Росіянка проти окупації: Дитяча письменниця написала роман про Крим, за який на неї чекає тюрма

Дитяча письменниця Тетяна Журідова та її родина жили в Криму, після окупації виїхали до ЄС, але наразі їм відмовляють у притулку. Тетяна впевнена, що на Росії  за роман про окупацію на неї чекає тюрма, а на її сина-вченого – рабський труд в Арзамасі

Depo.Життя
21 вересня 2017 08:50
ФОТО: depo.ua

Тетяна Журідова – громадянка Росії і донька радянського військового. Більшість життя вона провела в Латвії, а останні п'ять років – в Криму. Тетяна та її родина не мали жодних ілюзій про життя на Росії і коли почалася окупація, не схотіли залишатися на "російській" території. Тим паче, що сина Тетяни – вченого-фізика настійливо запрошували на роботу в Арзамас, на військово-промисловий комплекс і вони обґрунтовано побоювалися, що його можуть викрасти.

Виїхавши з окупації, дитяча письменниця почала писати роман: "Вторжение в Крым: Окруженные танками", заснований на реальних подіях. Закінчує вона його в таборі біженців у Німеччині, де родина намагається отримати притулок.

Тетяна намагається переконати німців, що в разі депортації на Росію її кинуть за грати за роман, в якому показано брехню російських ЗМІ про добровільне приєднання Криму, а сина примусять працювати на російський воєнпром.

Наразі вона публікує глави із свого роману на "Фейсбуці", а читачі дякують за правдиву розповідь і надсилають свої фото, зроблені на початку окупації.

Журналісту Depo.ua Тетяна розповіла про те, чому вона, будучи за громадянством росіянкою, покинула Крим одразу після того, як він "повернувся в рідну гавань".

Роман "Вторжение в Крым: Оруженные танками" - про початок окупації Криму очима двох російських військових, що приїхали "захищати росіян" та брата і сестри, які живуть в Криму і з жахом спостерігають за тим, що коїться.

Про організацію мітингів (тут і далі – мовою оригіналу)

"Вернувшийся из Киева крымский "Беркут" встречали в Симферополе и Севастополе. Новостной канал Крыма "15 минут" комментировал встречу в Симферополе словами "радостная встреча героев на родной земле", однако в кадре хмурые беркутовцы не поднимали глаз, видно, стыдно им было за то, что творили на Майдане, вот и шли молча. Одна женщина средних лет долго, не останавливаясь, хлопала и хлопала в ладоши, как по заданию, и лицо у неё при этом тоже было злое и хмурое. А вокруг и вдалеке - ни одного гражданского, только титушки, радикалы. Из их рядов несколько раз выкрикнули: "Слава "Беркуту!" Но даже на эти крики никто из бойцов не улыбнулся и не поднял головы. Опозорили Крым!

В Севастополе "Беркут" встречали три десятка пожилых женщин и мужчин, несколько молодых девушек и парни в камуфляжной форме. Вдруг одна пенсионерка неожиданно схватила микрофон и запела:" Москва - третий Рим!", громко повторяя это несколько раз. У неё тут же отобрали микрофон, и её нелепые выкрики прекратились".

Про роботу російських ЗМІ на півострові і російські міфи

"Московские тележурналисты явно не знали, что слово "националист" в украинском языке означает "патриот, отстаивающий независимость своей родины на её территории" и совершенно не имеет того негативного значения, которое слово "националист" имеет в русском языке - человек, ненавидящий другие национальности"

"- ... Бендера" - такого человека нет. Глянь, это вообще город такой - Бендеры! Город в Молдове.

- Не "Бендера", а "Бандера", - поправили его. - Не то ищешь!

- Бандера есть. Вот… Степан Бандера - украинский патриот. Сидел всю войну в фашистском концлагере Заксенхаузен. Посадили за то, что выступил против Гитлера… так… в концлагере погибли два его брата… третий брат еще год боролся с фашистами, но они его выследили и застрелили. Ого! - присвистнул Артем. - А почему же тогда его фашистом называют?!

Вопрос повис в воздухе".

Про те, як поводилися "новые россияне"

"Конфликтный сосед с четвертого этажа, увидев Анну, вдруг подскочил и зашипел ей в лицо:

- Все! Наши пришли! Теперь тебя, латышку, живо поставят к стенке!

- Вообще-то у меня российское гражданство, - холодно произнесла Анна, опомнившись от неожиданности.

Этот сосед недавно во дворе стрелял из пистолета в ее собаку Эммочку. Днем стрелял, на глазах у детей. Слава богу, что собака увернулась, что он промахнулся!

- Как российское?… Не может быть!

- Мой отец военным был, офицером.

- Как?.. Я думал, ты же из Латвии… там все фашисты… - начал мямлить он, испугавшись.

- Когда окурки прекратите из окна бросать? У меня под окном в палисаднике ваши окурки. Постоянно за вами убираю, - Анна отвернулась с отвращением".

Тетяна писала цей роман з осені 2014 року. Задумала ще в Криму, писати почала в Латвії і наразі він майже закінчений.

"Мені хотілося розповісти правду тим, хто вірить, що кримчани хотіли "приєднання" до Росії. Не тільки росіяни, а і багато українців вірять, що кримчани всі хотіли стати росіянами і раділи вторгненню, - каже вона. – Навіть тут, в Німеччині російськомовні впевнені, що кримчани є росіянами, ну то вони й приєдналися, а Путін тільки трохи допоміг. Коли я розповідаю, що російські військові оточили військові частини і не давали проносити їжу і воду, в людей шок! Вони кажуть: А чому ж по телебаченню, по німецьким каналам нам не говорили про це?"

Тетяна за освітою – інженер, але завжди мріяла стати письменницею. В двохтисячному, в 47 років вона вступила до літературного інституту. Вчилася в Михайла Лобанова, каже – він вважав її дуже талановитою і був хорошим викладачем. Але ватником. Можливо саме Лобанов своєю поведінкою підштовхнув Тетяну до написання роману про окупацію Криму

"Він говорив, щоб я написала роман про те, як росіян пригнічують в Латвії. Мовляв, після цього на Росії друкуватимуть все, що я пишу (Тетяна пише казки в стилі Андерсена, - ред). Я відповідала, що не пригнічують зовсім і відмовилася від теми. В 2014, коли я виїхала з Криму і їхала до Латвії через Москву, я подзвонила Лобанову. Він, дізнавшись, що я з Євпаторії, відразу сказав: і в Латвії ви були в такий важливий момент і ось в Криму опинилися в момент приєднання до РФ. Яка у вас цікава письменницька доля! Ви так і не написали про утиск росіян в Латвії, то напишіть тепер про те, як росіяни Криму хотіли до Росії. Тоді надрукують всі ваші твори.

За радянської влади наша співрозмовниця працювала інженером на заводі в Даугавпілсі, коли почалася перебудова, стала возити ризький трикотаж за кордон. Була в Польщі, але в основному - на Росії: Петербург, Мурманськ, Архангельськ, Нижньовартівськ, Сургут, Воркута. Виявилося, що будучи росіянкою, Тетяна насправді не знала ані справжніх росіян, ані справжньої Росії

"Ці росіяни сильно відрізнялися від людей в Латвії, серед яких я виросла. Я була вихована російською мовою і в російській культурі, але російські люди виявилися геть не такими, як я собі уявляла. Ми, наприклад, були виховані на тому, що за нами велика Росія, в якій все – найкраще. Ми в це реально вірили! Однак кожна поїздка з ризьким трикотажем в чергове місто Росії відкривала щось нове. Виявлялося, багато тамтешніх людей вважають себе обдуреними, а Росію – злиденною. Вони говорили мені "Ти не знаєш нашого життя" і запитували, чи правда, що в Латвії утискають росіян. Я відповідала: "Ні, не правда". Вони говорили: "Значить і в цьому нам брешуть". І зітхали осудливо, - розповідає вона. - Латиші стримані, спокійні, вдумливі. Задорнов їх оббрехав, мені це завжди боліло. При СРСР ми не вважали, що Латвія окупована, зрозуміли це, коли дізналися факти про пакт Молотова-Рібентропа. Але себе окупантами все одно не вважали, адже ми хотіли жити у вільній від комуністів Латвії. Багато росіян стояли вночі на Домській площі, коли відокремлювалася Латвія. Такий був майдан. При відділенні нас, росіян, стали звинувачувати в окупації, але ми-то були вже іншими, не такими, як наші батьки. Багатьом було неприємно від цих звинувачень, боляче і по сей день. Думаю, Путин добряче скористався з цього в своїх інтересах".

В Латвії Тетяна, її брат та син були не громадянами. Фіолетові паспорти. Це чудові паспорти, каже наша співрозмовниця, вони дають право на все, крім права голосувати. Можна було отримати і паспорт громадянина Латвії, здавши мовний іспит, але вона не хотіла, бо відчувала себе росіянкою більше, ніж латишкою. І взяла російське громадянство. Переконала це зробити брата і дітей. Знала б тоді, як гірко пошкодує про це через кілька років, коли російські війська припхаються "рятувати" її, та ще тисячі росіян, етнічних і за громадянством, в український Крим.

В Крим з Латвії Тетяна, її син і брат Павло перебралися в 2010 році і згодом осіли в Євпаторії – тамтешній клімат ідеально підходив Павлу (він має інвалідність і майже не ходить). Брат був на межі смерті, але в Криму йому полегшало, знову почав їсти, цікавитися життям. Родина орендувала квартиру, Тетяна доглядала брата, писала і видавала дитячі книжки, разом з Павлом вони писали іронічні оповідання, що публікувалися в Криму. Мріяли згодом купити собі в Криму житло. В Латвії квартиру продали і згодом дуже шкодували, бо з цим втратили постійний вид на проживання.

