The Guardian: "Донбас" Лозниці в Каннах - соцреалістичне пекло "Новоросії"

Химерний, фальшивий новинний калейдоскоп української війни

The Guardian: "Донбас" Лозниці в Каннах…

Depo.ua наводить переклад статті Пітера Бредшоу, критика The Guardian, який подивився фільм українського режисера Сергія Лозниці у Каннах.

"Це був літаючий цирк?",- запитує цинічний функціонер з порожніми очима. Таких людей багато в новому похмурому фільмі про війну на сході України (The Guardian використовує термін civil war, - Depo.ua), знятому Сергієм Лозницею в стилі соцреалізму. Дія фільму розгортається на Донбасі. Відлуння з Монті Пайтон, можливо, не випадкове. Чоловік щойно прийняв делегацію представників релігійної організації, що бажають отримати гроші за ікону, яку вони хочуть передати громадськості для загального вшанування, що становить невід'ємну частину релігійного націоналізму, живить розбіжності між проросійськими "путінцями" і незалежними українцями, що які симпатизують Європі та Заходу. Це - жорстокий конфлікт, що відбувається там, де досі збереглися спогади про Другу світову війну, спадкова вірність Росії, яка врятувала Україну від нацистської Німеччини і фашизму, але, з іншого боку, і там, де лютував Голодомор, сталінський терор голодом, що охопив Україну раніше за світову війну.

Надзвичайно плодовитий режисер Лозниця (попередня картина якого "Лагідна" була представлена на Каннському фестивалі минулого року) представив глядачам фехтувальний калейдоскоп гротескних сцен і страшних епізодів. Тут є і жах, і насильство, і бюрократія, і орвеллівське розповсюдження фейкових новин та нескінченної військової істерії, що підсилюють патріотизм. Сцени фільму - це укламки розбитого страху. Це світ Новоросії, яка вірна власній батьківщині.

Фільм "Донбас" починається зі сцени, в якій начебто гримують акторів, вони бурчать, базікають і готуються до зйомок. Коли вони вже готові, їх ведуть вулицями, які нагадують справжній район бойових дій в межах міста з бойовиків. Насправді ж перед нами - актори з масовки, ряджені учасники передачі фейковий теленовин, що зображують мирних жителів, які знаходяться в стані шоку і за сюжетом телепередачі повинні засуджувати безчинства, вчинені зрадниками-"фашистами". Наприкінці цього потрібно буде позбавлятися вже від цих статистів. В іншому епізоді жінка, незадоволена тим, що її дурять в газетній статті, вривається на засідання місцевої ради і виливає на голову дрібного чиновника відро лайна. На вільну пресу або незручну і непатріотичну пресу, яка розповідає про війну без належного пафосу, можна нападати безкарно, як і на тих політиків невдах, які її захищають.

Улесливий держчиновник веде втомлених медпрацівників на екскурсію по зруйнованій лікарні, вихваляючись тим, як там все вимили-вичистили, і тим, як з ганьбою вигнали якогось корумпованого головлікаря. Але далі ми бачимо, що він сам знаходиться в змові з іншим чиновником. Бачимо похмуре підземне сховище для мирних жителів, що рятуються від обстрілів у місті. На німецького журналіста, який намагається взяти інтерв'ю у різних сепаратистів, нападають ща те, що він має відношення до країни, яка раніше була головним фашистським ворогом: "Якщо ти сам не фашист, то твій дід був фашистом!", - з криком кидається на нього один з сепаратистів. На блокпосту жінка-офіцер наказує всім цивільним вийти з автобуса і звинувачує їх у тому, що вони є профашистськими зрадниками. Війна з її жорстокістю, підозрілістю і агресивністю відчувається всюди. Ми бачимо бізнесмена невдаху, який не зовсім усвідомлює, що військові конфіскують його автомобіль. В іншій сцені людину жорстоко карають, традиційно для російської армії - проганяють крізь стрій солдатів, які б'ють чоловіка палицями, як в оповіданні Толстого "Після балу".

Найжахливіше враження справляє епізод з "табличкою ганьби", які любили вішати на полонених фашисти. Бійця, буцімто зрадника, звинувачують в тому, що він воював у складі "карального батальйону", який фінансується з-за кордону. Його - з табличкою "Доброволець карального батальйону", закріплену скотчем на грудях - прив'язали до ліхтарного стовпа і перехожі можуть над ним познущатися. У нього можна плювати, кидати будь-що, робити селфі, а в кінці - забити до смерті. Це - низка безглуздих трагікомічних епізодів, які практично неможливо дивитися. Вся ця фантасмагорія повторюється в одній з наступних гротескних сцен, коли одружується солдат, і на торжество заявляється компанія його дружків, які показують йому в смартфоні відео, що зняте тоді, коли цю людину мучили.

Гротеск, який використовує в своєму фільмі Лозниця, в деяких випадках не зовсім працює, або ж діє таким чином, що нам лише хочеться більше дізнатися про людей, які стали жертвами цих подій, проявити до них більше співчуття. Але в тому, як все це було задумано і знято, відчувається неймовірно спокійна, байдужа енергія і залізне самовладання. Коли фільм закінчився, я зрозумів, що він нагадує мені картину Еміра Кустуріци "Підпілля" (Underground) 1995-го року. Льодовий, байдужий і немузичний фільм Лозниці є протилежністю тим бурхливим емоціям, з якими сприймає війну і хаос в колишній Югославії Кустуріца. "Донбас" не є бездоганним фільмом, але він реалістичний і справляє сильне враження.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme