт" – коли я була юначкою і жила у Львові, на початку 1990-х, ми багато ходили в гори. Щоправда, гори були не надто високі – наші Карпати. Мабуть з тих мандрівок все й почалося.

А висотним альпінізмом ми з чоловіком Денисом почали займатися десь з 2013 року. Ми хотіли щось таке зробити, поки дозволяють сили і здоров'я, щоб у старечі роки було що згадувати. Вирішили піти на якусь високу гору, на яку не потрібно дуже багато технічних знань. Google привів нас на гору Аконкаґуа, про яку ми ніколи не чули до того. Але ми зацікавилися, потренувалися, найняли спеціальну компанію, яка нас підготувала (навчилися ходити у зв'язці, в кішках, користуватися льодорубом, багато тренувалися для покращення фізичної форми, зійшли на кілька 4-тисячників в Альпах), та й пішли. Вийшли на Аконкаґуа і "заразилися".

- Тобто, для Вас альпінізм – це хобі? Мабуть, займає весь вільний час?

- Безперечно, але час забирають не лише самі походи в гори – багато часу займає підготовка. Тому з 2013 року відпустка на морі для нас є чимось незрозумілим – всі відпустки проходять саме у горах. Крі цього, ввечері після роботи – або в зал, або на пробіжку, тому що потрібна підготовка.

Але нам з чоловіком подобається в горах, навіть більше, аніж будь-де. Ми з ним намагаємося ходити разом, але у супервисокі гори йому вже не можна.

Також в горах ми знайшли багато друзів. Причому, це люди абсолютно різних професій і соціального статусу: від юриста, який спеціалізуються на податковому законодавстві і фінансового директора – до столяра і секретарки. У звичайному житті ми б з ними ніколи навіть не перетнулись, але завдяки горам ми познайомились і зараз товаришуємо.

- Як виникла ідея "Семи вершин"?

- Спочатку ми думали собі, що зійдемо на Аконкаґуа і будемо чимось іншим займатись. А вже як зійшли, то подумали, що непогано було б ще на одну гору спробувати зійти – і зійшли на Ельбрус. А вже коли йшли на Деналі, то подумали, що можливо виконаємо програму "шести вершин" – без Евересту, бо Еверест здавався надто високим і недосяжним. Але після сходження на Деналі багато західних компаній, які водять людей на Еверест, самі почали нас кликати і ми подумали, що можливо нам і вдасться. Справа в тому, що західно-європейські компанії намагаються брати на Еверест лише підготовлених альпіністів, які, на їх думку, будуть спроможні успішно піднятися на вершину і спустися з неї.

Власне, ми з чоловіком лише обговорювали вдома таку можливість, коли він взяв і запостив у Facebook, що ми йдемо на Еверест. То вже мусили йти. 

- Давайте пройдемося по всіх вершинах в хронологічному порядку.

Південна Америка, Аргентина, гора Аконкаґуа,  6962 м., сходження 31 грудня 2013 р.

- Бюджет нашої експедиції на Аконкаґуа склав близько 5 тисяч фунтів стерлінгів з людини. Вся експедиція тривала близько трьох тижнів разом з добиранням в Аргентину і поверненням назад, а саме перебування в горах склало два тижні.

Це була наша перша експедиція у всіх значеннях цього слова, тому для нас це було відкриття очей. Насамперед, на саме поняття "експедиція". Від підготовки фірми, яка надає послуги (їжу доставити, підготувати намети в потрібний час у потрібному місці тощо), до особистої гігієни під час експедиції.

Літаком ми прилетіли в Мендосу (Аргентина), звідки нас автобусом відвезли в гірськолижний курорт Пенітентес (Penitentes). Але так як то було літо (ми піднімалися в грудні, що у південній півкулі є літнім місяцем), то снігу не було, натомість було дуже багато квітів. Звідти ми перейшли у табір під назвою Конфлюенція (Colfluencia), де пробули декілька днів, після чого пішли в Базовий табір на висоті більше 4 тисяч метрів, який називається Плаза де Мюлес (Base Camp Plaza de Mulas). Там ми провели ще декілька днів і група робила кілька акліматизаційних виходів, але я, на жаль, захворіла бронхітом і з температурою 39 майже нікуди не ходила.

Думки різні були в той момент: вийду на вершину, чи не вийду. Але вирішила приймати кожний день таким, яким він є.