А він дуже знадобився би восени 2014го, коли родина, втікаючи від окупації, знову опинилася в Латвії. В Криму їх ніхто не переслідував за політичні переконання, бо сиділи тихо. От тільки за Дмитром – сином Тетяни, почали полювати російські вербувальники. Вона досі впевнена, що вони хотіли його викрасти, щоб працював на військово-промисловий комплекс в Арзамасі.

Дмитро Журідов – фізик, спеціаліст в галузі високих енергій. Захистив кандидатську, працював в університетах Тайвані, Італії, в США і Польщі. А коли він ще навчався в МГУ, їх возили в Арзамас на екскурсію.

"Там закрита зона, колючий дріт, на вишках - автоматники. Тамтешні працівники шепотіли під час екскурсії студентам: "Біжіть звідси якомога швидше. Звідси не вирватися!" – розповідає Тетяна. – Син приїхав із страшними враженнями. А зараз Путін збирає вчених по всьому світу в той Арзамас – якійсь американський генерал говорив на весь світ, що йому треба якусь зброю доробити і ніяк не виходить. І от, до Діми приїхали вербувальники, вмовляти його поїхати туди на роботу. Ця вербовка більше буда схожа на викрадення, яке я їм зірвала. Спочатку один з колишніх однокурсників сина написав йому на "Фейсбуці", що їде з дівчиною подивитися Латвію і хоче зустрітися. Син зібрався на зустріч, а я в останній момент нав'язалася за ним. На зустріч прийшли двоє чоловіків, ніякої дівчини не було. В обох - величезні рюкзаки, ніби збиралися ночувати в лісі (там до Білорусі 20 хвилин машиною). Коли побачили мене – розгубилися і вперто звали нас в кафе, "кави попити, пива попити". Кафе обрали біля автобусної станції, звідки йдуть рейси на Білорусь. Я впевнена, що сина хотіли в кафе підпоїти, посадити в автобус, а в Білорусі, десь в лісі, "переконати" його підписати контракт на роботу в Арзамасі. Але через мене зірвалося, вони обмежувалися розмовами. Вони казали, що він дуже затребуваний спеціаліст, пропонували роботу, сказали, що його родина також може жити в Сарові (селище поблизу Арзамасу, - ред) і не бідуватиме. Син відмовився. Тоді ці типи стали лякати, мовляв, ти ніколи не отримаєш ніякої роботи ніде, крім Росії. Сам потім будеш проситися. Ми одразу звернулися до спецслужб Латвії, написали заяву про те, що планувалося викрадення сина. латиші поставилися дуже серйозно і запропонували політичний притулок".

Тоді, каже Тетяна, вони не стали подавати документи на притулок, бо сину прийшло запрошення на роботу в університет в Катовіце (Польща) і вся родина переїхала туди. Не хотілося залишатися в Латвії і жити на соцвиплати.

Коли контракт закінчився, Дмитра запросили взяти участь в конференції фізиків в Німеччині, в Майнце, обговорювалася можливість в подальшому влаштуватися на роботу. Тетяна дуже зраділа.

"Я подумала – це перст божий! Я знала, що якщо один член родини працює в країні, то іншим дають притулок, якщо є причини. І вважала, що у мене причина є - моя книга, яка на Росії потрапляє під статтю про екстремізм, - розповідає Тетяна. - Однак роботу син не отримав і ми подали на притулок. Підстава – загроза нашому життю, здоров'ю та свободі, якщо ми опинимося на Росії. Є женевська конвенція, за якою людей, яким загрожує небезпека на батьківщині, не можуть вислати туди, а тільки в третю країну, яка їх не видасть".

Але сподівання Тетяни не справдилися – на відміну від Латвії, перелічені підстави німцям здалися не переконливими. На їхню думку, Дмитро на Росії має можливість уникнути небажаної роботи. Роман Тетяни поки що не видано. Тепер вони шкодують, що не попросили притулку в Україні, яку за 5 років полюбили більше, ніж країну, що видала їм ті трикляті паспорти.

З 10 липня Тетяна, Дмитро і Павло поневіряються по таборах біженців. Спочатку в Гессені, в таборі біля вокзалу, там були гарні умови і добре ставлення, але потім їх перевели в Ротенбург-на-Фульді, де живуть біженці з Афганістану, Сирії, Сомалі.

Так як вони вже подали документи на надання притулку, самовільно покинути Німеччину і поїхати в іншу країну тепер не можуть. Більш того, неможна виїжджати на відстань понад 30 км від табору без письмового дозволу начальника табору.

Одну відмову в наданні притулку вже отримали, подали апеляцію. Тетяна авральними темпами дописує роман про окупацію Криму, щоб видати його і переконати європейців – їй та її родині геть неможна назад, на Росію. Каже - соромно видавати сирий текст, але він наразі став єдиною соломинкою, за яку родина може вхопитися.

До речі, увесь гонорар від книжки про Крим, коли її буде видано, Тетяна хоче перерахувати на потреби української армії.

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя