Вони не повернуться в АТО: історії бійців про страшні рани і розчарування

«ВНОЧІ ЗАБРАЛИ ПЕРШИХ ПОРАНЕНИХ, І ПОЧАЛОСЯ»

В невеликому містечку в 18 км від пульсуючого енергією міста-мільйонника розташувався Ірпінський військовий госпіталь Міністерства оборони України. Більше 50 років тут лікували неврози і бронхіти, хвороби шлунка і серця, а казенними коридорами і алеями прогулювалися військові і цивільні пацієнти в зручних піжамах.

22 травня все змінилося - вночі привезли п'ятнадцять перших поранених з неоголошеної україно-російської війни.

«Нас підняли о першій ночі, і ми, хто на таксі, хто на своїй машині, помчали в аеропорт їх забирати. Відразу на столи, і почалося, - згадує начальник хірургічного відділення, сердитий лікар, який починав кар'єру ще за радянської влади. - Чи міг я тоді уявити, що Росія на Україну нападе? Не записуй, я зараз буду лаятися».

Він лається талановито і пишномовно, але не хоче, щоб його ідеї транслювали на всю країну. І представлятися не хоче, зникає в одній з дверей довгого світлого коридору, пояснивши, що повинен йти до хворого. 

«Оперувати доводиться часто, і роздроблені кінцівки бувають, і складні поранення, але ампутуємо небагато, - розповідає командир госпіталю підполковник Андрій Кіх (за фахом він теж хірург). - За кордоном більше ампутують, їм простіше видати протез, ніж витрачати місяцями госпітальний ресурс. Уражено, наприклад, склепіння стопи, ми дивимося: якщо ворушаться пальці - рятуємо. А за кордоном хрясь півстопи - і нормально!»

Ких пояснює, що в Ірпінь доставляють вже підлікованих поранених з Харківського, Дніпропетровського та Київського госпіталів. Тутешня задача - долікувати їх і поставити на ноги.

«Дістаємо осколки, пересаджуємо шкіру обгорілим, чистимо рани. Були дуже складні пацієнти з наслідками кульових поранень голови. До нас їх доставили лежачими, а від нас вони пішли з паличкою, але на своїх ногах», - не без гордості каже командир.

Його тішить, що завдяки волонтерам хворі отримують солодощі («військові, як діти, люблять цукерки»), ліки, теплі речі, і засмучує, що госпіталю ще на третину урізують опалення.

«І так ми майже не витягуємо по газу, а тут ще урізають. Обігрівачі заборонені, тому що ліміт електроенергії. І що робити, я не знаю. Будемо звертатися, доповідати...» - зітхає Кіх.

Він узявся нас супроводжувати від одного корпусу до іншого. Алеями сновигають лисі, одягнені в однакові коричневі халати строковики - їх направили сюди з частин, не з зони АТО. Госпіталь розрахований на 300 осіб, через нього з травня пройшли вже 900 поранених на війні бійців, і головлікар легко відрізняє пацієнтів, що воювали, від «мирних».

«І ви кажете, що з цих дев'ятисот ніхто ще не помер?» - уточнюю.

«Так, - каже головлікар, - тільки давайте без «ще»...

«РАНІШЕ ЗБРОЯ БУЛА, ЩОБ ВБИТИ, ЗАРАЗ - ЩОБ КАЛІЧИТИ»

Приймальня, хол і коридори «травми» - травматологічного відділення Ірпінського госпіталю - занурені в приємну напівтемряву. Обстановку не назвеш ані казенною, ані затишною.

Скоріше, вона ділова. Начальник травматологічного відділення Василь Яловенко три доби не був удома. Цього місяця поранених у нього було більше ста, в минулі - то 88, то 95. Доводиться ночувати на роботі. «Дружина поки не вигнала. Правда, дитину майже не бачу», - каже. 

Для полковника Яловенка гаряча пора почалася ще з Майдану, коли до нього везли поранених активістів. Втім, до бойових поранень йому не звикати - за плечима 30 років вислуги: Югославія, Афганістан.

«Чи відрізняються афганські поранені від теперішніх? Такого кошмару раніше не було. Тоді зброю використовували, щоб убити, а зараз - щоб калічити. Вогнепальних набагато менше, більше мінно-вибухових», - розповідає.

Зізнається, що не запам'ятовує імен і прізвищ своїх пацієнтів, але кожного пам'ятає в обличчя.

«НОГА - ЦЕ НЕ НАЙСТРАШНІШЕ. ГОЛОВНЕ - ГОЛОВА ЗАЛИШИЛАСЯ»

В палаті Михайла і Валерія розвішані кольорові журавлики-орігамі, а на руці у Валерія жовто-блакитний плетений браслет - це подарунки від школярів, яких водили сюди на екскурсію. 

Коли Валерій розповідає про цих дітей, його просте добре обличчя з блакитними очима і білявими бровами світиться зсередини. Своїх дочок (він каже «до-очки» з протяжним «о») вже кілька місяців не бачив.

Валерію 45 років, родом з Бердичева, артилерист. Прапорщик, що давав присягу спочатку СРСР, а потім - незалежній Україні.

