Пляжний відпочинок як культурний феномен: Чому нас влітку тягне на море

Тисячоліттями люди не розглядали  піщані береги як чудові місця для релаксу та розваг – у давнину до моря та його околиць ставилися із острахом та повагою, а пляжі були радше початковим та кінцевим пунктом подорожей та місцем роботи рибалок. Пересічним людям вони часто здавалися  похмурими, незручними, а ще – перспективними місцями, щоб потонути. Загалом, не найбільш вдалими місцями для відпочинку.

Але коли усе змінилося? Depo.ua пропонує розібратися, яким чином пляжний відпочинок із категорії рідкісних явищ розрісся до рівня світової традиції та культурного феномену, коли жоден літній вікенд вже не уявляється без подорожі до берега найближчої водойми.

Ставлення до моря

Одні із найбільш ранніх і впливових згадок про море в західній культурі можна знайти у Біблії, де океан зображується як таємничий і руйнівний. Саме він викликає Великий потоп і з'являється у Книзі Буття як "велика безодня поставлена".

Римські поети і філософи Горацій, Овідій і Сенека вважали океан "нетовариською" силою, яка тримала людей осторонь.  У п'єсах Шекспіра море постає у контексті штормів, хаотичних подорожей і корабельних аварій.

Зміна ставлення до морської стихії відбувалося поступово, і не останню роль тут зіграло мистецтво. У 1600-их і 1700-их рокам море почало поставати у французькій поезії у менш тривожному світлі. А вже до XVII століття голландські морські пейзажі стали залучати туристів у приморські міста: люди хотіли на власні очі побачити ті ж самі краєвиди, які у своїх картинах передавав художник.  

Втім, найбільш глобальна переоцінка пляжів відбулася у Британії наприкінці 18-го і початку 19-го століть, і була переважно пов’язана із тогочасними медичними теоріями. 

У 1752 р в Англії з'являється медична праця лікаря Річарда Рассела "Трактат про лікування морською водою порушень в роботі залоз, зокрема, цинги, жовтяниці, золотухи і прокази", з якого бере свій початок оздоровча мотивація відвідування прибережних поселень.

Натхненні цим сучасники Рассела та наступні покоління лікарів виписували своїм пацієнтам рецепти на відвідування морського узбережжя, а також купання у солоній воді: вважалося, що шок від занурення у морські води добре позначиться на стані здоров’я, а лікарі при цьому детально описували, як довго та у яких умовах мають купатися їхні пацієнти при різних хворобах.

Відкриття Антуаном Лавуазьє кисню в 1778 році та поступова індустріалізація дали морському відпочинку ще один поштовх вперед: популярними були теорії  про користь для здоров'я морського повітря, яке вважалося більш насиченим киснем і чистішим, тоді як повітря і вода у британських містах ставали все більш забрудненими через розбудову фабрик. Таким чином туризм та індустріалізація йшли разом: люди тікали від промисловості ближче до природи, а індустріалізація давала їм цю можливість з точки зору транспортних засобів та грошового забезпечення.

Купання у "будках"

Через первісний наплив "морських пацієнтів" деякі з пляжів почали розбудовувати для їхніх потреб. Втім, ті давні "медичні" купання були зовсім не схожі на нинішні пляжні традиції. Першочергово, вони зовсім не передбачали плавання, яке на той час вважали неприродним і небезпечним заняттям.

Тож для відвідування відпочивальниками моря, будувалися спеціальні купальні. Одна з перших у Британії відкрилася 1796 року. Найстарші курорти Англії Брайтон і Бат розквітли у вікторіанську епоху. Тут винайшли популярний згодом у світі спосіб занурення у воду – пересувні купальні.

Це були закриті візки на колесах, що в’їжджали у море. Відпочивальники усередині мали роздягнутися, спуститися у воду по спеціальній драбині позаду візка і скупатися за ним, подалі від зацікавлених очей. 

Була і альтернатива: замість пересувних купалень безпосередньо у морі, можна було використовувати спеціальні купальні кімнати із ванними, куди наносили морську воду. 

