Старики-розбійники: волонтер, вершник, тенісистка, хіпстерка і повстанка, яким 400 років на п'ятьох

Depo.ua розповідає про українських пенсіонерів, які підривають наші уявлення про літніх людей.

93-річна волонтерка, яка підбила допомагати атовцям все село, 92-річний викладач і козак - він досі їздить верхи. 84-річна тенісистка, вона бере участь в міжнародних змаганнях, вчить англійську, подорожує світом і лікує людей. 68-річна бойова бабуся, яка вправляється з автоматом і сокирою краще за молодих хлопців. І 59-річна зірка соцмереж, яка веде свій блог в інстаграмі і схожа на голівудську зірку. Усі вони розкрили журналісту Depo.ua секрети свого довголіття, завзяття, оптимізму та бадьорості.

АНАСТАСІЯ ШИЙКА - 93-РІЧНИЙ ВОЛОНТЕР

Жителька селища Ничипорівка, 93-річна Анастасія Степанівна Шийка є військовим волонтером і організувала до цієї справи все село.

Журналісти Depo.ua завітали до однієї з найстарших в Україні волонтерів. На своєму житті пані Анастасія бачила дві війни і перемоги мріє побачити також обидві. Але на всяк випадок вже склала заповіт, наказала – її труну до церкви обов'язково мають нести волонтери.

Вона завжди була активним членом громади, а коли почалася війна, дізналася про волонтерів і відчула - також може допомогти. Навіть якщо пенсія крихітна і з цінного в хаті – ікони, вишиванка і фотографії дітей.

Пані Анастасія стала ходити по сусідах і просити їх передати щось в АТО. Хто одежу стару, хто консервацію віддасть, хто городину. Хтось і не хотів допомагати, то вмовила.

"Відкриває двері мені господар: "Нічого нема і жінка зайнята, на городі". Я йому кажу, то дайте хоч двадцять гривень, на бензин. Витяг, дав, - розповідає вона. - А були такі, що казали: "Та, там вони, ті волонтери, все собі забирають". Я їм кажу – читайте газети. Мені в селі багато чого приносили, дуже багато. Харчі, курточки, матраци, шкарпетки, ліки… Я як допомогу зберу, так аж рада, навіть краще сплю".

Зібране пані Анастасія складала собі в комору, а коли її вдома не було, каже, люди самі приносили та й залишали. А вона потім передавала з іншими волонтерами, щоб відвезли на фронт

"Ця бабуся – це якесь диво! В такому віці, і ще допомагає іншим і сусідів організувала, і на город її подивіться – ані бур'янця. І все сама", - розповідає волонтер, депутат Київоблради Армен Шахарьянц. Він привіз їй грамоту від 24 окремої механізованої бригади – подяку за підтримку і допомогу. Таких грамот в старенької вже чимало, і від сільради, і навіть від Філарета. Має ще волонтерську медаль і три ювілейні, військові.

Друга світова війна заскочила Настуню в рідному селі Трубівщина – це за кілька кілометрів від Ничипорівки. Яготин та прилеглі населені пункти було окуповано в середині жовтня 1941 року, невдовзі пані Настю погнали до Німеччини. Наприкінці війни її "власники" втекли, а вона пішла шукати радянських солдатів. Вийшла на залізницю, дісталася військової частини і її, через три дні після перемоги, на півроку мобілізували у залізничні війська.

"Баба Настя пройшла довгий шлях життя", - заглядає нам в очі, посміхається.

Восени, як з залізниці відпустили, повернулася на Трубівщину, працювала в магазині, тоді - помічником бухгалтера, "а тоді знайшовся дід, на мою голову".

"Пив увесь вік. Він нап'ється та спить, а я підійду, да подивлюся, да заплачу, та думаю "нещасна ти"… - пані Анастасія сумно посміхається. - Помер, так от вже сімнадцятий рік сама, живу, не боюсь нічого, в церкву ходжу, з людьми спілкуюся".

