"Оскар-2018": Чи достойна картина "Форма води" головної кінонагороди

Драма Гільєрмо Дель Торо "Форма води" отримала "Оскар" як найкращий фільм. Також роботу відзначили за кращу режисуру, кращу музику і кращу роботу художника-постановника

Ольга Черниш
Перша заступниця головного редактора
"Оскар-2018": Чи достойна картина "Форма…

Дооскарівський шлях "Форми води" без перебільшень тріумфальний. Картина вже здобула "Золотого лева" у Венеції, "Золоті глобуси" за "Кращу режисуру" і "Кращий музичний супровід", стала найкращим фільмом за версією Гільдії продюсерів США.

Тож кілька "Оскарів" включно з головним виглядають у скарбничці знімальної групи картини цілком логічно.

Тим паче, що відеорядом фільм і справді зачаровує – серед колоритних деталей побуту майже немає випадкових. Помешкання головної героїні - окремий чарівний світ, який не перетинається з реальністю. Можна брати і розтягувати на відеокліпи. Та й сцени кохання головних героїв – суцільна поезія. Словом, Дель Торо вірний собі: картинка майже настільки ж досконала, як і фантазійний світ у його "Лабіринті фавна" і чимось нагадує Віанівську "Піну днів".

Виконавиця ролі Елайзи, британка Саллі Хокінс додала роботі шарму. Адже сам образ дивакуватої німої прибиральниці з залізним характером і красивою душею не надто типовий для Голлівуду. Така собі Амелі нового покоління. Свого часу їй багато захоплювалися, але так і не клонували на екрані. А якщо образ нетиповий – скоріше за все зацікавить і вразить. Тим паче, що з роботою Хокінс впоралася.

Що ж до сюжету, він викликав найбільше пересудів. Деякі критики запідозрили знімальну групу у кон'юнктурному підході. Мовляв, навмисне протягнули крізь сюжет червоною ниткою тему толерантності, аби настригти нагород на кінофестах.

Натомість родичі володаря Пулітцерівської премії драматурга Пола Зіндела звинуватили творців фільму у плагіаті. Син митця Девід стверджує, що сюжет фільму запозичений з п'єси Зіндель Let Me Hear You Whisper (Дай мені почути твій шепіт), написаної в 1969 році. Адже у творі теж йдеться про дослідницьку лабораторію і прибиральницю. Щоправда, у героїні п'єси з'являються почуття до дельфіна. Представники ж Дель Торо категорично спростовують звинувачення. Мовляв, з п'єсою навіть не знайомі.

Фабула картини розгортається у космічній лабораторії США 60-х років, куди привозять дивну істоту – майже людину, але не зовсім. Істота більшу часу проводить у воді і, на перший погляд, поводиться агресивно (насправді ж, лише через те, що живе у постійних тортурах). Через хворі амбіції керівника операції її вирішують віддати на досліди. Натомість умертвити істоту ще до того, як вона стане в нагоді американцям, має намір і радянська розвідка. І все вдалося б, аби не гуманність та сила кохання. Прибиральниця зі своєю подругою та літнім татом-геєм, а ще - лікар, який наважується піти проти системи, вирішують боротися за життя невільника.

Глядача заздалегідь попереджають, що йому не розкажуть, в якому місті все це відбувається та й про що історія загалом. Себто, сприймати це краще як міф, казку або ж алегорію. Тому образи такі однозначні. Жодних протиріч, які зазвичай полонять свідомість і вкарбовують у пам'ять твори мистецтва.

На екрані – класичний бунт Інакших, який наштовхує на роздуми щодо паралелей між Інакшістю і Божественністю. Адже головний герой так і залишається богом для одних і почварою для інших.

Бачити ж божественність у некласичних проявах Людям Системи не судилося. Адже найвища ціль у натовпі – бути відповідним і зібрати максимум пряників. Будь-якою ціною злетіти по кар'єрній драбині, купити красивий будинок і дороге авто. І паралельно, - активно гнобити тих, кого залишив позаду. Вдавати з себе суто людського бога в найпримітивнішому з розумінь. Але нервуватися, чітко не розуміючи, чому саме. Підозрювати, що за такими самопроголошеними і антилюдяними богами можуть прийти боги іншого штибу. Власне, це і трапляється з головним антагоністом картини. Герой заграється, а з глибин його внутрішніх річок (або ж просто з Амазонки, кому як зручніше трактувати) з'являється монстр, який не піддається муштрі і насильству, змушує тіло і душу чорніти від кінчиків пальців і далі.

Але є й інші люди, здатні бачити і вірити в диво у будь-якому прояві життя. Ті, хто відмовилися бути у мейнстрімі, а частіше, - ті, кого з нього викинули (адже добровільно відмовляються одиниці). Вони дивляться на інших поза стереотипами, бо і самі звільнилися від диктату більшості. Критерії відповідності зграї для них нічого не варті. Інші для них – окремі індивіди, в кожному з яких є частина бога.

Власне, і любов, і дива – саме для них.

Багаторівнева картина залишає глядачам простір для роздуму. Щоправда, шаблонність, архетипність героїв виглядає надто затасканим прийомом. Стандартизованості додає і те, що Інакші в картині – представники меншин та пригноблених класів. Тут і дівчина з інвалідністю, і прибиральниці, і гей, і темношкіра. З одного боку – зручно для трансляції своєї думки, з іншої – надто просто.

І тут вже сумніваєшся, чи не перейшов Дель Торо межу, за якою кіно чи то книги стають засобами донесення правильних і актуальних в суспільстві думок, але при цьому втрачають частину мистецькості. Але якщо й так, то частину невелику. Адже художньості і глибини картині вистачає.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme