Шматочок щастя. Як письменниця Бабкіна виправдовує радянський першодзвониковий пережиток

3 вересня мій син повернеться до школи, уже в третій клас. І цього року у нього вперше в житті не буде традиційної "святкової лінійки". Ні, прямо так відразу відмінити це явище в гімназії не наважилися, але воно буде проходити лише за участі учнів 1, 5, 9 і 11 класів. Усі інші – принаймні, так заплановано і вказано на Facebook-сторінці гімназії – просто прийдуть до школи, зайдуть в класи і…

І хіба ж це не чудово? От і Уляна Супрун, яка останнім часом взялася руйнувати всі радянські медичні міфи, згадала про шкоду від лінійок – "у розвинених країнах немає виснажливого вишиковування, стояння під сонцем або дощем, вислуховування безкінечних напутніх промов. Адже це шкідливо передусім з медичної точки зору". Бачите? Передусім з медичної точки зору. Здавалося б, про що тут можна дискутувати. Але…

Є така українська письменниця Катерина Бабкіна. Молода людина, їй трохи більше 30 – тобто вона зачепила "совок" навіть менше, ніж я, всього кілька дошкільнятських років, а в цілому вона вже жила, росла і формувалася у нехай і недосконалі, але вільні від усієї комуністично-бюрократичної мішури роки. Та що ж вона пише у своїй авторській колонці під назвою "Свято віддаляється" на сайті поважного видання DW?

А пише вона про своє розчарування європейською практикою, де, як вона колись дізналася, немає ніяких "перших дзвоників". Де діти просто приходять до школи після літа, як ми з вами, дорослі, повертаємося на роботу з відпустки. І от дізнавшись про це, пише Бабкіна, "мені стало тоді якось сумно й жаль, ніби в цих далеких і невідомих мені дітей щось хороше забрали. Шматочок, так би мовити, щастя". За спробу тонкого стьобу над самогубцем Чечетовим пані Катерину можемо навіть похвалити (принаймні, хочеться вірити, що це стьоб), але далі все дуже печально. (Більше цитат не буде, якщо є бажання – лінк у попередньому абзаці.)

Молода, 33-річна жінка, родом з Західної України, так відверто ностальгує за часами, коли мама готувала їй святковий одяг, за часами, коли вони хіхікали на лінійках з виступу директора – що ще трохи, і фраза "А проходили ці "перші дзвоники" у нас біля пам'ятника Леніну, ех, шкода, що його знесли…" аж проситиметься на папір, вибачте, на клавіатуру.

Я трохи старший за пані Бабкіну. І пам'ятаю радянські часи трохи краще. І оце хіхікання з промови директора мені чудово знайоме. І з власного досвіду – коли нас з однокласником змушували на 9 травня стояти в піонерському салюті перед тематичним пам'ятником, а ми вичікували момент, коли ніхто не проходив повз, і ховалися за монумент, що перекусити купленими в сусідній крамниці хлібом і якоюсь консервою. І з розповідей батьків та їхніх знайомих, яких виганяли на першотравневі демонстрації – а вони, як могли, намагалися їх "адаптувати" до свого власного життя. Наприклад, п'янкою після демонстрації.

Всі ці події, вони сприймалися нами, радянськими людьми і дітьми – як неминуче зло. Від якого нікуди не дінешся – бо ж так заведено. "Діди воювали", так би мовити. Але яке (зло) можна хоч якось перетворити на подобу людського свята – смішками, горілкою та іншим. Але це було, повторюся, в радянські часи. Коли особливого вибору людина просто не мала. Точніше, мала – але це був такий вибір, про який більшості не хотілося й думати (тавро "антирадянщина", візити до КДБ, "туристичний вояж" у табори Пермського краю і таке інше). А зараз же ми живемо у вільному суспільстві – в першу чергу ідеологічно і ментально вільному – то ж навіщо катувати дітей цими пережитками старовини? "Діди святкували"? Ну, тоді звичайно.

Пані Бабкіна так захоплено пише про те, як навіть у голодні роки її батьки намагалися забезпечити їй красиве святкове вбрання – а я згадую ті самі роки, і згадую, чого були варті отакі от "понти", причому не тільки першодзвоникові. Звісно, будучи дитиною, ти не замислюєшся над такими нюансами – але коли виріс, можна ж проаналізувати ситуацію і зрозуміти, що оці от нікому, крім традиційної української пихи (згадайте традицію весіль на сотні людей, та щоб обов'язково крутіше, ніж у сусіда; а потім я дізнався, що у рік, коли я одружився, половина пар вже за 12 місяців розлучилася – зате "свайбу" справили "гідно", з салютами і феєрверками), не потрібні заходи й справді, як написала авторка, відбирали у дітей шматочок щастя. Тільки не у європейських дітей, які й досі живуть, не знаючи про те, яке ж вселенське щастя ці першодзвоникові лінійки, а у українських.

І це я ще навіть не починав говорити про те, яким стресом обертаються для дітей подібні заходи. Я був присутній на двох лінійках за участю свого сина – коли він ішов у перший клас, і коли його, вихованця старшої групи дитсадка, майбутнього первачка, водили до сусідньої школи для чогось там. Здається, вірші якісь первачкам читати. І я пам'ятаю, які перелякані обличчя були у цих діточок. Як дехто з них плакав, бо просто боявся такого великого і незрозумілого натовпу. Пам'ятаю, як до першачків звертався черговий депутат – а вони не просто не розуміли, що він говорить, вони взагалі не чули його. Ви, дорослі, спробуйте хоч на кілька хвилин повернутися в дитинство – і послухати усі ці виступи, депутатів чи директорів шкіл, 5-6-7-річним мозком. Ви будете в шоці, гарантую. В шоці від того, наскільки це вам не потрібно.

Так, звісно, в радянські часи у дітей взагалі було мало приводів для щастя. Це зараз любителі поностальгувати за "найкращим у світі морозивом" і "як спокійно жилося" (угу, в країні Чикатило і Сливка, Михасевича і Сергеєва) розмазують по соцмережах шмарклі, яке чудове і сонячне було у радянських школярів дитинство. Але якщо по-чесному – то дійсно, те ж 1 вересня, як і 8 березня для жінок, було додатковою можливістю отримати хоч якийсь заряд позитиву. (Так, кривого совкового позитиву, але іншого все одно не було.) Та зараз, навіщо усе це дітям зараз, коли є стільки приводів для маленьких і великих радощів?

Я в своїй статті приводив точку зору двох людей. Одній – 55 років. Як для України – то це уже давно і упевнено та стадія, коли всі світоглядні засади сформовані і майже не піддаються змінами. Інші – 33. Вік, який іще можна назвати найпродуктивнішим у житті – особливо у житті людини творчої, яка не живе (принаймні, не має жити) шаблонами та стереотипами. Але є один дуже важливий нюанс.

Ця 55-річна тітка – вона жодного дня не жила в СРСР. Вона народилася, виросла і сформувалася в Сполучених Штатах, у вільному світі – де також є свої традиції і ритуали, але у них зовсім інший смисл і наповнення. А 33-річна поетеса, вона родом із СРСР. І саме тому вона, як і всі ми, радянські люди, віртуозно знайшла пояснення, чому і де ці лінійки можуть бути благом. Це взагалі характерна риса радянських людей – вміння знайти компроміс із неминучим злом, аби трошки покращити своє існування. (Так само, як на Росії імені Володимира Путіна люди знаходили компроміс із гебешною владою, починаючи із закриття очей на підрив ФСБшниками будинків та "навчань" в Рязані – і закінчуючи підтримкою війни проти України та усього цивілізованого світу.) А Супрун – людина не з СРСР, а із вільного світу. І їй компроміси не потрібні. Вона знає, як треба жити. Просто, практично і зручно. Без зітхань за "найкращим у світі морозивом" і "красивих бантів, куплених на останні гроші спеціально для 1 вересня".