У підсумку я зробила лише два акліматизаційні виходи: спочатку в Перший табір, а потім і в Другий табір. На фоні хвороби мені це дуже важко далося, але мій чоловік, Денис, лікар за професією, мав з собою багато антибіотиків і потім жартував, що я там пів аптечки з'їла. Але все обійшлося, причому, без використання якихось спеціалізованих препаратів.

Це був грудень 2013 року, в Україні якраз тривав Майдан і ми зробили відеозапис від нашої групи на підтримку Майдану. Хоч наша експедиція була англійською, ми вирішили підтримати людей на українському Майдані. Вийшло дуже гарно.

Перед штурмом вершини мені покращало і я успішно вийшла. З нашої групи, яка налічувала вісім чоловік, до вершин дійшли лише четверо. Причини різні: хтось не зміг фізично, хтось занадто помалу йшов і не встиг у відведений час, комусь стало зле. Але що цікаво: з чотирьох людей, які вийшли на вершину, було троє українців і один валлієць. Ми там підняли український прапор.

Найбільше мене вразила велична тінь, яку Аконкаґуа кидала на навколишні гори. Подібне я бачила потім лише на Евересті.

Європа, Росія, гора Ельбрус, 5642 м., сходження 27 серпня 2014 р.

Це було трохи контроверсійне рішення, але ми вирішили все ж таки піти. Проблем під час перебування на території Росії у нас не було, хоч це був серпень 2014 року – період військового вторгнення Росії в український Донбас. Але експедиція планувалась в лютому 2014 року і ми не знали тоді, що буде війна – ще тривав Майдан.

З одного боку було трохи боязно, адже нас хоч і везла туди англійська фірма, та ми все ж таки були громадянами України. Але водночас була і страшенна гордість, що ми саме в такий час піднімаємо український прапор над найвищою точкою Росії.

Під час експедиції нам траплялись цілком адекватні люди, можливо тому, що це Кабардино-Балкарія і там у людей немає аж таких імперських амбіцій. Хоча, відчувалась певна зомбованість людей, але після особистих розмов у них багато на що відкривались очі і дещо ламались стереотипи. Також по дорозі ми бачили багато блок-постів і для нас це тоді виглядало дуже дивним.

На Ельбрусі ми також записали відео на підтримку України – зачитали вірш "Кавказ" Тараса Шевченка.

Щодо самого сходження на Ельбрус, то ми за планом мали підніматись на вершину з північної сторони, яка є некомерційною, а більше використовується альпіністами-спортсменами – там більш незаймана природа, тоді як з південної сторони багато гірськолижних курортів. Але погода нам завадила піднятись з півночі – уже під час штурмового виходу протяжністю два кілометри, на середині дистанції нас накрила страшна завірюха і ми вирішили повернути назад. А вже спустившись, ми прийняли рішення об'їхати гору і наступного дня спробувати піднятися з півдня.

Дуже добре, що наш провідник, відома англійська альпіністка Адель Пеннінгтон, погодилась на такий варіант, тому що зазвичай західні фірми суворо притримуються програми. Ми швидко винайняли автобус, того ж дня переїхали на інший бік гори і наступного дня успішно зійшли на вершину з півдня.

Сам вихід не був аж надто складний, майже вся група вийшла на вершину. Єдине, що у одного чоловіка з групи вже на спуску почали проявлятись симптоми набряку кори головного мозку (захворювання, яке інколи трапляється на великій висоті), то наші провідники дали мені його наплічник, а самі взяли його під руки і буквально збігли з ним вниз, де надали всю необхідну допомогу. У підсумку з ним все добре, але після того він знає, що на гори висотою більше 5 тисяч метрів він ходити не може.

Цей випадок показав, наскільки важливо ходити в гори з досвідченими професіоналами, тому що вони багато бачили у житті, можуть вчасно розпізнати ознаки біди і адекватно на них відреагувати.

Бюджет цієї експедиції склав близько 4 тисяч фунтів стерлінгів.

Австралія, гора Костюшко, 2228 м., сходження 28 грудня 2015 р.

- З найвищою вершиною Австралії ситуація була трохи іншою. Так як це гора досить проста для сходження, навіть легша за українську Говерлу, ми вирішили організувати таку подорож, щоб і на вершину зійти, і провести час з нашою донькою, якій тоді було 13 років.