Вона має трьох синів, всі живуть в місті. Трохи сердиться, що не завзяті до сільської роботи. "Дзвонять: ми приїдемо. Кажу, так, приїжджайте шашлики смажити, я вже все пополола. Я всім кажу, що бездітна – нема ж полоть кому", - сміється. Показує свої медалі і вишиванку – онука подарувала. Ніжно торкається білої тканини натрудженими руками: "Я вишиванку надягаю, українську моду соблюдаю. Онука подарувала, сказала гуцульська. Красива, справжня…"

Пані Анастасія дуже пишається молодими українцями – ті, які сміливі, не бояться воювати за свою країну і не лінуються допомагати тим, хто воює. Дуже любить волонтерів. В часи першої в її житті війни такого поняття не було. Хоча і війна була іншою.

Повне інтерв'ю з Анастасією Шийкою можна прочитати тут.

ІГОР МАЛИЦЬКИЙ - 92-РІЧНИЙ ВИКЛАДАЧ І КОЗАК

В 92 роки професор кафедри машинобудування Української інженерно-педагогічної академії Олексій Малицький викладає, їздить верхи, користується мобільним телефоном, компьютером і соцмережами. У нього - донька, три внучки, онук, троє правнуків. Найбільше в житті Малицький любить жінок, кішок і коней.

Студенти називають його "МІФ № 188 005". МІФ - бо Малицький Ігор Федорович, а номер йому випалили на руці, в концентраційному таборі.

Джерело фото: Ігор Малицький/Facebook

На всю Україну Ігор Федорович прославився в 2015 році, коли брав участь в церемонії на честь 70-річчя визволення табору смерті з жовто-блакитною стрічкою на тюремній робі. Ватників ця стрічка прямо таки зводила з розуму

"Я отримав георгіївську стрічку на медалі "За перемогу над Німеччиною", мій дід - двічі георгіївський кавалер, але я громадянин України, українець, і я ніякий інший прапор не візьму! Люблю я - не люблю уряд наш, але батьківщина моя - Україна і прапор мій - жовто-блакитний. Я поважаю і його, і георгіївську стрічку. У Росії зривають жовто-блакитні стрічки, у нас в Україні - георгіївські. Інша справа, що їх надягають бандити усілякі ... Я проти того, щоб її носили ті, хто цього не заслуговує. Це все одно, що чужий орден надягати", - коментував він увесь цей галас. Путіна вважає інтервентом, який "розпалює ворожнечу між українцями і росіянами, хоче розділити і панувати".

- Ви в поважному віці бадьорі, працюєте, освоїли комп'ютер і інтернет - в чому ваш секрет? Напевно, не п'єте і не курите?

- Курив з 13 до 45 років безбожно, а потім взяв в один день і кинув. Пити - випиваю, але не напиваються, а 100-150 грамів - інколи. Вранці збігаю на джерело, занурюся і води наберу. Полювання, риболовля, гриби, верхи їжджу: я козачий полковник.

А взагалі, щоб довго жити - я це мужикам кажу, є всього лише три умови - не бути жадібним, не бути заздрісним і любити жінок. Тому я студенткам своїм ніколи не ставлю двійок ... Та перестань ти кусатися! - в трубці чується шипіння і нявкання. - Це кішка моя. Сердиться, що я з вами спілкуюся, не звертаю уваги на неї.

У концтабір Малицький потрапив безвусим юнаком: він закінчив 8 класів і грав на вулиці в футбол, коли почув, що почалася війна. Батька - командарма Червоної Армії - розстріляли в 37-м, мати була поранена під час бомбардування, евакуюватися не змогли. 30 днів на санях Ігор віз маму з Харкова до Кіровограда, передав родичам, врятував, а сам потрапив в табір Терезин в Чехословаччині.

