Сильний Путін, реформатор Саакашвілі і щаслива Білорусь: Чому українці досі вірять, що у сусіда краще

Респонденти на питання, кого з протиборчих сторін у сусідній Білорусі, відповіли наступним чином:

 

 

У розрізі основних президентських і партійних електоратів відповіді виглядають так:

 

Зауважимо: ставлення наших громадян до подій у Білорусі можна вважати маркером одразу по кількох позиціях. Перша – готовність українців відстоювати власний вибір, або ж, навпаки, готовність до підтримки диктатури. Як бачимо, кількість тих, хто підтримує білоруську опозицію, у нас вищий. Однак є і 31,3% тих, хто схвалює Лукашенка, а, отже, і жорстокість його силовиків – це дуже багато.

Друга позиція – в електоральному розрізі чітко видно, виборці яких партій сповідують демократичні цінності, серед яких – право народу на відстоювання свого вибору. Це, насамперед, прихильники "Європейської солідарності", партії "Сила і честь", "Батьківщини" та Радикальної партії Ляшка. Хоча серед виборців двох останніх також значна кількість підтримала б Лукашенка. Щодо відповідей виборців "ОПЗЖ" і Партії Шарія, то тут також без сюрпризів, - це та частина електорату, серед якої дуже сильні проросійські настрої. І якби уявити, що Путін підтримав не Лукашенка, а опозиціонерів, то цей виборець цілком міг би кардинально змінити свою думку щодо подій у Білорусі.

Не здивували і відповіді виборців "зелених" і Зеленського: серед них прихильність до білоруських протестувальників не дотягує до 50%. Це можна пояснити тим, що серед цих виборців, як і серед виборців "ОПЗЖ", залишається живучим міф про те, що у Білорусі краще, аніж у нас. Бо там – стабільність. Це один із тих міфів, які міцно закріпилися у свідомості дуже багатьох українців.

На цій позиції, третій за ліком, зупинимося трохи більше. "Добре там, де нас нема". Ця фраза, мабуть, відома всім. Добре в Європі, бо там високий рівень життя; добре в Білорусі, бо там працюють заводи, нема олігархів, забезпечена відносна соціальна справедливість (у постсовковому розумінні справедливості). Не так давно оприлюднювалися соцопитування, згідно з якими доволі помітна частина наших громадян підтримує поновлення взаємостосунків України з Росією. Фактично це ті, хто симпатизують політиці Путіна, але не можуть поки що сказати про це відкрито. Нагадаємо: не так вже й давно у нас існувала "Партія політики Путіна". У 2006 році вона навіть балотувалася до Верховної Ради. Правда, набрала всього 0,12%, переважно у Криму та Севастополі. А скільки зараз в Україні живе відверто і приховано проросійських громадян не скаже нам жоден соціолог. Але точно можна сказати, що міф про "сильну державу", яка асоціюється з Путіним, живий.

Приклад тому – нардепка від "Слуги народу" Ірина Верещук. Фраза з інтерв’ю російським журналістам у грудні 2013 року "але якби в нас був такий Путін, я б за нього голосувала. Він робить для Росії добре. Він діє в інтересах своєї країни. Щоб кожен президент так свою країну захищав" зараз шкодить її передвиборчій кампанії на виборах мера Києва. У тому інтерв’ю вона також казала про авторитаризм у Росії, проте, виходить, що ця діячка не проти авторитаризму з "демократичним обличчям", якщо він стоятиме на сторожі держави. І таких громадян у нас достатньо. Хоча, звісно, не всі вони зараз симпатизують Путіну.

Третій міф, який, утім, вже майже розвіявся – про успішні грузинські реформи при Саакашвілі, котрі можна пересадити в Україну, як квітку в горщик, і вони плодоноситимуть і у нас. Цей міф жив серед іншої частини українців, демократично налаштованої, проте схильної вважати, що реформи – це прості рішення: посадити корупціонерів, поставити до керма тих, хто не крастиме (якихось ідеальних людей) і таке інше. Але цілий десант грузинських реформаторів на чолі із Саакашвілі, які працювали в Україні протягом перших постмайданних років, не довів своєї ефективності. Більш того, діяльність багатьох "десантників" супроводжувалася гучними скандалами. Чи то реалії інші, чи то грузинські реформи були у нас перехвалені, але справа не пішла.

Зараз Саакашвілі допомагає вже нинішній владі, пропонуючи чергові прості рішення. Проте цей політик вже не сприймається суспільством так, як сприймався у 2014-15 роках, та й пізніше, коли влаштовував протестні акції.

На завершення знову повернемося до оцінок українцями подій у Білорусі. Якщо режим Лукашенка таки впаде, разом із ним розвіється роками зрощуваний міф про економічно та соціально успішну Білорусь. Українці знову шукатимуть собі якісь зразки, де краще, аніж у нас. І залишається сподіватися, що у цих пошуках вони все ж надаватимуть перевагу демократичним політичним режимам із ринковою економікою, а не авторитарним або відверто диктаторським.