ТОП-60 місць для тих, хто подорожує Україною: За рекомендаціями місцевих жителів

Попереду - три дні вихідних і головне свято країни. Тож, саме час подорожувати Україною, дізнаватися про неї щось нове, відпочивати душею 

ТОП-60 місць для тих, хто подорожує Укра…
Фото: shevchenko-ethnopark.virtual.ua

Журналісти регіональних редакцій Depo.ua склали ТОП місць для тих, хто хоче подорожувати Україною і потребує порад саме від місцевих жителів. Адже ці поради є набагато ціннішими і вказують на непопсові місця, яких ви часто навіть не знайдете в типових добірках з інтернету.

ЗАГАДКОВИЙ ЛЬВІВ

Підземелля Львова

Фото з сайту ipress.ua

Львів – це не тільки старовинна архітектура, а й те, що ховається глибоко під нею. Підземелля міста тягнуться на багато кілометрів, не всі ще вивчені і доступні для огляду, але є такі, які приймають гостей і навіть відкривають відвідувачам деякі таємниці. Можна навіть не брати екскурсію, а самостійно, без поспіху спуститися, до прикладу, в підземелля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла (костел Єзуїтів), який знаходиться майже в самісінькому центрі. Якщо ж маєте годинку-другу, можете замовити екскурсію і оглянути більше: підземелля колишнього Домініканського монастиря, де молилася княгиня Констанція і відбувала покарання перша красуня Польщі Гальшка Острозька, підземелля Преображенської церкви, монастир Бернардинів, кавові, винні, в яких створювалося алхімічне зілля, і підземелля річки Полтви, "захованої" під землю.

Місце, де здійснюються бажання

Фото з сайту photo-lviv.in.ua

Біля пам'ятника українському художнику-примітивісту ХХ століття Никифору Дровняку загадують бажання не лише туристи, але й львів'яни. Скульптура встановлена біля Домініканського собору у 2006 році. Що потрібно потерти художнику, аби здійснилося заповітне бажання, здогадатися не важко. Найбільше виблискує під променями сонця його палець.

Помилково деякі туристи, які не знайомі "з офіційними правилами загадування бажань біля Дровняка", хапають пам'ятник не за те місце і теруть його, теруть... А потім ще скаржаться, що їхні бажання не здійснюються.

Львівська дитяча залізниця

Фото Depo.Львів.

Хоча називається вона дитячою, проїхатися з вітерцем на "Вітерці" обожнює не лише малеча, але й дорослі. Ще б пак! 20-30-40 років тому прокататися на цьому потязі під час недільної прогулянки з батьками Стрийським парком для дитини було чимось неймовірним. Родзинка Львівської дитячої залізниці – її персонал – школярі, які мають хист і бажання спробувати себе в ролі машиністів, стрілочників, ревізорів, начальників станцій, чергових по станціях і провідників. Зауважимо, що у літні місяці рух здійснюється по середах, суботах, неділях та святкових днях. У травні та вересні – лише по неділях та святкових днях. Потяг "Вітерець" відправлятиметься щопівгодини зі станцій Паркова та Сонячна – з 12:00 та 12:15 відповідно. З 14:00 і до 15:00 залізниця не працюватиме через обідню перерву. Останній потяг стартуватиме о 16:30 (з зупинки Паркова) та о 16:45 (з зупинки Сонячна).

Шевченківський гай

Фото Львівської міськради.

Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, який у народі за звичкою називають Шевченківський гай  — місце, яке неодмінно слід відвідати усім, хто втомився від міської метушні. На чималій території музею просто неба розташовані більше сотні дерев’яних пам’яток архітектури з різних областей Західної України. Окрім того, тут є величезне "сільське подвір’я" з його традиційними мешканцями. Тут вам і кури-качки-фазани і кози-поні-поросята. Також є пасіка, кузня, гончарня. Можна покататися верхи або постріляти з лука, а можна взяти участь у майстер-класі з випікання хліба чи ліплення вареників.

Ідеальне місто Жовква

Фото Depo.Львів.

Місто Жовква — це музей просто неба у 20 хвилинах від Львова. Ідеальним містом доби Ренесансу, яке навіть було резиденцією польського короля,  Жовкву називають не випадково. Усі найцікавіші туристичні об’єкти зосереджені у самісінькому центрі. Площа Вічева із замком збудованим у 1594 році, костел Святого Лаврентія, Василіанський і Домініканський монастирі… На невеликій території історичного центру розміщено з півсотні пам'яток архітектури. На ній же розташовані кілька затишних пабів і кав’ярень із дуже демократичними цінами.

МІСТИЧНА ХАРКІВЩИНА

Харківщина сповнена нешаблонними туристичними локаціями. Про чудовий парк із "лавками Кернеса", центр міста тощо знають усі. Однак де в області черпав натхнення великий композитор Петро Чайковский, чому у будинку в Балаклеї оселилася дівчина-привид, яке джерело зцілює хворих – відповіді на ці питання туристи зможуть знайти, помандрувавши "Стежиною легенд Слобожанщини".

Проект, пов'язаний з народними повір'ями та байками, у Харківському організаційно-методичному центрі туризму започаткували у листопаді 2014 року. За півроку за допомогою мешканців нашого регіону фахівцям вдалося зібрати близько сотні легенд, за мотивами яких в перспективі планують розробити нові туристичні маршрути.

 

 

Кіріченкова криниця в Ізюмі зцілює хворих

 

Чимало в нашому регіоні й цілющих джерел з цікавими історіями. Так Кіріченкова криниця відома далеко за межами Ізюму. Якщо вірити народному переказу, колись давно в Ізюмському полку служив козак на прізвисько Кіріченко, у якого дочка народилася сліпою. Козак довго молився Богу і Пресвятій Богородиці та одного разу отримав одкровення - викопати у дворі колодязь. Тільки-но він приступив до роботи, як з-під землі забило чудотворне джерело, вода якого дарувала прозріння болящім. Люди кажуть, що цілюща вода й досі дарує розраду всім нужденним.

 

 

Улюблене місце Чайковського, який перетворював дитячий гамір на музичні шедеври

 

"А от відомий композитор Петро Чайковський дуже полюбляв степові простори Гранкіно у Зачепилівському районі. Приїздив сюди у гості до свого брата Модеста, який працював у маєтку пана Конраді вчителем, - розповідає директор Харківського організаційно-методичного центру туризму Валентина Холодок. - Чайковський черпав натхнення зі звуків, що наповнювали степові простори, молодий сад. Коли цього було недостатньо, від виходив на сільську вулицю, збирав ватагу дітлахів, купляв їм солодощі і просив, щоб вони голосно гралися. Гамір, що вони вчиняли, лягав нотними значками на папері, перетворюючись на музичні шедеври".

 

Один з приїздів Петра Чайковського в Гранкіно припав на свято врожаю. Чоловіки й жінки, прочувши що на святі буде столичний панич, одяглись як найкраще. От тільки коли заграли музики, дівчата роззулися, бо боялися черевики порвати, і пішли у танок. Танцювали так завзято, що до крові ноги постирали. Цей факт наштовхнув композитора на створення опери "Черевички".

 

 

Дім, де живе привид дівчини, яку батько замурував в стіні

 

"Містична й дуже сумна історія пов'язана з Балаклеєю, - інтригують у обласному організаційно-методичному центрі туризму. - Балакліївський краєзнавчий музей розміщений у найстарішій будівлі міста - особняку, побудованому ще на початку ХIХ століття, де живе привид дівчини".

 

За легендою у полковника Ново-Серпухівського полку Степанова була дочка-красуня, яка дуже любила співати, виходячи на балкон. Одного разу вона почула прекрасну мелодію, озирнулася і побачила юнака, який грав на сопілці. Молоді закохалися, але батько дівчини не захтів благословити пару. Дізнавшись, що донька, не дивлячись на заборону, продовжує зустрічатись з парубком, полковник вирішив жорстоко покарати доньку, замурувавши її в стінах будинку. З того часу в особняку Степанових ночами іноді можна почути чарівну мелодію, а на балконі побачити привид дівчини.

 

 

Велесова книга зберігалася в садибі Великого Бурлука

 

Головна пам'ятка Бурлука - садиба старовинного слобожанського роду Донець-Захаржевських. Не зважаючи на те, що від величного палацу, портика з колонами, парку та храму залишився тільки будинок, з цією садибою пов'язано безліч легенд та історій. В одній з них говориться, що саме тут улітку 1919 року була знайдена Велесова книга - дерев'яні дощечки, поцятковані незрозумілими письменами. Пристрасті навколо яких не вщухають і досі - одні вважають їх містифікацією, інші - унікальним пам'ятником дохристиянського слов'янського письма. На жаль, дощечки були втрачені в роки Другої світової війни, збереглося лише кілька відбитків.

 

 

Поблизу Хорошевського городища шукають скарби

 

"Мандрувати по Слобожанщині стежинами легенд можна не один тиждень, навіть у Харкові чи передмісті, - розповідають у центрі туризму. - Одне з місць, в якому сконцентровано багато цікавих історій - Хорошевське городище. Саме тут шукали коня із золотою збруєю та золотими підковами чи золоту бабу-скульптуру. Також говорили про підземний хід, яким чотири вершники зможуть проїхати аж до Полтави. Ходили чутки навіть про прокляте місце, де зариті багатства розбійного отамана".

 

За словами співробітників, в одній з найпоширеніших у Хорошево легенд говориться, що останній власник городища, коли йшов звідси, зарив свою шапку й рукавиці. Хто їх знайде, отримає скарби, заховані в шести підземеллях. Після того, як сюди стало приїздити багато любителів легкої наживи, місцеві вигадали "охоронну" легенду - начебто всі шукачі скарбів гинули за загадкових обставин. Причому хорошевські підземелля - це окрема тема. Крім захованих скарбів тут розповідають про діри, в яких хтось або щось зникає. Начебто колись поряд з монастирем на Гуляй-горі стояла церква, яка одного разу зникла під землею. Кажуть, якщо прикласти вухо до землі, то можна почути церковну службу.

 

 

 

МАЛЬОВНИЧА ПОЛТАВЩИНА

 

Полтавський край – неймовірне місце, що славиться своєю історією, колоритною кухнею та традиціями. Окрім того, тут багато архітектурних пам'яток та унікальних споруд, а милуватися пишними гаями та полтавськими парками можна нескінченно. На Полтавщині прославляють видатних діячів культури та мистецтва, шанують історичні місця та з хлібом, сіллю і дивовижними розповідями зустрічають туристів. 

 

Соборний майдан – "серце" Полтави

 

Неможливо приїхати до Полтави і не прогулятися центральною вулицею до славетного Соборного майдану. Саме тут розміщується головний символ міста - Біла альтанка (ротонда Дружби народів). Цю пам'ятку архітектури з унікальною історією побудували у 1909 році на честь 200-ліття Полтавської битви. 

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Соборну площу прикрашає ще одна "візитівка", яку встановили у 2006 році - пам'ятний знак полтавській галушці. Присвятили пам'ятник Дню народження Миколи Гоголя, який неодноразово прославляв цю традиційну полтавську страву у своїх творах.

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Також тут розміщується будинок видатного українського письменника Івана Котляревського. У садибі Котляревського гості та містяни можуть побачити, як виглядає батьківська хата поета – робочий кабінет, комори, опочивальня, кухня. Унікальні документи, які збереглись та є у експозиції музею, розповідають про літопис долі Котляревського. Найбільший скарб садиби – рукописний архів поета, що майже повністю зберігається у фондах музею.

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Найстаріший і найбільший парк Полтави "Перемога"

 

Найстаріший парк Полтави, який генерал-губернатор, російський князь Олексій Куракін подарував місту ще у 1803 році, досі перебуває в очікуванні масштабної реконструкції, обіцяної владою. Полтавський міський сад був найулюбленішим місцем відпочинку багатьох поколінь полтавців, допоки не перетворився на руїни і стихійне сміттєзвалище. Та кризові часи для парку нарешті опинились позаду - влітку поточного року завдяки новому керівництву справи пішли вгору. Тепер у парку вирує життя: облаштували модну релакс-зону з гамаками та пуфами, встановили фудкорти, інтерактивні ігри для дітей на пішохідних доріжках, мотузковий парк, волейбольний майданчик тощо. Чи не щодня тут відбуваються цікаві івенти як для дорослих, так і для молоді та дітей: стендап-шоу, різноманітні змагання, флешмоби, концерти та багато інших сюрпризів, які допомогли повернути Полтавському міському саду колишню славу і прихильність місцевих жителів. 

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Блактитні озера у Собківці

 

За 40 кілометрів від Полтави є дивовижної краси "Блакитні озера" - таку неофіційну назву їм дали місцеві жителі. Вже декілька років це живописне місце користується особливою популярністю влітку та є одним з найвідвідуваніших на Полтавщині. Особливістю "Блакитних озер" є пляжі з білосніжним піском, приємний аромат хвойного лісу та головне - бірюзовий колір води. Є припущення, що такого забарвлення вона набула через глину на дні кар'єра, до якої докопали під час видобування піщаних покладів. Декілька років тому у "Блакитні озера" випустили рибу, яка благополучно прижилась. Багато хто впевнений, що це свідчить про безпечність водоймища та розвіює чутки про хімічні речовини, які начебто можуть у ній бути.

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Миргородський курорт і могутні Кочубеївські дуби 

 

Туристи з різних куточків світу з'їжджаються до Полтавщини, аби оздоровитись у цілющих миргородських водах. За всіма показниками "Миргородкурорт" є лідером санаторно-курортної сфери України. Всі його оздоровниці мають вищий рівень акредитації. По обидва боки річки Хорол розкинувся курортний парк, де розміщуються кращі бальнеологічні санаторії. На березі річки обладнаний пляж, також тут встановлено пам'ятник засновнику курорту, лікарю і громадському діячеві Івану Зубковському.

 

ФОТО/ zahid.travel

 

Кочубеївські дуби у Диканьці – одне зі ста чудес природи України, пам'ятка природи вікових дерев, яка охороняється Законом України з 1964 року. Велетенські дуби, віком близько 800 років та висотою у 20-22 метри, розташовуються у Регіональному ландшафтному парку "Диканський". Ці дерева залишилися від дубової алеї, яка прикрашала в'їзд до першої садиби Кочубеїв.

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

Опішне  - гончарна столиця України

 

Селище Опішне, що у Зіньківському районі Полтавщини, є головним осередком сучасного українського гончарства. Опішне славиться своїми музеями, де зберігаються унікальні колекції виробів з кераміки. Серед таких - Державний музей-заповідник українського гончарства та музей мистецької родини Кричевських.

 

ФОТО/Depo.Полтава

 

НЕОЧІКУВАНЕ ЗАПОРІЖЖЯ

 

Ніхто з туристів, зазвичай, не оминає Хортицю з Запорізькою січчю, але в місті та передмісті чимало інших цікавих місцин та об’єктів, про існування яких знають лише місцеві (та й то не всі). Отже, запоріжці радять гостям краю побувати саме в таких місцинах.

Менонітські замки

Будинки, побудовані переселенцями менонітами за своєю архітектурою, дійсно, схожі на замки. Чимало з них розташовані на Верхній Хортиці - це у межах Запоріжжя, дістатися їх можна громадським транспортом. Меноніти жили тут протягом більш ніж півтора століття – з XVIII по XX сторіччя, будували заводи, фабрики, школи, дитячі садки, лікарні. Чимало об’єктів із неповторною менонітською архітектурою в стилі північного модерну можна побачити й зараз. На жаль, більшість перебуває у занедбаному стані.

На вулиці Лікарняній є ціле лікарняне містечко. Комплекс був побудований в 1909-1912 роках. Родзинка комплексу – затишний будиночок доктора Теодора Готмана. На вулиці Розенталь, 7, розташована красива будівля, яку самі меноніти називали замком Вальмана на честь колишнього власника. Триповерхову будівлю з великою кількістю арочних вікон, дверей і балконів почали зводити ще на початку XX століття, а добудували вже після Жовтневого перевороту. Найцікавіша особливість будівлі – кожен з її чотирьох фасадів не схожий на інші.

У тутешньому парку встановлено меморіал менонітам – жертвам сталінського терору і релігійних утисків. Радянська влада безжально обійшлася з переселенцями, які задовго до будівництва Дніпрогесу, нанесли запорізький край на економічну мапу країни.

Асуанська гребля

Мало хто знає, що окрім греблі Дніпрогесу у Запоріжжі є своя Асуанська гребля – маленька, але точна копія.

Асуанська гребля, побудована у XX сторіччі змінила історію Єгипту. Вона допомогла остаточно приборкати Ніл, який тисячоліттями регулярно затоплював єгипетські поселення і був несуднохідним більшу частину року. Будівництво греблі посилило позиції країни і дало потужний поштовх розвитку її аграрної галузі. Однак, усього цього могло не статися б, якби не Запоріжжя. Проєкт Асуанської греблі розробляли спеціалісти інституту "Гідропроєкт". Щоб довести владі Єгипту, що споруда буде працювати, її зменшений прототип побудували у Запоріжжі.

Побачити запорізьку "Асуанську" греблю можна і сьогодні. Вона розташована у Дніпровському районі Запоріжжя, доїхати до неї можна власним авто або будь-якою маршруткою до вулиці Сергія Синенка, а потім пройтись пішки.

Запорізький Стоунхендж

Парк мегалітів або, як його ще називають, запорізький Стоунхендж, розташований на базі туристичного комплексу "Великий Став". Це єдине місце в Україні, якщо не в світі, де відтворено скіфську стоянку, стародавні кургани і святилища. Дольмени, менгіри, кромлехи, піраміди і навіть лабіринт побудовані на 70 гектарах цілинного степу на горі Оба-Таш. Вони сучасні, але зроблені у відповідності до давніх традицій. Тож під час екскурсії відвідувачі зможуть своїми очима побачити світ предків, а також взяти участь в старовинних обрядах і відчути енергетику цього дивовижного місця.

Розташований унікальний парк мегалітів у Чернігівському районі Запорізької області біля села Салтичія. Громадським транспортом туди доїхати неможливо, автівкою за навігатором слід шукати село Обіточне Чернігівського району.

