Від міністра до кухаря: п'ять важких і зворушливих історій біженців

ДеПо поспілкувався з «новими киянами», яким довелося виїхати з Криму і Донбасу через окупацію або погрози бойовиків.

Екс-міністр з Криму: переїзд у фургоні з папугою і канаркою

Олександр Лієв - колишній міністр курортів і туризму Криму. У Києві живе з березня. Після того, як опублікував на своїй сторінці в Facebook кілька критичних постів, нова влада заборонили йому в'їзд до Криму.

«Я «запостив» вірш Лермонтова «Прощай, немытая Россия» і написав, що Майдан - це добре. Потім ще про те, що Криму не треба просити захисту у Росії, через цей пост мені дзвонив Константинов, обурювався. Я висловлював свою думку і коли виконував обов'язки міністра, і коли звільнився. А одного разу, вже звільнившись і прилетівши у справах до Києва, дізнався, що в Криму я персона нон ґрата» - розповідає він.

Тоді в Сімферополі у Лієва залишилася дружина і четверо дітей: дві дочки від першого шлюбу і двоє синів від другого. Екс-міністр зняв собі квартиру в Києві, а незабаром друзі запропонували йому пожити на їхній дачі за Глевахою (Київська область).

«Переїжджати дружині з синами і старшою дочкою допоміг тесть: у нього є фургончик і всі наші пожитки туди помістилися. Це було непросто, правда, - сміється Олександр Сергійович. - Домашніх тварин своїх ми теж забрали: канарку і папуги, а в Києві нам ще подарували собаку і парочку амадинів (маленькі пташки типу канарок, - ред.) - Вони вже знесли шість яєць».

З пошуком роботи у колишнього кримського міністра проблем не було: гендиректор НТКУ Зураб Аласанія, якого Лієв називає близьким товаришем, покликав його своїм першим заступником. Старшу доньку Олександр Сергійович безкоштовно влаштував в англійську спецшколу: директор сказала, що у неї дуже багато пов'язано з Кримом.

«Дочка переїжджала до Києва з недовірою - наслухалася в Криму про «Правий сектор» і «бандерівців», але тут швидко все зрозуміла. Ще її довго дивувало, що тут дівчата надягають пальто з кросівками. У нас в Сімферополі все-таки більш російська мода, - розповідає Лієв. - Старший син у нас - справжній бандерівець, українською в класі говорить тільки він і ще один хлопчик. Але йому не подобається Київ, Сашко дуже сумує за Сімферополем, «тому що він маленький, затишний і до моря близько».

Олександр Сергійович скаржиться на тугу за Кримом, яка зробила його «сентиментальним як ніколи», і співчуває тим, кому довелося залишити там все нажите: «У мене не було ні шматочка землі, ні своєї квартири. Картку заблокували зарплатну, на рахунку було трохи більше тисячі доларів. Мені і тисяча ця боляче далася. Уявляю, як людям, у яких у Криму будинки були, депозити, бізнес».

Чиновник з Євпаторії: жили без меблів і руками їли макарони

Сергій Вікарчук працював в одному з відділів Євпаторійської міськадміністрації, організовував у місті проукраїнські акції, наприклад, марш у вишиванках. Після окупації ще півроку прожив у Криму, збираючи гроші на переїзд і підшукуючи роботу. Проукраїнську позицію ні від кого не приховував.

«Почалися погрози. «Фанати» навіть присвятили мені блог, опублікували моє фото, свастику на нього приліпили. Писали у виконком заяви, що я неблагонадійний», - розповідає він.

До вересня Сергій працював у Криму та готував ґрунт для від'їзду: шукав житло, розсилав резюме.

«1 вересня я взяв відпустку, ми з дружиною зібрали сумку речей, взяли двох доньок, сіли в машину і тихенько поїхали. У підсумку на робоче місце, на яке їхав, я не встиг, його вже зайняли. Житла не було: одночасно в Київ поїхали і студенти, і донецькі, і кримчанам, та ще з маленькими дітьми, ніхто здавати квартиру не хотів», - згадує Сергій.

Місяць Вікарчуки прожили у хостелі на Саксаганського за 4,5 тис. грн, заощадження танули, починало холоднішати, а у дітей не було теплих речей.

«Ми всього з одією сумкою приїхали, бо боялися, що на кордоні розпочнеться шмон і нас не випустять. Та й не вірилося, що в Києві зможемо закріпитися. А коли приїхали сюди, дізналися, що в Крим нам вже не можна - «самооборона» мене повідомила, що вони забирають мою квартиру, і щоб я туди навіть не рипався, - розповідає Сергій. - У місті стало холоднішати, діти сиділи вдома, гроші закінчувалися, роботу я знайшов, але першу зарплату повинні були дати тільки через місяць, і я, чесно кажучи, нервував.

Але з часом все стало налагоджуватися.

«Згадав, що мені якось пропонували зняти квартиру на Троєщині, і ми переїхали туди. А там - шафа, диван і все. Не було навіть посуду! Ми варили макарони в емальованій кружці і руками їх їли, - сміється Сергій. - І ось одного разу я в групі переселенців на Facebook прокоментував чиюсь скаргу на те, що в санаторії, де їх розселили, погано годують. Написав коментар, мовляв, хлопці, тут деяким і їсти нічого. Що почалося! Хто притягнув електрочайник, хто - праску, хтось - виделки, ложки, теплий одяг, вітаміни дітям. Дуже багато чого принесли кримчани, ті, що вже давно жили в Києві. Я не знаю, як би я без цих добрих людей до зарплати дотягнув».