Разом із розвитком традиції, постало питання про купальні костюми – звичайний одяг був недоречним. От тільки перший жіночий купальник в сучасній історії зручним назвати теж було неможливо. Це була довга сукня з закритим коміром, до якої чіплялися металеві "грузи". Але не для того, щоб шанована пані стовідсотково пішла на дно, а щоб поділ сукні не піднімався у воді. До сукні із металевими деталями додавалися очіпок, білизна, панчохи, тканинні туфлі. Звісно ж, пані без допомоги у таких "купальниках" самі із води вибратися не могли, тож для їхніх потреб розробили купальні машини – ті ж візки для купання, але із спеціальними платформами-ліфтами, на яких жінок опускали у воду. 

Розвиток курортів

Вище згаданий Брайтон задавав "курортний тон" і почав особливо стрімко розвиватися, коли туди полюбив приїздити принц Альберт, чоловік королеви Вікторії. Його захоплення вітрильним спортом визначило створення в Брайтоні елітного яхт-клубу, який і досі діє. Поступово курорт почав обростати розважальними та культурними закладами. Тут побудували королівський палац в мавританському стилі та оригінальний театр. Таким чином із зони лікування поодаль від цивілізації цей курорт (а за ним і інші) почав ставати осередком звичного світського та культурного життя у "хорошому товаристві".  

Поширюючись Європою, ідея лікувальних морських курортів поєднувалася із романтизацією морських берегів як виключних краєвидів та місцем світських зустрічей. Особливою любов’ю почали користуватися курорти Середземномор’я, де береги швидко обростали вишуканим житлом та готелями.  

Звісно ж, усе це було по кишені далеко не кожному, тож довгий час оздоровчий морський відпочинок залишався елітарним. Поступові зміни починають відбуватися аж під кінець 19 сторіччя, коли пляжний відпочинок переорієнтовується не лише на людей із дуже набитими гаманцями.

 

Ще один виток кардинальних змін у сприйнятті пляжного відпочинку відбувся на початку 20 сторіччя, коли лікарі почали говорити не лише про користь морської води та повітря, а й сонячні промені – зокрема, так звану геліотерапію підтримували медичні праці про лікування туберкульозу.

Таким чином мешканці півночі почали більше подорожувати на південь, у пошуках гарних та щедрих на сонячне проміння морських берегів. Нове віяння не могло не позначитися на модних тенденціях та соціокультурних стандартах загалом. Якщо раніше засмагу сприймали за ознаку "низького" походження, а людям з "вищого світу" належало бути  блідими та білошкірими, то тепер вже "здорова" засмага маркує сучасну еліту.

Купальні костюми стають все більш відкритими. Якщо посеред 19 століття жіночий купальний костюм був чимось на зразок об’ємного і довгого халату, а на початку 20 століття нагадував спортивний костюм із штанями до коліна та кофтою, що закривала руки по лікті, то у 1946 Луї Рейяра розробляє купальник бікіні, який радикально змінює пляжну моду, хоча і поступово. 

А як щодо морського відпочинку в Україні?

Витоком пляжного відпочинку на теренах України можна вважати Одесу. Наприкінці 70-х років XIX століття саме тут з’являється (на той час перше подібне в імперії) "Одеське товариство порятунку на водах". Щоправда, одеських пляжів, які ми знаємо, на той момент ще не було. Пологий і зручний  вхід у море був доступний хіба у кількох місцях. 

При цьому там теж будувалися купальні – великі дерев’яні кабінки, які різнилися за класом і коштували, відповідно, різні суми. 

А от пляжі Одеси у сучасному розумінні з’явилися аж у другій половині двадцятого сторіччя. У 60-70-ті роки на побережжя було намито 12 кілометрів піщаних пляжів, збудували бетонні пірси та хвилерізи. Тоді ж з’явилися кабінки для переодягання і дерев’яні шезлонги для оренди.

На той самий період припадає і розвиток Криму як курорту. У середині 19 століття ключову роль у туристичних потоках відіграє прогрес транспортного сполучення – до берегів півострова починається активна міграція все у тих самих лікувальних цілях.  Кримський пляжний відпочинок проходить усі класичні стадії трансформації – від призначених лікарями відпусток "вищого класу" та розбудови ними своїх маєтків на побережжях, до відкритих місць для плавання та водних розваг.