Село з найбільшою кількістю музеїв

У Смирновській об'єднаній територіальній громаді, в якій мешкають менше 4000 людей, створено шість музеїв, причому руками місцевих ентузіастів. Одне це – гідний привід відвідати громаду. Два музеї – Козацький зимівник та Музей техніки розташовані просто неба, їх можна відвідати будь-коли. Окрім того, тут діють Музей українського народного одягу та сімейного побуту, Музей історії розвитку радіотехніки, Краєзнавчий аматорський музей та Краєзнавчий шкільний музей. Опікуються ними волонтери, аби туди потрапити, треба буде розшукати командира тутешнього загону самооборони "Берда" Сергія Калашникова. Це, кажуть у громаді, нескладно.

Смирновська ОТГ розташована у Більмацькому районі на відстані 140 кілометрів від Запоріжжя, доїхати можна автівками та автобусами - тоді маршрут варто визначити заздалегідь, адже, скоріше за все, доведеться їхати з пересадками.

"Самоцвітна" водойма

Єлисеївський кар'єр, розташований в однойменному селі Запорізької області, дорогою на курорти Азовського моря, – дивовижна місцина. Колись тут видобували натуральний камінь – пегматит та різноманітні мінерали. Видобуток давно припинено, а кар'єр перетворився на місце відпочинку мешканців прилеглих населених пунктів. Круті скелі, прозора вода, різноманітні за кольорами та структурою породи справляють приголомшливе враження. Важко поїхати звідси, не прихопивши з собою пару камінчиків на згадку.

Кар'єр з’єднаний з Єлисеївським водосховищем і декількома місцевими річками. Тут велика кількість риби, раків та відмінна риболовля. На дрібних болотах за селом водиться безліч птахів: кулики, чаплі тощо. Рослини і тварини цього унікального місця занесені до Червоної книги України.

 

РІЗНОМАНІТНЕ ЗАКАРПАТТЯ

Найзахідніший регіон України вабить туристів і горами, й водоспадами, озерами і пейзажами, багатою культурною спадщиною, бажанням спробувати страви закарпатської кухні. 

Багатофункціональна гора Гемба

Найперше, чим відоме та багате Закарпаття – це гори. Вони надзвичайно гарні та мальовничі. Тому кожному хоч раз обов'язково треба зібратися у похід. Для того, аби відчути себе на вершині світу, побачити неймовірні краєвиди і насолодитися гарячими напоями, мандрівники вирушають на Гембу.  Гора Гемба (Гимба) розташована на кордоні Міжгірського, Свалявського та Воловецького районів Закарпаття біля популярного гірськолижного курорту Пилипець. Її висота становить приблизно 1,5 кілометра.

ФОТО: Depo.Закарпаття

Підйомник на гору працює весь рік, тож на Гембу можуть виїжджати і лижники з бордистами для спуску по цілинному снігу, і звичайні відпочивальники, щоб оцінити красу Карпат, і велосипедисти з мотоциклістами - схили Гемби більш ніж придатні для екстремальних швидкісних спусків у несніжні пори року.

Замок кохання 

Закарпаття – край із давньою і цікавою історією. На цих землях колись панували й угорці, й чехи, і словаки. Тому в області є чимало замків, побудованих за часів правління сусідніх держав. Серед тих, які варті уваги, звісно ж, замок Паланок, Ужгородський та Невицький замки, палац Шенборнів. А є ще замок "Сент Міклош" в Чинадієві. 

ФОТО: uk.wikipedia

Закарпатська фортеця "Сент-Міклош" XV ст. гордо височіє над мальовничою річкою Латорицею неподалік Мукачева. Про замок оповідають, що в його стінах знайшли замурований людський скелет. Схоже, в середньовіччі люди думали, що замурована в замкових стінах людина стає покровителем-охоронцем фортеці і не вважали цю справу вбивством. Але набагато романтичніша історія замку пов’язана із закоханими – графом Імре Текелі та княгинею Ілоною Зріні. Саме тут вони вперше зустрілися та покохали один одного. Принаймні, так кажуть легенди, завдяки яким фортецю й охрестили "замком кохання". Уже кілька років поспіль у замку часто відбуваються міжнародні та місцеві мистецькі заходи. Твердиня активно відроджується та приймає гостей із усього світу.

Мальовничі пороги Ужа

У найзахіднішій області є також чимало річок. Тиса, Боржава, Латориця, Уж - це найбільші. Якщо погода дозволяє, то варто сплавитися Тисою чи взяти кошик із фруктами і вином та провести романтичний вечір на березі Латориці. А загалом, зняти стрес та втому від урбанізованого життя допоможе шум та краса майже 9300 гірських річок області. Місце, від якого захоплює дух, є на річці Уж. Це так звані пороги.

ФОТО: Depo.Закарпаття

Неподалік села Забрідь на Великоберезнянщині (за 40 км на північний схід від Ужгорода) можна спробувати сили у бурхливій воді на порогах – каскаді кам'яних утворень, що перегороджують річку Уж. Пороги – це місце виходу твердих геологічних порід на поверхню. Тисячі років вода точила камінь та прокладала русло, вимальовуючи звивистий візерунок, який й приніс назву річці. Невеликі водоспади, вимиті потужними струменями води ями та відсутність наслідків людської діяльності роблять пороги справжньою перлиною на течії Ужа.

Храм, побудований без жодного цвяха

Жителі Закарпаття – віруючі люди. Тому не дивно, що край багатий на різні храми. Вирізняються з-поміж них старовинні дерев'яні церкви. На Закарпатті вони побудовані у різних стилях: бойківському, лемківському, гуцульському, бароковому та готичному. Тому подивитися буде на що. Сьогодні в області нараховують 110 дерев'яних церков. Серед них церкву св. Великомученика Дмитра у Вільховиці, збудовану у ХVII ст., двозрубну тридільну та Церква св. Духа у Гукливому. Один з найвідоміших дерев’яних храмів Закарпаття, що розташований у селі Ужок, під Ужоцьким перевалом. Михайлівський храм, збудований без жодного цвяха.

ФОТО: tourinform.org.ua

Побудований на честь Святого Архістратига Михаїла у 1745 році, та з того часу служить людям місцем спілкування з Богом. Це одна з найоригінальніших будівель народної архітектури бойківського стилю. Наймасивнішою частиною храму є центральний об'єм, вкритий чотирисхилим шатром, мале шатро вкриває завершення вівтаря, а над бабинцем підіймається чотирикутна башта. Піддашня плавно переходить у дах, його широкі площини об'єднують усі три частини храму. Біля церкви - двоярусна дзвіниця. Храм св. Михайла – один з найцікавіших об'єктів Ужанської долини. Його дуже полюбляють малювати художники, а з 2013 року, Михайлівський храм входить до переліку об’єктів, що знаходяться під захистом ЮНЕСКО.

Квести в Ужгороді 

Найзахідніший та найменший обласний центр України славиться не тільки найсмачнішою кавою, затишними вулочками та цвітіння сакури. Його жителі не втомлюються робити все для того, аби дивувати туристів. Тож не дивно, що зовсім нещодавно у місті започаткували такі собі ужгородські квести, які допомагають краще пізнати Ужгород. Їх поки два: "міні-скульптури Ужгорода" та "Ужгородська карта". 

ФОТО: Depo.Закарпаття

Кожному приїжджому в Ужгороді місцеві обов’язково розкажуть про фішку обласного центру Закарпаття – бронзові міні-скульптурки. Першу встановили ще у 2010 році – Миколайчику. З того часу в Ужгороді вже з’явилося кількадесят пам’ятничків. Увіковічнюють найрізноманітніші постаті та об’єкти: від Гудіні та Наполеона до кубика Рубіка та телевізора, що показує "Лебедине озеро". Пошукати по закутках містечка всіх його міні-скульптурки стало дуже популярними.  На пошук і огляд всіх, з використанням путівника йде, за словами авторів путівника, три години. Але все це дуже умовно.

Туристичний путівник міні-скульптурами Ужгорода

Проект "Ужгородська карта", який реалізовували протягом року, завершився виданням путівника, що допоможе знайти всі цікаві ракурси для гарних фотографій. 36 класичних гральних кованих карт із заліза розташовані в найпопулярніших місцях.

В кожній карті вирізано гербовий символ Ужгорода - галузка виноградного грона, скрізь який треба зробити правильну ужгородську фотосвітлину.

ФОТО: Depo.Закарпаття

ДОНБАС - ТУРИСТИЧНИЙ КРАЙ

Лисичанськ – колиска Донбасу

Саме так називають це місто, адже тут засновані перші шахти на Донбасі, перші промислові підприємства – содовий завод, завод з виробництва скла. Історія Лисичанська тісно пов'язана з бельгійським інженером-технологом Ернестом Сольве, який і започаткував тут промисловість. Поблизу заводу наприкінці XIX століття з червоної цегли були збудовані дві великі лікарні, школа, гуртожиток на 200 мешканців, будинок керуючого, готель, декілька десятків двоповерхових житлових будинків побудовані в стилі модерн. На території Лисичанська досі зберіглися 30 з 33 будівель бельгійського комплексу. Тільки дві з них мають статус пам'ятника архітектури. 