«Я вам чесно скажу, я сам проти бандерівців - нас так в школі виховували. Та й як я міг нормально до них ставитися, якщо вони воювали проти моїх дідів! Але зараз нас вважають фашистами, а якого х..ра? Я навіть став думати: а й тоді історію могли перекрутити!» - закипає він.

Валерія мобілізували 19 березня. Дружина умовляла не ходити. На війні він пробув 70 днів. Про те, як втратив ногу, не хоче згадувати.

«А я не шкодую. Це не найстрашніше - нога. Головне, що голова залишилася. Якщо десь забирається, то десь додається, - філософствує він. - Що далі робити думаю? Хату буду будувати. Дали ділянку, і тепер перша моя мета - я хочу свій будинок. Маленький такий будиночок, щоб земелька була, щоб поруч дочки... У мене дві доньки, старшій 20, вже заміжня, молодша ходить у четвертий клас».

«ЩО Ж ТИ, ПАДЛО, В СВОЇХ ЦІЛИШСЯ!»

Сусід Валерія по палаті - Михайло з Дніпропетровська. До війни він встановлював металопластикові конструкції, а коли прийшла повістка мобілізувався.

«Мене завжди вітали з 23 лютого, а не з 8 Березня, так що треба воювати - пішов», - відповідає він на питання, чи не було думки «відкосити».

З Михайла не зводить очей дружина Наталя. Коли чоловік розповідає, як два дні виходив із «іловайського котла», вона біліє.

Михайло - рядовий 40-го батальйону. В зоні АТО пробув три місяці, під Старобешевим був поранений в ногу - відкинуло вибуховою хвилею, і невдало впав. Каже: нога боліла, але тамтешні лікарі сказали, що «у всіх болить» і не стали лікувати. Поранений Михайло продовжив воювати і з своїми потрапив в «котел».

«Взагалі ми не повинні були з нього виходити, - згадує він. - Наказ був стояти там. Просто боєприпаси скінчилися, і вже ніхто не хотів до нас їхати. В принципі, з Іловайськом «замутка» була хороша: його взяти, Харцизьк і Донецьк в кільці. Просто Росія трохи не вчасно втрутилася зі своєю технікою. А пацани у них боягузливі».

Зі сміхом Михайло розповідає, як побачив, що на нього в оптичний приціл дивиться російський снайпер.

«Він, напевно, очікував, що я буду кричати: «Що ж ти, хлопче, робиш?», А я йому: «Що ж ти, падла, в своїх цілишся?». У нього оченята по п'ятаку, він же бендеру чекав! - регоче наш співрозмовник. - А, до речі, так і не вистрілив».

Уже після виходу з «котла», перебуваючи у відпустці, Михайло знову поїхав до лікаря. З'ясувалося, що розірвані зв'язки і пішло ускладнення. Так і опинився в госпіталі.

- Чого найбільше хотілося на війні? - питаю.

- Передам слова свого командира, Царство йому небесне: «Поки ми не пройдемо маршем по Донецьку, ми звідти не підемо». Хотілося в Донецьк. А їжа, ванна... Були скиглії: «Мене холодно, мене від тушонки нудить...», - Михайло смішно зображує жіночий голос. - Це не по-чоловічому. Ти воювати туди пішов чи жерти?! Ми он дві доби з «котла» виходили, їли що знайшли, добу в соняшниках сиділи, жували вату з них.

- А тепер ви підлікуватися і знову на війну?

- Сумніваюся, що він ще погодиться, - відповідає за чоловіка Наталя. - До цього коридору (військових з «котла» випускали нібито коридором, - ред.) у нього було бажання після відпустки повернутися....

- А там не було ніякого коридору. Нас кинули, кажуть - виходьте самі. Ми йшли і по нас лупили з автоматів, - договорює Михайло.

«НА МИЛИЦЯХ З АВТОМАТОМ НЕЗРУЧНО»

На сірих балконах корпусів колишнього радянського госпіталю - жовто-блакитні прапорці. На шапочці молодого хірурга Володимир Вертеша - значки пацифіста. Він потрапив сюди одразу після військової академії 26 червня цього року. 

Про службу не розповідає, а просто відводить нас до свого улюбленого (читай - найскладнішого) пацієнта - Андрія Становича, на якому після бою під Ізвариним майже не було живого місця. Вогнепальні й осколкові поранення в ногу, руку й живіт.

В Ірпінь Андрія привезли 9 жовтня з синюшної ногою. Тут його ногу врятували.

«Нас, 72 бригаду, обстріляли танками, і я, що називається, не встиг втекти. Життя врятував вживаний польський бронежилет, - згадує Станович. - 10 годин мене з відкритим переломом везли по ґрунтовій дорозі в Амвросіївку, звідти вертольотом до Дніпропетровська, прооперували. Три місяці по госпіталях. Мені ще довго лікуватися. А я б із задоволенням в зону АТО. Але на милицях з автоматом буде незручно», - жартує він.

До війни Андрій жив під Броварами і працював охоронцем. В госпіталь дружина привозить йому кросворди і цукерки.

Фото: Кирило Чуботін/ДеПо