"Потім нас перевезли в Освенцим. Вишикували, частину відібрали, в тому числі і мене, а інших кудись повели. Як виявилося - в газову камеру, а потім спалили. До сих пір пам'ятаю цей запах горілого м'яса, - згадує Ігор Федорович. - Дітей виносили з газової камери ще живими - матері їх ховали, притискали до себе. Есесівці брали їх за ніжки і добивали головою об землю. Одного разу я впізнав серед в'язнів Ніну Гуданову, дочку героя Радянського Союзу, мою землячку, і хліба їй передав. Потім вона попросила принести хоч якесь дрантя, я ганчірки в бочці з водою сховав і привіз. Ми з нею зустрілися заново в 73-м, я вже був одружений. Вона каже: "Ну, зрозумів тепер, Ігорьок, навіщо мені ганчірки були потрібні?". І додала: "Навіть якби мені зараз дали діамантове намисто, воно б мене не порадувало так, як тоді цей хліб і шматок ганчірки".

У таборі над ним ставили досліди - рвали зуби без наркозу. У 17 років Ігор Федорович залишився без зубів, співкамерники жували за нього брукву і годували цим пюре.

Малицький донині називає себе атеїстом. Каже, що Бог не допустив би, щоб ангелів кидали в піч:

"Для мене Бог - це природа, яка живить людей, і жінка, яка продовжує рід людський".

5 травня 1945 в'язні збунтувалися, перебили охорону і розбіглися. Малицький прийшов в розташування Червоної Армії і став військовим. Шість років прослужив, в 1950-му повернувся до рідного Харкова, одружився, отримав вищу освіту, звання професора, виховав сина і дочку.

Дружину поховав 14 років тому. Живе з трьома кішками, в оточенні сімейних фото і зберігає дві форми: радянську військову і тюремну - біло-блакитну.

Повну версію інтерв'ю з Ігорем Малицьким можна прочитати тут

ГАЛИНА ГОРЯНА - 84-РІЧНА ТЕНИСИСТКА, МАНДРІВНИЦЯ І БЛОГЕР

84-річна тенісистка Галина Горяна представляє нашу країну на міжнародних змаганнях з тенісу в категорії 80+. В цій категорії Україна є єдиною на пострадянському просторі.

Галина - вчена, лікар, спортсменка і тренер-волонтер. Вона з юності захоплювалася спортом і наукою, є кандидаткою біологічних наук, лікарем, автором низки книжок про те, як зберегти і відновити здоров'я, а ще - мамою і бабусею. Працювала з легендарним Амосовим і вивчала здатність людського організму опиратися радіації. Після аварії на ЧАЕС розробляла програми лікування для опромінених пожежників, завдяки її методиці стимуляції кровотворення її група, 12 осіб, - єдина, яка обійшлася без пересадки кісткового мозку, і всі вижили.

Коли Галині було 40 років лікарі порадили їй готуватися до інвалідного візка. Вона зламала хребет, катаючись на лижах, стан здоров'я стрімко погіршувався і за прогнозами медиків ноги скоро мали відмовити. Тоді вона вивчила йогу і вилікувала себе сама.

В 60 вперше взяла до рук ракетку, в 80 вперше представила Україну на міжнародних змаганнях для літніх тенісистів. Вона веде клуб активного довголіття, вчить англійську, консультує пацієнтів із проблемами хребта, читає лекції, знімає і монтує відео для свого каналу на YouTube і засиджується у Фейсбуці, де в неї більше двох тисяч друзів.

Вранці, коли її однолітки ковтають свої пігулки, Галина збирається на тренування і виходить на корт якраз коли шановне панство затишно розсідається на лавочках обабіч під'їзду.

""Відпочивати" на лавочці - значить створювати проблеми для тих, кого любиш. Кожна клітинка нашого організму живе, коли отримує достатнє живлення, а вона його отримує, коли працюють м'язи. Кожному треба рухатися! В нас на двох лавочках сиділо десятеро, - розповідає вона. - Я бігаю з ракеткою, мені кожного разу кажуть: що ви все бігаєте, сядьте, відпочиньте. От вони відпочивали, молодші за мене на 10-15 років, і по одному йшли з життя. А я все бігаю й бігаю..."

В перший же рік виграла першість України з гірських лиж і потім була в збірній України до 40 років, поки не зламала хребет.

- Як ви себе підійняли?

- Я подумала, що раз голова на плечах є, то чому б не використати її ресурси (сміється). Пішла в бібліотеку, вивчила літературу. В 73 році посібники з йоги були доступні тільки англійською мовою, я зі складнощами перекладала, але там і картинки були. І я адаптувала це до свого хребта, розробила комплексний підхід. Це важка праця, я губи кусала до крові, щоб зняти біль з хребта, 1,5 роки поступово приводила себе до ладу. Жити хотілося нормально.

Потім ще виступала в складі студентської команди за збірну університету, де викладала.

83-річчя Галина Горяна відсвяткувала катанням на лижах. Вона впевнена - більшість хвороб в людей від того, що вони мало рухаються. Каже, першим почав говорити про рух Амосов, він казав, що лікар може вилікувати хворобу, а от здоровою людина може зробити себе тільки сама. Коли лікар каже вам "вилежати хворобу" біжіть від такого лікаря.

- Навіть грип не можна?

- В жодному разі! Ви лежите, а у вашій крові – застій, кровообіг не працює. Ну, при високій температурі полежіть трохи, тільки трохи, а так підіймайтеся і, не перевантажуючись, але рухайтеся. Я коли консультую пацієнтів із хворобами хребта, одразу попереджаю – якщо працюватимете, приходьте, а як ні - то й не треба. Фізичні навантаження здійснюють величезний вплив на хребет, але якщо неправильно їх застосовувати, то можуть і все погіршити. А в принципі, без фізичних навантажень змінити нічого неможна.

Я проти ліків, категорично. Наш професор з фармакології казав – діточки, всі ліки – отрута, лікуйте консервативно, виписуйте найменш шкідливе. Зі 150 студентів його почули двоє: я і ще один. Тепер з цих 150 вже майже нікого не залишилося, а ми двоє – живі.

Тенісом пані Галина почала займатися випадково. Друзі грали в Гідропарку і їй дуже сподобалося. Сказала "і я хочу". "А ти вмієш?" "Ні, але хочу". Галині дали ракетку, вона трохи пограла і захопилася. Згодом стала працювати з тренером.

Пані Галина і сама є тренером-волонтером, щосереди вона веде на Русанівці клуб активного довголіття. Привачє пенсіонерів потроху займатися спортом.

"Вперше приїхавши на міжнародні змагання "кому за 80" я зустріла там 39 жінок "кому за 80" і 35 "кому за 85", але з країн колишнього СНД я там була єдина. Вже вдома в Інтернеті подивилася середню тривалість життя. В нас – 72-66, в наших сестер і братів по розуму в Європі – 82-84, в японців – 85, а екологія в них далеко не краща. - Мені стало шкода своїх, я вирішила, що маю показати, як можна жити активно. Чому за кордоном літні люди живуть, а в нас існують? От мене запросив на телебачення в якості моделі Андре Тан (тема сюжету була – як вдягатися жінкам старшого віку, - ред.), і каже, що ми – ті, кому за 55, повинні вбиратися в напівтони. В напівтонах, в напівжитті… Ми яскраві, ми не можемо так жити. Це совковий менталітет – пішов на пенсію і все".

В жовтні Галина збирається на чергові міжнародні змагання з тенісу в категорії супер-сеньйорів 80+, які пройдуть в США. Наразі Україна залишається єдиною з країн колишнього СНД, які грають в цій категорії.