Фото: egorov.livejournal.com

Старобільськ – літературне місто

Про те, що Старобільськ – це те саме легендарне місто N з роману Ільфа і Петрова, мало хто з українцев знає. Ільф і Петров побачили Старобільськ у 1923 році, коли кореспондентами московської газети "Гудок" приїхали у відрядження, надихнулися місцевим колоритом і після повернення почали писати свій легендарний роман. Він містить безліч крилатих висловів, які ми і досі використовуємо, безліч історій, які пов'язані із Старобільськом. У Старобільську письменники жили в готелі, що був мебльований реквізованими у місцевих купців та міщан предметами, в тому числі меблями виробництва Гамбса, що непрозоро натякає на аналогією з описаним у творі меблевим гарнітуром. Існував в Старобільську і описаний в творі притулок для старих, але до сьогодні не зберігся. У процесі опису цієї мандрівки в публіцистиці і журналістських матеріалах авторів є безліч збігів і подібностей подій, що відбувалися з Ільфом і Петровим в процесі відрядження, з подіями і явищами, згодом описаними сатириками в романах "Дванадцять стільців" і "Золоте теля".

Фото doroga.ua

Маріуполь - курорт не для ледачих

Це місто не назвеш популярним українським курортом, адже дорога до міста надто складна, автомобільні траси не відремонтовані, а в поїзді їхати майже 20 годин. До того ж Маріуполь відомий не лише пляжем і багатою йодом морською водою, а й промисловістю, що забруднює повітря.  Тим не менш, відпочивати у це приазовське місто їдуть, а місцева влада та громадські активісти стараються зробити його більш привабливим.

Фото: Facebook/Лівобережний пляж

Неподалік Маріуполя знаходиться національний парк-заповідник "Меотида".

Знайомство з "Меотидою" з підконтрольного Україні боку варто починати з Білосарайської коси. Це водночас і частина ландшафту, і селище із такою назвою. Власне, будь-які курортні та адміністративні селища також є частиною цього заповідника – все ж таки, тут є курортний морський центр Донеччини із пляжами та відповідною інфраструктурою. Сама коса – це 14 кілометрів пляжу, від самого початку забудованого базами відпочинку, а на завершенні – військовими фортифікаціями. Бо поруч – Таганрогський залив, підконтрольний сусіду-агресору.

На території "Меотиди" зареєстровано понад 250 видів птахів, частина яких занесена в Червону книгу.

Фото Depo.Донбас

Святі гори Святогірська

Біля Святогірська, на мальовничих крейдяних пагорбах розкинувся Національний природний парк "Святі гори". Парк, розташований не тільки у Слов'янському, а й у Лиманському і Бахмутському районах, був створений відносно недавно: 13 лютого 1997 року. Він простягнувся передусім уздовж лівого берега Сіверського Донця із великими виступами на правому березі. У 2008 році крейдяні гори на території національного природного парку "Святі гори" потрапили в Toп-100 всеукраїнського конкурсу "Сім природних чудес України".

КРОПИВНИЧЧИНА

Веселі Боковеньки 

Дендрологічний парк загальнодержавного значення. Розташований у межах Долинського району Кропивниччини, біля села Веселі Боковеньки. Площа 109 га (з селекційно-дендрологічною станцією — 543 га). Заснований 1893 року.

Власник парку Давидов працював над його створенням протягом 30 років. Парк облаштований у ландшафтному стилі, було посаджено бл. 250 різних видів і форм деревно-чагарникових порід на берегах річки Весела Боковенька на площі 109,3 гектари. На території парку створено також мальовничий став з острівком. В тридцяті роки минулого століття тут займалися селекцією волоського горіха і вивели зимостійкі, урожайні, швидкорослі гібриди горіхів та зимостійкі крупноплідні, а в ряді випадків — тонкошкаралупні форми фундука.

У 1960 році парк набув статусу пам'ятки садово-паркового мистецтва. У 1993 році на честь століття з часу заснування, дендропарку надано ім'я його засновника — М. Л. Давидова. З2007 року установа отримала назву Дослідно-селекційний дендрологічний лісовий центр "Веселі Боковеньки". Є складовою частиною Веселобоковеньківської селекційно-дендрологічної станції.

Фотографія природоохоронної території в Україні.

Каньйон річки Синюхи

Це мальовниче місце, утворене гранітними породами, що вийшли на поверхню. Синюху, до слова, вважають однією з найчистіших річок в Україні.  Це все завдяки хорошим показникам біосфери і відсутності значних стоків. Її протяжність –100 кілометрів, але тільки у цьому місці є такі неймовірні пейзажі. Також тут можна побачити красивий листяний ліс, який росте тільки на одному березі Синюхи. Над річкою виступає гранітна скеля, яка здіймається над водою на 20-метрову висоту.

Поблизу каньйону, вище за течією річки, розташована гідроелектростанція. Якщо маєте час, можете пройтися до неї. Тут є ще одна місцева визначна пам'ятка – будівля старого водяного млина, який збудували у 19 столітті. Зараз його стан не найкращий. Біля його стін лежать старі жорна. Обов'язково відвідайте це місце. Тут вийдуть круті світлини на пам'ять. Крім того, тільки біля млина можна перейти річку.

На місці злиття річок Синюхи та її притоки Ятрані розташований ландшафтний заказник "Когутівка". Щоб туди потрапити, потрібно пройти від млина до Ятрані. Там ви побачите гранітні скелі різної висоти та чарівні пейзажі. Тут проходить екологічна стежка.

Фото ua.igotoworld.com.

Фортеця святої Єлисавети, в якій служив Пугачов 

Власне, з неї і був утворений Кропивницький. Це - фортеця-зірка, що мала форму правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Єлисаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Фортеця була одним з оплотів російського впливу в регіоні: протягом 1753—1764 вона була місцем перебування вищого російського командування на півдні України; у ній діяла слідча комісія у гайдамацьких справах (з 1756).

Фортеця складалася з утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьома равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточувалася глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласисами. На березі Інгулу, для його оборони, в 175 сажнях від фортеці був окремий горнверн — шанець Св. Сергія. 

У фортеці було троє воріт, облаштованих сторожовими вежами та кордегардіями — Троїцькі (головні, тепер виїзд на Ново-Олексіївку), Пречистенські та Всіхсвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих — Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно — Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів — Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу — Наталії, Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Феодора.

З історією фортеці Єлисавети пов'язано багато знаменитостей. Влітку 1769 року тут перебував зі штабом своєї 2-ї армії генерал-аншеф П. О. Рум'янцев. Тоді ж у фортеці знаходився Донський козачий полк Кутейникова (1725—1779), в якому служив хорунжим сам Пугачов (1740—1775). Приборкувач Пугачовського повстання генерал-аншеф граф Панін теж був у фортеці Єлисавети — у 1770 році йому тут організували тріумфальну зустріч з гарматним салютом як покорителю Бендер. Розминувся він тоді з хорунжим Пугачовим, щоб через кілька років переслідувати його як самозванця Петра ІІІ.

У 1779 році у фортеці був член Військової колегії генерал-поручик Апухтін. Князь Г. О. Потьомкін вперше прибув у фортецю 1782 року, пізніше він часто приїздив і жив у своєму фортечному будинку. Часто і на досить тривалий час у 1773—1794 роках у фортеці перебував  Кутузов. Знаменитий полководець Суворов бував у фортеці в 1786 та 1792 роках. Відомий австрійський фельдмаршал принц Ш. Ж. де Лінь знаходився у фортеці у 1788 році і залишив про цей період цікаві спогади. Генерал-фельдмаршал, граф Гудович був у фортеці Єлисавети коли командував корпусом під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр.

Бували тут і кошові отамани та січова старшина українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році архів і зброя запорожців певний час зберігалися у фортеці.

Фортеця Єлисавети є унікальною фортифікаційною пам'яткою XVIII ст. Сучасне використання фортечного комплексу не відповідає його історико-культурному значенню. Фортецю внесено до переліку пам'яток культурної спадщини України. Контури фортеці лежать в основі герба Кропивницького.

Фото: гармати і вали фортеці Єлисавети в сучасному Кропивницькому.

Онуфріївський дендропарк, який будували кріпаки Толстого 

Історичний парк у селищі міського типу Онуфріївка на Кропивниччині; пам'ятка садово-паркового мистецтва XIX століття, один з визначних туристичних об'єктів краю.

Парк розташований у південній частині історичного центру Онуфріївки, в долині річки Омельник.

Перший генеральний план Старого парку в західній балці Омельника зі штучними ставками було розроблено в 1820-х роках полковником артилерії графом Михайлом Толстим та його дружиною, дочкою таємного радника Катрею Камбурлей. Закладенням парку керував один з учнів Василя Докучаєва, а також чеські й німецькі майстри садово-паркового мистецтва. Всі роботи виконували кріпаки графа Толстого.

У 1876 році було розроблено другий генеральний план садиби. Вже на початку 1880-х років розпочалась комплексна реконструкція Старого парку, яким керував дендролог Іван Базилевич. У цей час на південь від річки було споруджено оранжерею, теплицю, стайню, водонапірну вежу, сторожку водокачки з паровим локомотивом, човнову станцію, літній танцювальний майданчик, винний льох та оригінальні малі архітектурні і скульптурні форми (альтанки, містки тощо).

На території парку налічувалося понад 100 видів дерев та кущів, було 6 ставків, на яких жили лебеді. Облаштовано насипний острів з альтанкою та купальнею (тепер відомий як "Острів кохання"). Біля будинку Толстих розташовувалось два басейни з фонтанами та розарій.

Алеї парку розміщувались за класичним англійським зразком. Селянам суворо заборонялося заходити до панського парку. Перепустки мали тільки робітники, які розчищали алеї, доглядали за деревами та численними квітниками, а також за лебедями на паркових ставах. Пізніше селянам дозволили брати воду для своїх потреб з одного із ставків. Дотепер він зберіг свою назву — Селянський. Весь парк було обнесено двометровою цегляною огорожею з декоративними ґратами.

Композиція зелених насаджень Нового парку була визначена стильовими рисами натуралістичних садів, близьких до природного ландшафту. Тут були сінокісні луки, пасовища для тонкорунних овець, вольєри для павичів. Галявини оформлені дендрологічними групами, картинами дерев, що виразно розкривалися крізь ажурні прорізи головної каштанової алеї.

До 1917 року Онуфріївський парк був невід'ємною частиною маєтку графів Толстих. Вони постійно проживали в Одесі, а садиба слугувала їм літньою резиденцією.

У парку є 3 ставки — Нижній, Селянський та частина Верхнього; також існує система каналів з дамбами та містками на річці. Загальна площа сучасного парку — близько 51,7 га, з них майже половина площі займає Новий парк (на його ставки припадає 22 га території). Тут нараховується 50 видів дерев і кущів; на особливу увагу заслуговує ялівцевий гай.

Присадибний будинок графів Толстих не зберігся, від конюшні уцілів лише фронтон, а в графській Білій їдальні (пам'ятка архітектури місцевого значення) сьогодні розміщується адміністрація парку. Збереглись також цегляна арка головного в'їзду, парадна огорожа (частково реконструйована 2011 року), будиночок керуючого садибою та винний льох.

В Онуфріївському парку відбуваються кінні прогулянки на англійських скакунах з прославленого кінного заводу № 175 (Філія ДП "Конярство України"), що розміщений на території колишньої економії графів Толстих, а також заходи Міжнародного фестивалю етнічної музики "Перекотиполе" (на території спортивного стадіону, що розміщений у парку).

У 1960 році Рада Міністрів УРСР прийняла постанову, згідно з якою Онуфріївський дендропарк було визнано пам'яткою садово-паркової архітектури XIX століття.

Фотографія природоохоронної території в Україні.

Руїни садиби контр-адмірала Абази, яку зруйнували невдячні пролетарії 

Великий маєток контр-адмірала та політичного діяча Олексія Абази в селі Межирічка з часом перетворився на руїни. Як стверджують краєзнавці, восьмидесятирічний Абаза, помираючи, зібрав активістів села Межирічка та сказав їм: "Якщо відбудеться революція, то прошу вас не розорювати маєток. Він знадобиться вам, народу, який я так люблю".

Але більшовики розорили не лише дім, а й могилу контр-адмірала.

Приміщення до 90 років використовували у просвітницьких цілях. У володіння Абаза отримав маєток від нерідного батька графа Бобринського. Той купив його у поміщика Драгоновського разом зі спиртозаводом і подарував Олексію. До 1917 року садиба в Межирічці належала сім’ї Абази.

Наприкінці 1916 року частину маєтку Абаза здав в оренду поміщику Глинці, а сам доживав у житловому дворику. В січні 1917 року Олексій Михайлович тяжко захворів, тому, не вагаючись, скликав селян-активістів і звернувся до них з проханням зберегти будинок. В лютому того ж року володар садиби помер. Його поховали в селі поблизу церкви.

В 1930 році могила Абази була пограбована. Вкрали золотий годинник, обручку та кортик. Ходили слухи, що зробили це місцеві "активісти", яким не було на що випити. Згодом розорили і маєток. Сьогодні від садиби залишились руїни, які місцева влада реконструювати не планує.

Контр-адмірал Олексій Абаза залишив після себе не лише гарні спогади. Окрім маєтку селу дістались збудовані за його кошти дві школи, прокладена кам’яна дорога з Межирічки до станції Голованівськ і ще декілька об’єктів.

Межирічка знаходиться поряд із селом Голованівськ, які розташовані на окраїні Кропивниччини.  

Фото ua.igotoworld.com.

 

НЕЗВІДАНА ХМЕЛЬНИЧЧИНА

У Хмельницькій області є чимало туристично розкручених місць і всі вони того вартують. Як от приміром, древній Кам'янець, небувалої краси голубі озера Славутчини, мальовничі Товтри чи унікальний Дністровський каньон. Проте ще більше місць не перестають вражати своєю природньою неповторністю, природніс і архітектурним багатством. Ось лише кілька з них.

Минковецька держава

Фото http://andy-travel.com.ua

 

На території теперішнього Дунаєвецького району Хмельницької області свого часу була розташована унікальна держава. Однозначно здивує туристів цей екскурс в історію, розбавивши колоритом Подільських Товтр та архітектурними пам'ятками.

34-річний поляк - граф Ігнатій Мархоцький у 1790 року став єдиним та законним нащадком містечка Миньківці і 18 довколишніх сіл. У його руки перейшли 4 тис. га землі, 2 тис. га лісів, 4 200 кріпаків. Вже за три роки відбувся другий поділ Польщі. Володіння Мархоцького опинилися на території Російської імперії, якраз на новому кордоні з Австрійською імперією. Ігнацій на східному напрямку негайно поставив стовпи з написом "Кордон держави Миньковецької від держави Російської", а на західному – "Кордон держави Миньковецької від держави Австрійської".

Найуспішнішого реформатора рубежу XVIII-XIX ст. Ігнація Мархоцького називають поляком з великим українським серцем. Одним із найперших та найсерйозніших кроків правителя Миньковецької держави було звільнення своїх селян від кріпосної залежності та дарування їм особистої свободи. Існували суди: апеляційний та адміністративний. 

Існувала сувора заборона називати селян образливими словами. Відкривалися лікарні, школи, сиротинці, що у той історичний період було диковинкою навіть для повітових міст краю. Окрім того, для внутрішнього вжитку випускали власні гроші, а відносини між мешканцями базувалися на законодавчих актах. Проіснувала Миньковецька держава майже 40 років.

Сатанівська синагога

Фото http://andy-travel.com.ua

Містечко Сатанів у Городоцькому районі - відомий український кліматичний і бальнеологічний курорт. Він лежить на крутому лівому березі Збруча біля підніжжя Товтрової гряди. Є тут унікальна синагога-фортеця, що збереглася найкраще з існуючих аналогічних архітектурних пам'яток у світі. Вона належить до фортечного типу синагог, які будувалися згідно з правилами фортифікаційної архітектури: параметри чітко обмежувалися нормами, запровадженими християнськими володарям краю. Так, вони ні в якому разі не могли бути вищими за верхи костелів. Синагогу в Сатанові зведено в типово ренесансному стилі, і вона дійсно є схожою на невеликий оборонний замок XVII століття.

Стіни божниці укріплені контрфорсами, а товсті стіни прорізані пізньоготичними вікнами. Фасади синагоги завершує аркатурний аттик у ренесансному стилі зі стрільницями. Скоріш за все тут був бойовий ярус. З двох боків до основного об'єму споруди добудовані низенькі приміщення хедеру (школи для хлопчиків) та молитовної зали для жінок. Головне приміщення синагоги - висока головна зала. Її перекрито напівциркульними склепіннями зі стрільчастими розпалубками. В інтер'єрі збереглися сліди ліплення і настінних розписів. 

У 2015 році синагогу повністю відреставрували, впорядкувавши прилеглу територію і майданчик перед божницею.

Окрім того, у Сатанові є цілюща вода типу "Нафтуся" і маса бальнеологічних курортів. Здивує туристів і вежа Одровонжа - найстаріша частина місцевого замку, яку вважають архаїчним зразком фортифікацій Поділля і відносять до давньоруського періоду. Збереглися рештки збудованого шляхтичем Адамом Сенявським наприкінці XVI ст. регулярного замку, який став одним з найпотужніших у Надзбруччі. Є й давні шпилястий костел, міська брама, кіркут. А ще – маса легенд, що беруть свій початок ще від часів Римської імперії.

Місце екуменічного примирення і волелюбності

Фото https://castles.com.ua

Летичів розташований на трасі Вінниця – Хмельницький. Від обох обласних центрів до містечка можна дістатися десь за годину, залежно від транспорту. Тут доброзичливі люди, недорогий готельний сервіс та смачна кухня. У ХІІ-ХІІІ століттях ця територія входила до складу Болохівської землі. Поселення розташувалося на місці злиття річок Південний Буг та Вовк – саме завдяки останньому на гербі міста, затвердженому наприкінці XVIII ст, зображено срібного хижака. Герб Летичева є оригінальним взірцем "промовистого" символу в українській міській геральдиці, що, всупереч традиції, відтворює назву не самого поселення, а річки, над якою воно причаїлося.

У самісінькому центрі містечка – залишки збудованого десь наприкінці XVI століття замку, що нагадує корону. Називають його по-різному: то фортецею, то замком, то домініканським оборонним монастирем, і кожна з цих назв має своє підгрунтя. Ще одна цікава особливість летичівської твердині: перша згадка про неї пов'язана з її спаленням-руйнуванням, а не спорудженням. Тепер сюди стікаються прочани, аби вшанувати місцеву католицьку реліквію – ікону Летичівської Богородиці, яка зберігається у храмі – Санктуарії, що носить її ім'я, і вважається чудотворною. Вона відома на все Поділля і знана в світі, окутана чималою кількістю легенд, і є предметом паломництва православних і католиків різних обрядів: латинського, грецького і вірменського. Це своєрідне місце екуменічного примирення.

Мабуть, немає українця, який би не чув про Устима Кармелюка – легендарного ватажка селянських повстань 1813 – 1835 років. Та мало хто знає, що похований він у Летичеві, де свого часу чи не вперше був ув'язнений. Є тут багато й місць та легенд пов'язаних з його життям.

Дивовижні Самчики

Фото https://www.discoverukraine.com.ua

Резиденція Чечелів в Самчиках - один з найбільш охайних і доглянутих палацових комплексів на теренах України. Розташоване село неподалік Старокостянтинова. Власне тут і є музей-садиба, яка має статус заповідника. Свого часу ці землі належали князю Костянтину Острозькому, Янушу Хоєцькому, Петру Чечелю, Купріяну Ляшкову, Михайлу Шестакову.

Палац одноповерховий, в стилі пізнього класицизму (ампіру), побудований за проектом польського архітектора Якуба Кубицького. В тимпані фронтону збереглося ампірне ліплення двох жіночих фігур (богині краси й кохання Венери та богині родючості Церери) поряд з ліпленим колом, в якому розміщений герб власників. Герб знищено за часів СРСР та відновлено у 2009 році.

Первісне розташування приміщень палацу збережено майже повністю. Зокрема, в палаці є п'ять залів (Кругла, Велика, Римська, Спочивальня та Японський кабінет). Разом вони утворюють анфіладу з боку паркового фасаду, містять багате художнє оздоблення у стилі ампіру. Автором унікальних фресок є Михайло Врубель. В Круглій (або ж Блакитній) вітальні відбувалися театральні постановки, танці, або ж вона могла служити музичним салоном. Велика (Червона) заламає чотири вікна і слугувала господарям за їдальню. В одному з кутків зали стояв мармуровий камін. Є тут і Римська зала, що отримала свою назву за характерне оздоблення. Наріжна квадратна вітальня замикає анфіладу залів. Внаслідок тематики й стилістики зображень кімната отримала назву Японської. Її стіни від підлоги і до плафону повністю вкриті фресками. За розповідями мешканців села, у ніші навпроти дверей раніше стояла скульптура Будди. В кімнаті досі зберігся автентичний паркет, який виготовили німецькі майстри. Фрески Японської кімнати в Самчиках наразі залишилися єдиною пам'яткою європейського орієнталізму початку XIX століття в Україні. Парковий фасад прикрасили чотириколонний портик і сходинки в парк. Вікна портику напівциркульні, на фасадах прямокутні, прикрашені гірляндами і сандриками.

При маєткові є парк, який планував садівник Діонісій Мак-Клера, засновник, серед іншого, ботанічного саду в місті Кременець, найстарішого серед ботанічних садів України. Мак-Клер вдало використав наявний природній деревостан, переробив паркові алеї та стежки, змінив компонування насаджень, створив штучний рельєф з яром та гіркою-альтанкою. У 1902–1904 роках Михайло Шестаков приєднав до парку ще 3 гектари території, на яких було закладено нові ділянки в регулярному (або ж класицистичному) стилі.

Тут є ще чимало таїни, але про теї не будемо розказувати допитливим туриста, нехай відкривають самі.

Окремо згадаємо лише неперевершений вид та справжню перлину українського декоративно-прикладного мистецтва – Самчиківський розпис. Є в ньому щось від писанкарства, щось від вишиванки, щось від гуцульських килимів, адже він поєднує в собі традиційні місцеві українські елементи орнаментів з орнаментикою прадавніх племен, що жили колись на цій землі. В ньому можна зустріти техніки, притаманні Трипільській та Черняхівській культурам. Фантастичними сюжетами, поєднанням реального життя зі світом казки самчиківські майстри переносять нас до життя предків, до тисячолітніх традицій, що створювались і зберігались на нашій землі. Самчиківський розпис переважно сюжетний, який виконується великим зубчастим малюнком, схожим на гобеленовий.

У 2018 році працівники культури та волонтери з Києва та Хмельниччини розмалювали унікальним розписом фасади житлових будинків, адміністративних будівель, автобусні зупинки, таким чином даючи нове життя Самчиківському розпису. У міністерстві культури розпочали роботу над тим, щоб внести цю унікальну техніку декоративно-прикладного мистецтва до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. А в подальшому, міністерство готуватиме номінаційне досьє, щоб внести самчиківський розпис до списку ЮНЕСКО.

Затоплений рай 

Фото https://risu.org.ua

На Дністрі, за 55 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський на території Національного природного парку "Подільські Товтри", розташована воістину райська місцина - Бакота. Колись це було село, але ви не знайдете його на карті України. Колишні його мешканці не можуть повернутися, поблукати між порожніми хатами, подивитися на закинуті садки. Бо там, де колись була Бакота, сьогодні тече Дністер. У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла у 1981 році Бакоту було виключено з облікових даних. Його затопили.

Історія щедро обдарувала цей край багатим і неповторним минулим, а природа – красою та різноманітністю. На території Поділля в кембрійський та силурійський періоди (550-440 млн. років тому) було море. Й сьогодні його донні горизонтальні утворення добре видніються на схилах Бакотської затоки. Особливої уваги заслуговує висока кам’яна скеля на березі Дністра – "Курник", про яку місцеві жителі говорили з особливою повагою, бо за їхніми словами, описана вона в поемі О.С. Пушкіна "Руслан і Людмила". Урочище Курник у Бакоті завжди порівнювалось із місцем, що мало неабияку природну силу і берегло в собі чимало незвіданих таємниць. Дністрові води восени 1987-го досягли того рівня, який маємо сьогодні.

Тут і розташувався найстаріший печерний монастир Поділля. Бакотський скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир височить на 70 м в урвищі берега, на середній терасі стрімкого схилу Білої гори, що підноситься над Дністром на 130 м. Урвище утворене твердими сілурійськими вапняками, в яких Дністер прорізав каньйон глибиною до 120 м. Перша згадка про монастир відноситься до 1362 року, коли литовці прибули в Бакоту і побачили ченців в скельних печерах. Сива давнина і вражаюча краса природи тут сплелись навік. Сюди йдуть люди, їх вабить неповторність цього куточка Дністровського краю. У скельно-печерний тепер вже Свято-Михайлівський монастир йдуть сотні прочан, щоб схилити свої голови перед пам’яттю століть і зцілитись освяченими квітами і життєдайною водою криничок.

Археологічні розкопки свідчать, що з найдавніших часів вздовж берегів Дністра і на цьому місці розташовувалося безліч язичницьких святилищ і капищ, а також курганні жіночі поховання, що свідчить про щільну заселеність цих територій, починаючи з доісторичних часів. Існує також частково підтверджена підводними дослідженнями легенда про семисаженний кам'яний відбиток стопи Будди, що зараз на дні річки Смотрич. Однак, тоді як легенда про стопу Будди є недоведеною, абсолютно достеменно відомо, що на цих територіях було дуже багато мамонтів. Так і сьогодні, практично кожен бажаючий, може відкопати рештки мамонтів, якими тут щедро усипана земля.

На сьогодні Бакота - одне з наймольовничіших місць України.

ОДЕСА, ЯКОЇ ВИ НЕ БАЧИЛИ
 

Оперний театр, Приморський бульвар, Дюк, будинок з однією стіною... Перелік найвідоміших пам'яток Одеси можна продовжувати довго. Проте є такі місця, про які мало знають не те що туристи, але й одесити.

Одеські катакомби
 

Про одеські катакомби здебільшого люди знають тільки те, що вони є. А от де саме можна спуститися під землю та доторкнутися до таємниць минулого – відомо не кожному. Зазначимо, що де б не схотілося відвідати катакомби, скрізь шукачів пригод супроводжуватиме інструктор, бо прогулянка підземелями не дуже безпечна. Спуститися у катакомби можна на 2-му Разумовському провулку, на ву. Буніна, вул. Бабеля. Ще одне місце, де проводять екскурсії підземеллям – село Нерубайське, неподалік Одеси. Загальна довжина катакомб складає понад 2,5 тисячі кілометрів, тому їх недарма називають містом під містом.

Про одеські катакомби ходить чимало легенд. За однією з них якийсь капітан, перед тим як піти воювати у части Другої світової, сховав у катакомбах макет кораблика з чистого золота - "Золоту бригантину". Цей подарунок вручив капітанові уряд Португалії за те, що той врятував португальське судно, яке зазнало лиха. Капітан з війни не повернувся, а золотий корабель шукають досі.