Активісти з Макіївки: сплять на двоярусних ліжках, завішуючи покривалами

Вихідці з Донбасу спілкуватися з пресою не дуже-то люблять. У багатьох на батьківщині залишилися родичі, квартири та будинки. Багато хто приховує від нинішніх орендодавців, звідки вони родом - кажуть, ніхто не хотів здавати квартиру «донецьким».

У православному притулку священика отця Миколи Ільницького в селі Коцюбинське під Києвом живе близько 180 біженців із зони АТО. Багато хто з них теж бояться «світити обличчям» в пресі. Але не всі.

Семенови прославилися своєю проукраїнською позицією ще в рідній Макіївці і саме тому повинні були тікати з міста з сином-підлітком і маленькою донькою.

«Чоловік організовував мітинги за Україну, - розповідає Ольга, мати сімейства. - Потім в місто прийшли «ДНРівці», почалися вбивства незгодних. Нам був дзвінок, що список організаторів потрапив у потрібні руки, тому робіть ноги. За 10 годин зібралися, взяли по сумці. Спочатку жили в Ізюмі у родичів, потім нас звідти попросили, і ми приїхали до Києва в день президентських виборів. Думали, що зараз все швиденько вирішиться, президент наведе порядок, і ми повернемося додому. А тепер і повертатися нікуди: квартиру у нас «віджали», чоловік під страхом смерті переписав документи на іншу людину».

Притулок, в якому оселилися Семенови, схожий одночасно на дитячий садок і казарму: в коридорах рядами стоїть взуття від зовсім крихітних до 45 розміру, по килимах з вереском носяться діти в піжамах. Пахне зубною пастою і супом.

У великих незатишних кімнатах двоярусні ліжка рядами: діти сплять на верхньому, а батьки на нижньому, завішані покривалами - імітація хоч якогось усамітнення.

«Я сюди потрапила і два тижні просто боліла через нервування, - Ольга дивиться на свою «спальню» і плаче. - Я коли сюди прийшла і мені сказали, що я тут буду жити, сказала, що я так жити не буду! Але був вибір: або тут, або на вулиці. Чоловік влаштувався на роботу, заробляє чотири тисячі гривень на місяць. Якщо зараз відділятися, не знаю, як на ці гроші знімати квартиру і жити: у школі у дітей на все здай, і нікого не цікавить, що ти переселенець. Проїзд, одяг, взуття...»

Жінка тильною стороною долоні змахує сльози, намагається заспокоїтися.

Розповідає, що в Макіївці вони прожили 15 років, організували свій бізнес, чоловік заробляв 15 тисяч гривень на місяць.

«Я так хочу додому, не можу! Просто хочу в свій будинок. Ми 10 років збирали на квартиру. У мене там шпалери такі...»

Молода мама з Алчевська: варить обід на 40 осіб і думає вивчитися на кухаря

Юлія Акімова перебралася до Києва з Алчевська Луганської області з дворічним сином. Роботи поки не знайшла, сина в садок не влаштувала, тому живе в притулку і чергує на одній із загальних кухонь. Синок крутиться поруч, з цікавістю поглядаючи на незнайомих людей - волонтери, які часто приїжджають до притулку для біженців, іноді привозять йому іграшки.

Юля варить суп із курки, рагу на друге і згадує свій рідний дім:

«Туди дуже тягне, але постійні обстріли, нічого не працює, як там жити? Як виїхали, Алчевськ почали бомбити, грабувати. Дзвоню кожен день, мій дім поки цілий. Раніше сильно переживала, а зараз заспокоїлася, вже як буде, так буде».

Вона вчилася на кухаря, але не довчилася.

«Може бути, довчуся... Ой, зараз кожен день нові плани! Хочеться ще Київ подивитися: я була тільки на Хрещатику, на Майдані і на Золотих воротах. Так гарно! А до цього в Києві була 10 років тому на Майдані на день Незалежності».

Багатодітна сім'я з Попасної: оформили соцвиплати і мріють купити будинок

Олександр з Попасної Луганської області просить не писати його прізвище і не публікувати фото - на батьківщині у нього залишилися родичі. Олександр - будівельник і багатодітний тато, у нього п'ятеро дітей. П'ятий народився вже тут.

У притулку їм виділили дві суміжні кімнати: в одній він і четверо малюків, в іншій дружина і новонароджений син.

Сім'я перебиралася до Києва частинами: спочатку Олександр приїхав і знайшов роботу, потім на поїзді приїхала дружина з дітьми.

«Місто хоч і українське, ну, а як там жити: прикордонна зона, за межею міста з одного боку українські військові, з іншого - казакі, і перестрілюються, - згадує він Попасну. - Коли я їхав, з адміністрації зняли український прапор і повісили «ДНРівський». Повертатися в Луганську область родина не хоче, хоча їхній будинок поки цілий. Олександр ділиться планами орендувати або купити в розстрочку будиночок в селі: «Поки дружина була вагітна, ми не знали, як нам бути і куди подітися. У притулку безкоштовне житло, харчування, ліки, але постійно тут жити з нашого боку буде нечесно. Ми оформили соцвиплати і хочемо вже щось своє. Тут все як у теплиці. Пора пірнати в життя».

Фото: Оля Камєнєва, Кирило Чуботін/ДеПо