"Нас від України їде п'ятеро, - розповідає вона. - Троє в категорії 80+, двоє – 65+ і найстарший в нас – унікальна особистість з Харкова. Леонід, 93 роки, кандидат наук, грає в теніс і грає добре.

Якщо ви хочете допомогти Галині зібрати гроші на подорож до США. Карта Приватбанка в гривнях 4149 6258 0154 0681 Горяна Галина Олександрівна. В іноземній валюті Вестерн Юнион : Горяна Галина (Goryana Galyna), Україна, Київ. [email protected]

Повну версію інтерв'ю з Галиною Горяною - про те, як вона вчить англійську і чому стала "антісовєтчіцей", про спорт і секрет довголіття читайте тут.

КАТЕРИНА БІЛИК - 68-РІЧНА БОЙОВА КУРСАНТКА

Фотографії пенсіонерки Катерини Аполінаріївни Білик зі Львощини в 2015 році стали хітом соцмереж. Її називали захисницею України, справжньою бандерівкою, грозою москалів і жартують, що курей у неї тепер точно ніхто тягати не буде, а пані Катерина заявляла, що готова поїхати в зону АТО або з гранатою до Путіна, щоб більше не вбивали "її внучат".

Автори фото: Ігор Пиливів і Тарас Пеняк

Фото були зроблені в Жидачеві Львівської області, під час військового вишколу, організованого місцевими активістами. Курс включав глибоке вивчення і напрацювання практичних навичок з наступних тем: тактична підготовка, вогнева підготовка, зв'язок, розвідка, пошук і розпізнавання слідів на різній місцевості, медична допомога, мінна безпека та багато іншого.

Пані Катерина, якій тоді було 68 років, працювала на рівні з усіма: бігала, повзала, стріляла лежачи, стоячи, зі зміною секторів і переходами між стійками, рухалася тактичним кроком, проводила збирання-розбирання АКМ, спорядження магазину. Ні вправи не пропустила, на відміну від деяких хлопців.

Автори фото: Ігор Пиливів і Тарас Пеняк

Катерина Аполінаріївна - вдова, живе з дочкою Надею і онуком Володею в селі Млиниська Львівської області й досі викладає математику в сільській школі. Війну знає лише з розповідей батька - фронтовика, який дійшов до Берліну.

Сміхотлива, гучна, торохтить співучою скоромовкою про те, як стала учасницею військового вишколу - в ньому за задумом організаторів, повинні були брати участь місцеві жителі від 18 до 40 років, згадує зі сміхом:

"Внук мій прочитав про ці курси і мені розповів. А я кажу: "молодець, навчитися Батьківщину захищати - це ж така справа хороша! Тим більш, коли люди тобі увагу приділяють, вчать - ну краса ж! І я піду". І пішла. (Організатор вишколу Володимир Гаврон розповів depo.ua, що онук, засоромившись йти з бабусею, чкурнув зрання на машині з друзями, але не з того тіста його бабця - добралася пішки - ред). Мене спочатку засмутили, сказали, що автомат не дадуть. Але я їм сказала: "А що ж я буду робити, якщо таке ж саме в нас, як у Донецьку та Луганську розпочнеться, що я з сепаратистами робити буду?". І мені дали автомат, навчили стріляти. Ще перев'язувати поранених навчили - це дуже важливо, без допомоги хлопчики поранені можуть кров'ю стекти. Показали нам, як сепаратисти групами нападають, по п'ятеро, і як від них відбиватися. Дуже корисні знання".

Автори фото: Ігор Пиливів і Тарас Пеняк

Катерина Аполінаріївна зізнається, що вправи на навчаннях їй давалися легко - підстьобував страх прибігти останньою.

"Так я боялася відстати і бути на останньому місці, а перший день ще й ноги промокли... Ну, нічого - відстоювати рідну землю сили Бог дає. Я і саму себе, якщо чесно, здивувала, - сміється вона. - Я б і в зону АТО поїхала! Я б і до Путіна добралася, якби мені дали гранату. Пробралася б до нього, і його б вбила і сама б загинула. Щоб він наших внучат, падло, не вбивав!"