 

Фото: odessakatakomby.com
 

Мавританський палац Курисів

Палац Курисів розташований у селі Петрівка Лиманського району. Дістатися до нього можна будь-якими маршрутними таксі, які прямують до Вознесенська та Березівки. Палац належав підполковнику Івану Курісу. Будувалася садиба в два етапи: східна частина з видом на дорогу - в 1810-1820 роках невідомим архітектором з Франції та західна з видом на ставок — в 1891-1892 роках. Цю частину садиби будували під керівництвом одеського архітектора Миколи Толвінського. Але за життя Івана Куріса був збудований великий поміщицький будинок зовсім іншого вигляду, з незначною обробкою і портиком з колонами. Все інше, що сьогодні ми звикли називати замком Курісів, було зроблено вже його онуком, Іваном Курісом.

Палац Куріса зведений з полірованого каменя-ракушечника, який добували неподалік у власних каменеломнях. Найвитонченішим елементом палацу вважались гарні округлі сходи, що спускаються до ставків та англійського парку, який був розташований на західному фасаді.

Фото: depo.ua

Зараз будівля перебуває у занедбаному стані, проте багатьох туристів це навпаки притягує. І не дивно, адже замок Куриса є одним із прикладів східної архітектури, тому має й іншу назву – Мавританський палац. Ті, хто приїжджають до руїн, обов'язково влаштовують фотосесії на фоні напівзруйнованої будівлі.

Весільний камінь та виноградна лоза

А про цю скульптуру знають навіть не всі одесити, хоч і розташована вона на видному місці, поблизу Оперного театру, збоку від готелю "Моцарт". Є прикмета, що Весільний камінь приносить довге сімейне щастя подружжям, а самотнім допомагає знайти кохання. Щоб все здійснилося треба обов'язково доторкнутися до нього. Камінь привезли з Ізраїлю, з того самого місця, де, за переказами, Ісус Христос створив своє перше чудо - перетворив воду на вино, саме тому поруч з каменем знаходиться і виноградна лоза.

Фото: el-cazadora.livejournal.com 

Куяльник - лиман різних кольорів

Куяльницький лиман, розташований під Одесою, зачаровує всіх, хто на нього потрапляє. У різні пори року він має різний колір: може бути рожевим, через цвітіння водоростей, а може - і природнього кольору. В районі лиману міститься найнижча точка України – мінус 5 метрів від рівня моря. Його протяжність сягає 30 км, ширина – 2,5 - 3,0 км, глибина – 7,5 метрів. Розміри Куяльника непостійні, залежать від кількості атмосферних опадів.

Єдині, окрім бактерій, живі організми, які тепер мешкають в лимані, — зяброногий рачок артемія і личинка комара мотиль. Навколо Куяльника збереглися унікальні ділянки ковилового степу. Тут зустрічається леонтиця одеська, яка росте переважно в Одеській області, горицвіт весняний, півник болотяний, тюльпан Шренка, мишачий гіацинт. З представників фауни можна зустріти жовточеревого і чотирьохполосого полозів, борсука, степового тхора. Особливо різноманітний світ птахів. На островах в низинах і у верхів'ях лиману утворюють свої багатотисячні поселення колоніальні птахи: крячки, чайки і кулики та інші.

Фото: Facebook/Іван Русєв

Фрумушика-Нова: етнічні садиби та Леніни

На місці двох молдавських сіл Фрумушика-Нова та Рошія у 2006 році побудували етнографічний музей під відкритим небом. Раніше, у 1946 році тут створили військовий полігон, проте з часом військові залишили це місце, і зараз це декілька музеїв під відкритим небом. Один з них – етнографічний, в якому можна побачити автентичні національні подвір'я ХІХ-ХХ століть Бессарабії: молдавське, українське, російське, болгарське, німецьке, гагаузьке, єврейське, а також церкву, пасіку та корчму. Тут же встановлений меморіальний комплекс "Холм пам'яті", присвячений знедоленим жителям виселених сіл Фрумушика-Нова, Рошія, Гофрумсталь, Кантемир і Зурум. Також на теріторії Фрумушики встановлений найбільший пам'ятник України – велетенський чабан, який має висоту 16,43 метри, а з постаментом – майже 18 метрів. Його вага складає 1080 тонн. Гіганського чабана внесли до Книги рекордів Гіннесса, як найвищу статую пастуха.

Є у Фрумушиці приватний музей, в якому зібрані пам'ятники комуністичним діячам. Звозили їх сюди з різних куточків України. Тут купа Ленінів, Дзержинський, Маяковський та інші діячі часів Радянського Союзу. А оскільки цей музей приватний, то на нього й не розповсюдився закон про декомунізацію.

Фото: Depo.Одеса

Додамо, що на території Фрумушики розташований ще один музей під відкритим небом, який присвячений історії Бесарабії.

НЕПОПСОВИЙ КИЇВ

 

Найменший ліфт у столиці

У будинку № 11-б на вулиці Прорізній можна проїхатись у найменшому ліфті в Києві, в який одночасно можуть поміститися максимум двоє людей. За легендою, цей ліфт збудував для своєї дружини один генерал, що колись проживав у цьому будинку. Мовляв, жінці було важко підійматись по сходах у квартиру, а тому люблячий чоловік зробив для неї міні-ліфт. Зараз цей ліфт є справжнім хітом серед туристів. 

Фото: kati.com.ua

 

Закинута бобслейна траса під Києвом

Усього в 20 хвилинах на маршрутці від столиці є місто Вишгород біля якого знаходиться стара траса для бобслею. Об’єкт збудували ще за часів СРСР і до початку 2000-х років вона функціонувала. Тут можна було тренуватись санному спорту. Проте згодом траса бобслею поступово почала занепадати.

Зараз об’єкт більше нагадує кадри з фільму про Чорнобиль, що і є привабливим для туристів. Тут, наприклад, можна зробити чудову фотосесію "з минулого". В той самий час зовсім поряд знаходиться Київське водосховище на яке можна подивитись з місцевих пагорбів.

Сталінські тунелі під Дніпром

Навіть не усі кияни знають, що свого часу відбувалось будівництво тунелів під головною річкою країни. Зводити ці об’єкти почали ще до Другої світової війни. Планувалось збудувати один тунель на півночі столиці, а інший – на півдні. Цими тунелями мали курсувати потяги. Проте війна внесла свої корективи і будівництво закинули. Один тунель можна побачити й досі, якщо поїхати на Жуків острів, що на околиці столиці. Тут, йдучи по вулиці Лютневій, можна вийти до закинутого тунелю, який наче бетонна змія входить у Дніпро.

Цікаво, що даний тунель виходить на поверхню на Осокорках.

Другий тунель, на півночі міста, фактично і не розпочинали будувати. Зараз від нього залишився лише величезний бетонний кесон у парку "Наталка", що на Оболонській набережній.  

Парк "Володимирська гірка"

Щоб насолодитись краєвидами міста варто сходити у цей парк. Тут встановлено величезний пам’ятник київському князю Володимиру. Звідси також відкривається вид на Пішохідний міст, що веде на Труханів острів. Особливо гарно виглядає ця переправа ввечері, коли вмикається підсвітка. Одразу з парку можна потрапити на новозбудований "скляний" міст, звідки відкривається чудова панорама на Київ.

Фонтани на Русанівці

Справжнє шоу можна побачити, поїхавши на фонтани, що розміщені у Русанівському каналі. Кілька років тому фонтани капітально відремонтували і зробили для них підсвітку з музикою. У святкові дні фонтани працюють з 15:00 до 23:00, а з 20:00 до 23:00 вмикається світловий та музичний супровід фонтанів.  

Фото: Олесь Маляревич 

РІЗНОБАРВНА ДНІПРОПЕТРОВЩИНА

Парк "Зелений Гай" – три задоволення в одному

Гостям Дніпра варто завітати до парку "Зелений Гай". Він не є центральним парком міста, як парки Глоби і Шевченка, але має власний колорит. Це своєрідний парк-алея, який з’єднує дві великі магістралі міста – проспект Поля і вул. Макарова. Крім того, парк – чудовий приклад, як біля балки можна створити казкове містечко.

На центральній алеї парку облаштоване нове покриття, освітлення, сучасний антивандальний дитячий майданчик, безкоштовний wi-fi та камери спостереження. У парку багато місць для селфі. Відвідувачі парку зможуть отримати "три в одному" – відвідати парк, а разом і стадіон "Метеор", де тривалий час грав "Дніпро", і побачити знаменитий "Південмаш", який розташований поруч.

Фото: Depo.Дніпро

Квітковий рай у серці промислового міста

Попри те, що Кривий Ріг вважається "суворим" містом із поганою екологією і промисловими підприємствами, є тут і своя "перлина", яку варто відвідати – ботанічний сад.

Сад засновано у 1983 році. Там вирощують близько 3,5 тисяч видів рослин. В залежності від сезону, можна помилуватись бузком, азалією, піонами, ірисами, глодом та трояндами. В наявності також велика колекція ковили. Дерева у ботанічному саду Кривого Рогу висаджені за видами: окремо ростуть хвойні, березові, горіхові, липові. Тут же можна зустріти і представників фауни – від зайців до фазанів.