Щоправда, зійти на вершину в даному випадку – то надто голосно сказано. Там 13 кілометрів шляху туди й назад з набором висоти близько 500 метрів. Туди ходять сім'ї з дітьми, як на прогулянку.

Але нічого не поробиш – це найвища гора того континенту. Хоча, за іншою версією, якщо рахувати Австралію разом з Океанією, то найвищою горою є Пунчак-Джая (4884 м.) в Індонезії. Можливо цього року піднімусь і на неї, чому б ні.

Щодо бюджету, він включає лише авіапереліт до Австралії і прокат автомобіля, щоб добратись з Сіднея до підніжжя гори. Цю експедицію ми здійснили самостійно.

Північна Америка, США, гора Деналі (вона ж Мак-Кінлі), 6168 м., сходження 1 липня 2017 р.

- Бюджет цієї експедиції складав близько 9 тисяч фунтів стерлінгів. З технічної точки зору Деналі є другою за складністю горою серед "Семи вершин", після Евересту. Але вона не є складною сама по собі.

Ми на неї виходили двічі, але зійти вдалося лише з другої спроби. Перший раз ми ходили в 2016 році, але через погоду вийти на вершину не вдалося. Ми просиділи в передостанньому таборі, з якого за хорошої погоди вже йдуть в останній табір і потім на вершину, днів 10-11, але погоди так і не дочекались. Деякі групи ходили на вершину, але з них багато людей тоді отримали обмороження. Ми ж вирішили не ризикувати і повернулися додому. Через рік ми пішли знову і вже вийшли.

Для досвідченого альпініста сходження на Деналі складним не буде, але початківців можуть спіткати певні труднощі. По-перше, треба бути фізично витривалим, тому що багато спорядження доведеться нести на собі. Взагалі, чим багатша країна, на території якої знаходиться гора, тим більше спорядження треба нести самому, тому що місцеве населення не має потреби у подібному заробітку.

Під час експедиції на Деналі вантаж включає провіант на три тижні, паливо для горілок, а також групове та індивідуальне спорядження. Все це до вже згаданого передостаннього табору (на висоті 14 тисяч футів, як вони кажуть) доводиться нести у наплічнику (кілограмів 15-20), плюс тягнути в санчатах (кілограм 20-30), а вже з передостаннього табору до вершини залишається лише наплічник. Тому фізична сила і витривалість в даній експедиції грає чи не найбільшу роль. До речі, там немає різниці у підходах до чоловіків і жінок – всі несуть однаковий вантаж. З мого досвіду і спостережень – у горах чоловіки більш сильні, а жінки більш витривалі.

Щодо технічних моментів, то їх є декілька. В нижній частині гори дуже багато тріщин, тому доводиться весь час йти у зв'язці, ще й санки тягнути, що дуже небезпечно. Тому треба вміти добре ходити у зв'язці, не заплутуватись у шнурку, а якщо хтось впаде – вміти "зарубатися" і витягнути людину з тої тріщини. У верхній частині гори, між передостаннім і останнім табором, підйом пролягає перилами, а від останнього табору до вершини доводиться йти по гребню, що саме по собі дуже небезпечно. Плюс там є тригодинний відрізок, який має назву "Автобан" – це вузька траверсна стежка на крутому схилі гори, з якої якщо зірватися, то вже ніхто і ніщо вас не зупинить, тому й така назва. Але там є вбиті металеві кілки, до яких можна чіплятися і таким чином хоч якось страхуватися.

Ну і плюс холод. Це Аляска – там хоч і полярний день під час сезону сходжень (з квітня по липень), але завжди низька температура повітря. В квітні холодніше, але зате стабільніший льодовик, в липні тепліше, однак на льодовику більше тріщин. Під час нашого сходження температура на вершині була –25 градусів по Цельсію.

Що мене найбільше вразило на Деналі – це доглянутість гори. Там діють дуже суворі правила поведінки. Навіть в туалет можна ходити лише у відведених місцях, або у спеціально видані контейнери. Більшу доглянутість я бачила лише на Вінсоні в Антарктиді.

Африка, Танзанія, вулкан Кіліманджаро, 5892 м., сходження 19 серпня 2018 р.

- На Кіліманджаро ми також ходили зі своєю донькою. По суті, це такий дуже високий горбок, сходження на який є суцільним трекінгом – альпінізму там, як такого, немає. Єдина проблема, яка може виникнути – це акліматизація на висоті. Хоча там також гинуть люди – через те, що занадто швидко, без необхідної акліматизації, виходять на вершину. Висоту треба поважати завжди, незалежно від складності гори.

Хоча особисто мені те сходження далося дуже важко, тому що я примудрилась там захворіти на пневмонію. Справа в тому, що було дуже сухо, на певних ділянках підйому пилу було по кісточки і ним доводилося дихати, тому у мене виникли проблеми з легенями.

Ми хотіли там зіграти найвищий волейбольний матч, щоб потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Але так сталося, що у той час там ще лежав недорозтанувший сніг з льодом, який неможливо було розрівняти до стану рівної поверхні. Тому матч ми все ж таки зіграли, але на 70 метрів нижче, аніж чинний рекорд Гіннеса.

Цю експедицію ми організували самі. Ми запросили провідником добре вже нам відому Адель Пеннінгтон, а всі інші учасники групи були нашими друзями і знайомими. По кошторису ми вклалися у 3 тисячі фунтів з людини, а загальна тривалість експедиції склала 9 днів – це на два дні довше, аніж зазвичай тривають сходження на цю гору, тому що, по-перше, з нами були тінейджери і ми не хотіли їх сильно навантажувати, а по-друге, ми планували час на волейбольний матч.

Азія, Непал/Китай, гора Еверест (вона ж Джомолунгма, вона ж Сагарматха), 8848 м., сходження 22 травня 2019 р.

- На Еверест ми піднімалися з південного боку, зі сторони Непалу – по тому маршруту, який показано у відомому фільмі "Еверест". Бюджет експедиції склав для нас 40 тисяч фунтів стерлінгів з людини. Ми йшли з тою фірмою, з якою ходили на Аконкаґуа та Ельбрус, тому що ми їх вже знали, та й вони нас теж.

Я усвідомлювала всю серйозність гори, тому готувалася до неї відповідно. Сходження було заплановане на травень 2019 року, і десь починаючи з лютого 2018 року я почала цілеспрямовану підготовку, насамперед, фізичну.

Я йшла по програмі дуже відомої на заході книжки "Training for the New Alpinism: A Manual for the Climber as Athlete", яка написана відомими альпіністами і спортивними тренерами Стівом Хаусом і Скоттом Джонстоном і базується на багатьох дослідженнях. До речі, за цією ж програмою тренується ультрамарафонець-рекордсмен Кіліан Жорнет.

Тренування полягає у тому, щоб навчити свій організм використовувати в якості джерела енергії накопичений в організмі жир, а не вуглеводи. Бо запасів вуглеводів в організмі значно менше, аніж жирів, плюс з одиниці маси жиру можна вивільнити більше енергії, аніж з одиниці маси вуглеводів. Людський організм влаштований так, що починає споживати вуглеводи вище певного рівня серцебиття, а до цього рівня споживає жири. У високих горах максимальне серцебиття людини нижче, аніж на низовині (якщо на низовині при фізичних навантаженнях можна досягнути 180 ударів за секунду, то в горах навряд чи можна досягнути вище 150-160), тому треба натренувати організм так, щоб він споживав саме жири.

Я почала тренуватись за цією програмою з 5 годин на тиждень, а завершила з інтенсивністю 15-20 годин на тиждень. Так як це Лондон і гір немає, доводилось тренуватись в залі. Найбільше я не любила сходовий тренажер, по якому треба йти 3 години без зупинок з важким наплічником. Маса наплічника набиралась поступово, щоб не травмувати сухожилля – від 5% до 20% від маси тіла, більше не радять, бо тоді вже піде зношення організму. Це важко не так фізично, як психологічно, тому щоб якось відволіктись я дивилась фільми під час тренувань. Але мені це дуже допомогло потім, на горі.

Крім фізичної була також технічна підготовка. Ми їздили кілька разів у Шотландію, де живе наша товаришка Адель Пеннінгтон, яка часто була нашим провідником у попередніх експедиціях, і там взимку ми тренувались підніматись на покриті кригою скелі. Також кілька разів їздили в Альпи займатись льодолазанням. Крім того весь час намагались вирватись кудись, де можна хоч на якусь вершину вийти.

Ну і спорядження. Я багато часу провела за дослідженнями ринку, щоб вибрати правильне спорядження.

Щодо самого сходження, то Льодовик Хумбу після Деналі мені не видався чимось надзвичайним, хоча між Базовим табором і Другим табором тріщини в кризі були досить великими – через деякі ми перестрибували, що мені зі зростом 161 см було досить непросто, а через інші перебирались за допомогою перекинутих драбин. Особисто мені на льдопаді страшно не було, він мені навіть сподобався – краса там неймовірна. Хоч це місце і вважається найбільш небезпечним відрізком сходження на Еверест.

А от під час штурму вершини не обійшлося без пригод. Ми вийшли на Південну сідловину, де розташовується Четвертий табір, з якого вже йдуть на штурм вершини, 20 травня близько 12-ї години дня, щоб о 21-й годині почати сходження на вершину. Але нам повідомили, що погода на вершині зараз не дуже сприятлива і наступної доби буде кращою. Запасів кисню в балонах нам вистачало на додаткову ніч у Четвертому таборі, але дуже впритул, тому наш провідник, для якого це було вже 13-те сходження на Еверест, використавши власні зв'язки, прямо на Південній сідловині докупив ще три балони кисню – на випадок непередбачуваних обставин. До речі, один 4-літровий балон на Південній сідловині коштував 4 тисячі доларів. Внизу, звісно, значно дешевше.

Разом з тим, наступного дня на вершину збирались йти дуже багато людей, тому виникав інший небезпечний фактор – черги. Порадившись, ми вирішили все ж йти наступного дня – коли більше людей, але за кращої погоди.

Наступного дня близько 15-ї години ми побачили, що люди вже почали йти на гору, тому ми вирішили йти не о 21-й, як зазвичай зараз виходять (щоб на світанку бути на вершині) і як ми собі запланували спочатку, а о 19-й годині – щоб потім не стояти у заторах.

В сотні метрів вище Південної сідловини починаються "перила", які прокладені до самої вершини, тому всі намагалися якомога швидше до них дістатись, щоб пристебнутись. І мій шерпа, а зараз під час таких сходжень на Еверест йдуть по двоє – клієнт і шерпа, також пришвидшив ходу (шерпи – це народ, що мешкає в Східному Непалі, поблизу Евересту, і працює, переважно, провідниками та носильниками, – ред.). Розуміючи, що я за ним не встигаю, я попросила його збільшити мені подачу кисню з балону до запланованого рівня (бо на старті рівень кисню у мене був близьким до мінімального, як і в шерпи, а я – не надлюдина) після чого я відчула, що можу навіть бігти, бо до того ледве пересувала ноги.

Діставшись до "перил" і пристебнувшись до них, ми помітили, що люди перед нами дуже повільно йдуть. Справа в тому, що на Еверест йде багато недосвідчених людей з недостатнім рівнем підготовки. Не всі з них виходять на вершину, але черги при цьому створюють, перешкоджаючи більш досвідченим альпіністам. Тому нам нічого не залишилось, як відстібатися від перил, обганяти інших і пристібатися знову. Для мене це не було новим – я так вже робила раніше, плюс умови дозволяли – кут підйому був 45 градусів, під ногами - втрамбований сніг, і я нормально себе почувала. Таким чином на 4-годинному відрізку від початку "перил" до місця, яке називається "Балкон", ми обігнали близько 50 людей.

На "Балконі" традиційно відбувається заміна кисневого балону на новий, а напівпорожній залишається і потім забирається та використовується на шляху назад. Далі обганяти людей вже набагато важче, тому що там скелі, але ми особливо й не намагались – йшли вже трохи повільніше і вийшли на вершину якраз на сході сонця – близько 5:15 ранку. Було неймовірно гарно, особливо побачити тінь, яку Еверест кидає на сусідні гори. До речі, на вершині Евересту було –35 градусів і вітер, тому по відчуттях були всі –40.

Але через те, що ми обігнали багато людей, по дорозі назад нам ми потрапили у чергу на "Сходинці Гілларі". Справа в тому, що там є відрізок метрів 100 довжиною, де двоє людей суто фізично не можуть розминутися. Тому нам довелося чекати дві години, поки всі піднімуться, після чого ми спустилися без особливих проблем.

Антарктида, пік Вінсон, 4892 м., сходження 27 грудня 2019 р.

- Пік Вінсон – не складна вершина, але найбільш екзотична зі списку "Семи вершин", тому що знаходиться в Антарктиді. Бюджет експедиції склав 43 тисячі доларів з особи. Спочатку ми летіли з Лондона в Аргентину, потім летіли з Аргентини в Антарктиду, потім вже в самій Антарктиді літаком добирались до підніжжя Вінсона, звідки починали сходження.

Найбільше запам'яталося відчуття, що ти перебуваєш на цьому унікальному материку, серед снігової пустелі. Краєвиди там неймовірні.

Щодо самого сходження, то там доводиться йти у зв'язці, тому що можливі тріщини у кризі, плюс на одному відрізку, при наборі висоти 600 метрів, потрібні навички альпінізму. Але найбільшим ризиком сходження на Вінсон є те, що ти знаходишся дуже далеко від будь-якої цивілізації і якщо з тобою щось станеться, то доведеться довго чекати допомоги – літак в Антарктиду прилітає кожні 10-12 днів, не частіше.

Ну і там завжди холодно, навіть під час полярного дня. На вершині Вінсона температура повітря була –30 градусів, а в наметі, у якому ми жили, доходило до –20 градусів у пікові відрізки часу, коли сонце заходило за гору, і –8 градусів надворі, коли сонце яскраво світило.

В запланований нами день сходження на вершину ми вийшли з намету, але пройшовши годину у напрямку гори, побачили, що вітер занадто сильний, тому повернули назад. До речі, паралельно з нами вийшла група альпіністів на чолі з російським гідом, але вони вирішили не повертатись, пішли на сходження незважаючи на погоду і у них у підсумку з вигляду були легкі обмороження. Ми ж пішли на сходження наступної доби, коли вітер зменшився, успішно зійшли на вершину і успішно повернулись назад. У росіян на сходження пішло 12 годин, тоді як у нас – 9 годин. Тому я вважаю, що витримка і здоровий ґлузд – це краще, аніж "героїзм".

Ще був один важливий момент. Напередодні нашого сходження випав свіжий сніг, тому була небезпека сходження лавин. Але ми почекали кілька днів, щоб сніг трохи втрамбувався, після чого наш провідник прийняв рішення йти на вершину.

В цілому ж, погода була прекрасною, як для Антарктиди – не було сніжних буревіїв, було досить чисте небо, лише вітер трохи дошкуляв.

- Яка гора Вам сподобалась найбільше?

- Мені найбільше сподобалось сходження на Деналі. Це була така 100% справжня експедиція, коли сам тягнеш все спорядження. Плюс краєвиди, плюс доглянутість гори, плюс все інше… Це одна з моїх улюблених гір.

- Якби хтось захотів і собі зійти на "Сім вершин" – в якій послідовності Ви б радили рухатись?

- Зі свого досвіду я б радила рухатись від найпростішої вершини до найскладнішої – від Костюшко до Евересту. Після Костюшко я б радила йти на Кіліманджаро, потім на Ельбрус, Аконкаґуа, Деналі, Вінсон (або навпаки – спочатку на Вінсон, а потім на Деналі) і закінчувати Еверестом.

Але до кожного сходження необхідно серйозно готуватись, як фізично і технічно, так і по спорядженню. Також потрібно набувати свого досвіду, тому що провідник – це добре, але гори непередбачувані і якщо з провідником щось станеться (а він також людина), то потрібно вміти самому безпечно вибратись, а також, за необхідності, допомогти товаришу, а то й провіднику. Зі свого особистого досвіду можу сказати, що в горах ентузіазм допомагає піднятись на вершину, а досвід допомагає вдало з неї спуститися.

Але для виконання програми "Семи вершин", окрім навиків альпінізму та досвіду, потрібні гроші, і гроші чималі.

- Так, Ви назвали досить серйозні суми вартості цих експедицій. Ви шукали спонсорів, чи мандрували за свій кошт?

- Я всюди ходила за свій кошт. На щастя, моя робота мені це дозволяє. Спонсори – це добре, але шукати спонсорів непросто, особливо у наш час, коли багато людей вже зійшли на ці вершини, тому фактор унікальності досягнення дещо знівельований.

- Які плани на майбутнє в альпінізмі? Можливо, запланували нові рекорди?

- Можливо піду на Пунчак-Джая, щоб закрити програму "Сім вершин" за всіма існуючими версіями. Також придивляємось з чоловіком до Монголії, де є досить цікаві і не розкриті гори. Маю ідею у 2021 році піднятись ще на один 8-тисячник, але це не точно. Одне знаю точно – без кисню на 8-тисячник я ніколи не піду. Моє здоров'я мені важливіше.