Причиною свого міцного здоров'я Катерина Аполінаріївна вважає фізичну працю: 16 років тому вона поховала чоловіка і з того часу все по господарству робить сама.

"Ані пилки, ані іншої електрики в мене немає, дрова сокирою рубаю. Це знаєте як для рук корисно - молоді хлопці п'ять хвилин приціл потримають і у них вже руки мліють, а я довше можу, - з гордістю розповідає вона. - Щоб в тілі трималася молодість, треба займатися фізичною працею".

АЛЛА РОГОЗІНА - 59-РІЧНА ФОТОМОДЕЛЬ ТА INSTA-БАБУСЯ

58-річна киянка Алла Рогозіна в мережі обрала собі псеводнім Степаніда Цвіт, hipsta_granny. Тобто, бабуся-хіпстер.

Фото: Facebook/Алла Рогозіна

На початку зими перші фото доглянутої жінки в жакеті з леопардовим принтом і фіолетовим волоссям з'явилися і Інстаграмі і вже через два тижні вона стала зіркою соцмереж. В неї купа фанатів, вони просять поради про життя і стиль, пишуть компліменти та радять спробувати нові образи. "Класна бабуся, мені б таку".

"Я вдягла той піджак і зрозуміла, що потрапила додому, - Алла згадує свою першу фотосесію, два місяці тому, на відкритті ЦУМУ. Їй зробили зачіску, макіяж, позичили дізайнерський піджак з леопардовим принтом. - Я завжди була така, всередині. Але зробити манікюр, зачіску, пофарбуватися – це все великі гроші. Маю пенсію трохи більше тисячі гривень".

Сьогодні Степаніда на шопінгу, завтра - в перукарні, а післязавтра – в тренажерному залі. Працює в хабах і смакує смузі, капкейки і бургери. Сноуборд, "качалка", теніс і хіпхоп, перегони на карті, фотосесії в нових образах. Життя бабусі-хіпстера так не схоже на повсякдення левової частки її ровесниць.

Вже хоча б тому, що вона має Інстаграм.

"Взагалі-то, я по натурі людина не публічна. Люблю самітництво. А тут все отак звалилося… - посміхається Алла. Чи Степаніда. Голос в неї молодий, як в 30-річної жінки. - Змінити імідж і завести Інстаграм, то була ідея доньки. В якості експерименту. І це настільки знайшло відгук в людей, що ми вирішили не зупинятися. – Алла посміхається. – Коли мені пофарбували волосся у фіолетовий, я подумала – чого я так раніше не робила?"

Алла каже - з юності вбиралася в яскраві речі. Червона помада, макіяж. Вона з тих, хто і сміття не піде викинути, не причепурившись. Ніхто не бачив щоб вона хоча б сміття викидала не при параді. Це при тому, що в радянські роки, на які припала юність, нічого справді модного в магазині було не купити.

У восьмидесяті почала їздити до Польщі, там купувала в тому числі і собі одяг, потім здавала його в комісіонку, їхала за новим.Після розвалу союзу вони з чоловіком відкрили власний бізнес, торгували будматеріалами. До 50 років Алла була бізнесвумен: завжди стильно вбрана, завжди мейкап, зачіска і манікюр. Завжди на виду.

А в 50 років, що називається, батарейки сіли.

"Я втомилася від людей і сама себе відправила на пенсію. Зачинилася і шукала себе. П'ять років затворництва. І депресія, і відчай – все було, - згадує Алла. - То займалася городом, то розводила качок і курей, потім била їх і плакала, і не могла їсти, бо так шкода їх було…".

Зрештою, вона знайшла себе в духовних практиках – донька порадила зайнятися йогою. Спочатку геть нічого не вдавалося, медитації здавалися чимось абсурдним, але з часом жінка втягнулася. Каже, це очистило їй мозок і поступово привело до тями.

Доки знову не вибило з колії переїздом у Київ, куди переїхала онучку доглядати.Поновила свої знаття духовними практиками, стала ходити на курси. Ну а потім був той Інстаграм

"Я часом аналізую всі ці події, думаю, чи то зі мною, чи не зі мною. Так багато уваги... Мабуть, люди втомилися вже від буденності. І дуже важко зараз живеться людям мого віку, що ж тієї пенсії – півтори тисячі", - каже Алла на питання, чому її образ миттєво став популярним. Вона хоче показати людям, що навіть в пенсійному віці можна жити цікавим життям. Пробує теніс, хіп-хоп, сноуборд.

"Я відкрила себе навіть в тому ж тенісі. Я в житті ніколи не тримала ракетки, але за годину пропустила тільки два м'яча. Тренер сказав, що в мене вроджене відчуття м'яча. Я зрозуміла, що в мені померла велика тенісистка, - сміється. – Потім, мені завжди подобався хіп-хоп. Спробувала – дуже круто було, такий адреналін. Сноуборд - також адреналін, тільки встала і вже точно знаєш, що зараз вб'єшся! Я просто хочу показати, що і в моєму віці можна займатися і тим, і тим, і тим. Я може й не буду далі всім цим займатися, але продемонструю, що таким як я це під силу".

За два місяці експериментів Аллі припав до душі теніс, але не вистачає фізичної форми, кожен м'яз болить після тренування. Тепер думає спробувати піти в басейн. Хоча плавати геть не вміє.

В Києві Аллі дуже подобається іздити на метро. " Дуже багато людей і я спостерігаю за ними, обираю якусь людину і починаю про неї в розумі вигадувати історію: хто вона, яке в неї життя".

Звісно, однолітки переміною Алли Рогозіної на Степаніду Цвіт були шоковані. Були ті, хто казав: круто, але я на таке не наважусь. Навіть серед молодих. Вони кажуть, як же ж так, оце ти ідеш, і всі на тебе дивляться.

"То так і треба!" – сміється Алла. - Знаєте такий вислів – життя дається всім, а старість обраним, - всміхається вона. – Моєму татові – 88, інсульт пережив, але постійно щось робить, на тому городі щось садить, і свиней тримає. Я кажу, тату, присядь. А він каже – якщо я перестану рухатися, я помру. Красива старість – це рух. Не треба сидіти біля телевізора. Не треба дивитися в минуле чи постійно загадувати про майбутнє. Твоє сьогодення це і є життя, живи! Ми складаємо гроші, думаємо: от коли я куплю квартиру, я буду щасливий. Та не будеш. Я коли будувала дім, думала, що я буду найщасливіша, коли переїду туди. А коли переїхала – а де воно, щастя? Дочка виросла, заміж вийшла, всі поїхали і я залишилася одна в цьому будинку. Та на чорта він потрібен, той будинок! В мене питають (в мене тепер чомусь постійно щось питають) як поїхати в подорож. А ви не складайте гроші на оту залізяку, на якусь "беху", а візьміть їх, сядьте на потяг і їдьте . Я от собі зараз вирішила, що збиратиму гроші і поїду на Балі".

Вона категорично не сприймає ліпосакції "зайвий жир з боків прибирається дуже просто – закриваємо рот після вісімнадцятої" і пластичних операцій "понадувають собі губи, обличчя після цього такі спаплюжені".

"Треба старіти з гідністю. Треба сприймати себе в кожному віці. Так, я дуже любила себе, коли була молодою, мені не подобалося, коли я почала старіти, але треба розуміти, що це цикл життя. Підтягуй-не підтягуй, а в паспорті-то все одно стільки років, скільки тобі є, - сміється. – От прийдеш в наступному житті знов на землю, будеш знову молода".