Фото: прес-служба ДніпроОДА

Край п’яти Запорізьких Січей і Золотої пекторалі

Нікопольщина – край п’яти Запорізьких Січей. Крім того, саме тут було знайдено легендарну Золоту скіфську пектораль і Чортомлицьку вазу. Тому саме у Нікополі і у прилеглих селах дуже багато історичних пам’яток архітектури. Особливе місце посідає могила кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Щороку сюди відбувається паломництво тих, хто шанує козацьку культуру. Крім того, стара частина Нікополя, де багато будівель з’явилися завдяки місцевим купцям, а також набережна, подарують багата яскравих вражень.

Фото: 360-nikopol.net

Козацький хутір і Петриківський розпис

Як відомо, Петриківський розпис включено ЮНЕСКО до списку нематеріальної культурної спадщини людства, тому інтерес до самої Петриківки завжди був величезним. Але тут можна навчитися не тільки самому розпису під пильним наглядом справжніх майстринь, а й відчути місцевий колорит різних часів, відвідавши садибу "Миколаїв хутір". Саме тут кожен бажаючий матиме змогу побачити старовинні деталі інтер’єру – ткацький верстат і українську піч, предмети побуту козацьких часів.

У "Миколаївському хуторі" можна навчитися робити ляльку-мотанку, а також розписувати писанки. Той, у кого багато енергії, може взяти участь у різноманітних змаганнях з національним колоритом і отримати призи. Сама атмосфера сприяє тому, що час тут минає непомітно.

Фото: ua.igotoworld.com

Катеринославська миля і легендарний горіх

Як свідчать історичні дані, у 1787 році російська імператриця Катерина II вирішила сама оглянути землі, які дісталися їй у володіння внаслідок війни з Туреччиною. В Україні, по якій вона подорожувала з великою помпою, її шлях був відзначений пам'ятними знаками, так званими катеринінськими милями. Біля села Волоське серед кукурудзяного поля збереглася не прикрашена і не реставрована катерининська миля. Вона складена з пошарпаних часом вапнякових блоків і оберігається місцевими жителями.

Крім того, у 2017 році на місці, де стояв пам’ятник Котовському, знесений внаслідок декомунізації, з’явився пам’ятник волоському горіху. Кажуть, що в цих місцях справжні горіхові сади. Тож є можливість переконатися в цьому особисто.

Фото: Facebook

ВІННИЧЧИНА І ЇЇ СЮРПРИЗИ

Ставка Гітлера, фонтан Порошенка та забальзамований Пирогов - це перше, що спадає на думку туристу, який планує відкрити для себе Вінниччину. Так, це дійсно найвідоміші об’єкти, але туристичний потенціал області значно різноманітніший. І у Вінниці, і на територї області є дивовижні місця, які варті того, щоб їх побачити на власні очі.

Перший Че в Європі

У Вінниці є незвична монументальна цікавинка - перший в Європі пам'ятник кубинському сomandante Ернесто Че Геварі. Подив викликає не лише сам факт існування монументу Че у місті над Бугом, а й локація, де він знаходиться - серед сірої напіврозваленої промзони на території колишнього комбінату будівельних конструкцій.

Місце, м’яко кажучи, малолюдне. А враховуючи той факт, що відкриття погруддя пройшло цілком непоміченим, не дивно, що про Че на околиці Вінниці не здогадується навіть більшість вінничан. Що вже казати про європейців, які стверджують, що перший пам’ятник Че Геварі у Європі був відкритий в жовтні 2008 року і знаходиться він у Відні. Вінницьке погруддя символу кубинської революції з'явилось на чотири місці раніше віденського - 14 червня 2008 року, якраз на день народження Ернесто.

Автор пам’ятника Дмитро Соколов каже, що не бажав розголосу і зовсім не розраховував, що вінницький Че стане своєрідною родзинкою для туристів:  "Ставив не для показухи, а за велінням серця. Для багатьох це просто цікавинка, а для мене Ернесто Че Гевара означає набагато більше".

Вінницькі підземелля 

Історики кажуть, що свого часу вінницькими підземними ходами можна було пройти з одного кінця міста в інший. На жаль нині більша частина катакомб залишається недослідженою, а відтак закритою для туристів. Однак одну частину підземель все ж включили до унікального туристичного маршруту . Знаходяться ці підземелля під монастирем капуцинів, що розташований в історичному центрі Вінниці на вул. Соборній. Монастир побудований у 1746 році у стилі тосканського бароко і пережив чимало історичних подій, тож сам є значною туристичною цікавинкою. 

За словами істориків, справжні катакомби, які є частиною підземель старої Вінниці знаходяться на глибині 9-14 метрів. І це не лише вузькі підземні ходи, якими їх уявляє більшість обивателів. Місцями вони завширшки 2,5 метри, а висота стелі сягає 5 метрів. Більшість ходів мають муроване склепіння.

На жаль, на сьогодні через складність та небезпечність досліджень підземної Вінниці, залишається більше запитань, ніж відповідей. Не дивлячись на це, екскурсія до підземель надзвичайно популярна. Особливо після того, як до історичного контексту додався містичний - привид монаха-капуцина брата Шимона. Одного разу групі туристів навіть вдалось сфотографувати образ ченця, який схилив голову у молитві.

"Це напевне святий образ померлого капуцина - це добрий знак. А взагалі у підземеллі дуже позитивна енергетика: де добре себе почуваєш та легко дихаєш. А сама екскурсія - це взагалі, не передати словами, дякуєм Вам! Півтори години пролетіло як одна мить", - написала авторка фото з привидом Світлана Яковишенко.

За легендою монах звалився у чан з пивним суслом, зазнав страшних опіків і за місяць страждань пішов до кращого світу.

Сільські "Мальдіви"

За менш як пів сотні кілометрів від Вінниці у селі Черепашинці знаходиться дивовижної краси водойма - колір води кольору аквамарину змушує недовіряти власному зору - як в українському селі серед лісу могло виникнути таке екзотичне видиво. Ніби хтось переніс у Калинівський район шматок пляжу з реклами "Баунті" або з елітного курорту на Мальдівських островах.

До середини 90-х тут був гранітний кар’єр. І, як це часто буває, з роками у покинутий кар’єр прийшла вода, тож він перетворився на озеро. Глибина черепашинецької водойми місцями сягає 100 метрів. Вода тут чиста і прозора, однак через спадисте дно плавати слід дуже обережно. Особливо не варто стрибати з крутих берегів, адже можна травмуватися об величезні кам’яні брили. В решті - відпочинок у Черепашинцях - суцільне задоволення.

Фото: Вінбазар

Дістатися сюди можна як на власному авто, так і автобусом "Вінниця - Голубівка". З Вінниці потрібно проїхати 43 кілометри по Житомирській трасі, а потім ще близько кілометра від центру села по ґрунтовій дорозі.

Там, де людина вчилась літати

Вишуканий вороновицький палац, що нині є пам'яткою архітектури національного значення, збудований у 1770-1888-х роках знаним в Україні родом Грохольських. Та найбільшої відомості маєток здобув після того, як у його стінах у другій половині ХІХ століття оселився Олександр Можайський - перший у світі авіаконструктор та автор одного з перших літальних апаратів, який піднявся в небо з людиною на борту.

Саме тут, у Вороновиці, у 1881 році Можайський збудував та запатентував перший у світі "повітролітальний снаряд". У 1882 році "Жар-птиця" Можайського пройшла перші випробування. Апарат вагою близько 930 кг летів із швидкістю 11 метрів на секунду на двох нерухомих крилах, закріплених щоглами. В якості двигунів були встановлені дві парові машини загальною потужністю 30 кінських сил. За задумом винахідника, літак міг здійснювати посадку і на воду, для чого фюзеляжу була надана форма човна. На заході фюзеляжний тип літака буде винайдений тільки через 30 років по тому. Можайський передбачив і установку аеронавігаційного устаткування: компаса, вимірника швидкості, барометра-висотоміра, двох термометрів і прицілу для спричинення бомбометання.

Сьогодні в приміщенні колишнього панського маєтку знаходиться музей авіації та космонавтики імені Можайського. Тут бережуть історію про те, як людина вчилась літати і пишаються тим, що крила у першого повітрольотчика "виросли" саме на вороновицьких пагорбах.

Село-музей

За 150 км від Вінниці знаходиться село-музей Букатинка. Насправді це звичайне вимираюче українське село. Однак зусиллями однієї творчої сім’ї, покинуті садиби Букатинки перетворилися на унікальні мистецькі об’єкти.

Йдеться про родину митців Олекси та Людмили Альошкіних.

Вони переїхали до села з Києва 36 років тому. З тих пір Олекса Альошкін розмалював свою власну та кілька сільських хат. Спочатку місцеві мешканці сприймали його за дивака та згодом почали віддавати і свої хати до його умілих рук. Село з часом пустіло, люди виїжджали, а щоб хати не руйнувались, переписували їх на Альошкіна. Покинуті будинки ставали музеями - шкрябанки, ляльки-мотанки, витинанки, а часто і музейними експонатами "open air".

Таким чином, вимираюче село в глибинці Вінниччини стало артоб'єктом під відкритим небом. Сюди може приїхати кожен охочий, а сім'я Альошкіних проведе для них безкоштовну екскурсію. Майстер каже, що орнаменти на хатах та всередині них мають свої значення. Тільки от зрозуміти їх зможе лише той, хто вийшов на вищий ступінь розуміння мистецтва та любові. 

Фото з Фейсбук-сторінки Олекси та Людмили Альошкіних

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook