Невоєнні історії про війну: Сімейні спогади

Журналісти Depo.ua до Дня перемоги над нацизмом зібрали родинні спогади про Другу світову війну

Денис Гонтар, редактор Depo.Київ:

Як німці жахались курячої крові

Бабуся Дениса розповідала, як у 1941 році на південь області, у Тетіївський район увійшли німецькі війська. 80-річна мешканка села Степове Оксана Гонтар була тоді чотирирічною дитиною і мала прізвище Клибанська. Але у її пам'яті закарбувалися деякі моменти німецької окупації.

У роки Другої світової війни село мало назву Будьонівка. За спогадами бабусі, в їхній хаті був досить цікавий випадок, коли німець приніс їм буханку хліба.

"Той німець був якимось командиром. Прийшов він до нашої хати і побачив маленьких дітей. Може, його розчулило це, але він сказав на ламаній російській мові моїй матері, мовляв, в нього у Німеччині теж є "кіндери". Після цього німець поклав на лавку у хаті буханку запашного хліба і пішов", - згадує Оксана Гонтар.

В ті часи у селі було дуже скрутно з харчами і сім'я Клибанських з радістю заходилася ласувати хлібом.

"Але раптом в хату забіг інший німець. Він просто видер з наших рук хліб і побіг геть. Згодом до нас знову прийшов той німець, що давав хліб і питає, чи нагодувала моя матір своїх дітей? Мама сказала, що хліб забрав інший німець", - розповідає Оксана Гонтар.

Вона згадує, як злий німецький командир вибіг з хати і наздогнав німецького військового, який забрав хліб у дітей.

"Ми усі повибігали на вулицю і бачили, як в кількох десятках метрів від нашої хати той німецький командир лупцював дядька, який лишив нас без подарованого хліба. Потім хлібину нам повернули", - розповідає бабуся.

Та пізніше матір Оксани Гонтар вирішила зробити так, щоб німецькі окупанти взагалі не приходили до її хати.

"Батько наш був на фронті і мати вимушена була стояти на захисті оселі. Німці дуже боялися туберкульозу. І от моя мама вирішила зіграти на цьому. Вона зарізала курку і кров з неї налила у невеличку мисочку. Потім цю миску мама поставила біля свого ліжка. Якось до хати зайшов німець з автоматом і тут мама почала дуже сильно кашляти і наче спльовувати у мисочку. Як тільки німець побачив кров у мисці, він, наче як куля вилетів з нашої хати. Після цього жоден німецький солдат до нашої хати не навідувався, мовляв, там уся сім'я "туберкульозна", - розповіла Оксана Гонтар.

Олександра Новосел, журналіст Depo.Харків:

Розстріл за цукерки

Мій дід з мамою та братом жили біля залізничної станції "Основа". Під час окупації Харкова у їхній квартирі мешкали німці. Тоді голод був, а в німців завжди багато їжі було. Іноді під час застіль перепадало трохи смаколиків й дідусеві зі старшим братом.

Одного разу старший хлопець викрав у німця цукерку. Пропажу помітили й вирішили розстріляти неслухняного малого. Німець вже й пістолета взяв до рук і матері хлопця показував: "Пух пух"( розстріляти треба).

Ледве відмолили малого в них. На перший раз пробачили.

Мама про війну розповідала вже в дорослому віці. Цей випадок стався у 1942 році, у селі Андріївка Балаклійського району Харківщини. Її чоловік був залізничником, його забрали працювати на залізниці Сталінграда. Вона з трьома малими дітьми залишилася в селі. Їсти й пити було нічого. Голод.

"Сестра іноді принесе колоски й годує своїх дітей та й моїх одразу", - розповідала мати.

Одного разу мама поїхала до Харкова міняти пожитки на продукти. Малих дітей залишила в сусідки. По дорозі почалося бомбардування. Мама отримала поранення в руку. Ледь живу її забрали жителі розташованих поблизу сіл.

"Отак вертається бригада з Харкова, а мами немає. І наступного дня її немає. Сусідка не знала, куди трьох малих дітей подіти. Тут своїх годувати нічим, а ще й чужих троє", - переповідає вона розповіді сусідів.

Повернутися вдалося лише за тиждень, коли ходити змогла. А потім знову бомби, постріли, голод.

"Люди кудись біжать, тікають, ховаються. А я стану посеред хати з дітьми й думаю: що Бог дасть", - зізнавалася мама.

Якось до зими 43-го дотягнули, а там вже й наші звільнили.

Алексей Кафтан, редактор, "Деловая столица"

История про кузнеца от Бога

Дата его рождения на могильной плите была неточна – но гравер не ошибся, в паспорте значился тот же год. Я узнал об этом через несколько лет после похорон. Почти случайно.

Когда-то я часто бывал у него в гостях. Высокий. Худощавый. Жесткий. Он не умел ладить с детьми, да и среди взрослых вряд ли кто-то всерьез мог считать его душкой. Он говорил, как резал.

Но у него было интересно. Куча инструментов не всегда очевидного назначения. Бронзовые и латунные статуэтки, не помню, сколько их было, но они стояли везде – в серванте, на телевизоре, под телевизором, на книжных полках и на столе… Очень разные, я помню лишь несколько – "перекуем мечи на орала", новоодесский "безымянный солдат", волк и заяц из "Ну, погоди!". Масса бронзовых безделушек – брелоки, африканские маски, индейские божки, кулончики. Обувная ложка с головой орущего кота – тоже бронзовая.

Ножи… На кухне водились фабричные хлебный, поварский и маленький овощной. Вечно тупые – он всегда ворчал, но никогда их не трогал, жена не разрешала. Остальные – их число постоянно менялось, но ими можно было бриться, любым. Из готовых, конечно.

Клинки были его страстью. Точнее, страстью был процесс – готовые он обычно раздаривал и себе оставлял нечасто. Те, к которым привязывался. "Дамасский" кинжал. Кортик – реплика морского английского, XVIII века. Фантазия на тему французского тесака наполеоновских времен (который был фантазией на тему римского гладия) – из хромо-молибденовой стали. Помнится, он назвал ее шуткой. "Штука?" - переспросил я – "Шутка! Уши мыл?". И да, это тоже была шутка, из тех, над которыми смеются разве что их авторы. В греческой мифологии Гефест был хромым. В моей он был одноухим.

Он был кузнецом от бога. Мог назвать марку сплава по запаху. Не строй его страна коммунизм, он вполне мог основать свое дело. И даже в родном селе. Но он оказался в городе – и на заводе. Впрочем, это было уже после войны. И после демобилизации.

Чувство юмора у его доли было таким же атипичным, как и его собственное. Советская бомба убила корову, которую он пас. А он… лишился каблуков. Пару лет спустя лишился уха, когда мог потерять голову – впрочем, это совсем другая история.

Полевые военкоматы освободителей любезно предоставляли освобождаемым возможность кровью искупить вину, которую родина щедро делила между всеми, кого бросила. Помнится, когда доставали ленд-лизовский "шерман" из Гнилого Тикича (сейчас стоит во дворе Академии Генштаба), старожилы рассказывали, что в "чернорубашечники" легко гребли шестнадцатилетних пацанов. Ту же историю я слышал и на другой реке с не менее причудливым названием.

Ему тогда повезло – вроде бы дату рождения в метрике успели переправить, остальные бумаги сгорели вместе с сельсоветом. Правили, впрочем, с другой целью – в наивной вере, что это поможет избежать расстрела, если вдруг его найдут. Все, о чем речь пойдет ниже, возможно, не вполне точно и почти наверняка уже никогда не будет подтверждено или опровергнуто: некому.

Его первым убитым был "воин-освободитель". То ли через день, то ли через два после того, как советские войска вошли в село. Зарезал лейтенанта РККА. Первым собственноручно выкованным ножом. На глазах у свидетельницы – соседки, почти девочки. Которая совершенно не понимала, почему ее личная благодарность за освобождение должна сводиться к попытке расслабиться и получить удовольствие. И плакала, крича и отбиваясь от пьяной скотины. После этой истории я не имею ни малейших сомнений, что большая часть из написанного о судьбах миллиона немецких женщин – правда.

Конечно же, тогда никто ничего не узнал. Годом позже он все-таки оказался в действующей армии. Но война для него не окончилась ни 8, ни 9, ни 12 мая. Об этом, кстати, тоже стоит вспомнить в День памяти и скорби: Вторая Мировая завершилась 2 сентября 1945 года.

И вот, примеряя на себя мордорский пропагандистский штамп, я помню. Горжусь ли я? Да – тем, чем гордился он сам. Его трудом. Его мастерством. Его преданностью любимому делу. Что касается, остального… Он и сам говорил эти слова – никогда больше. И несмотря на все свое тщеславие и честолюбие (водился за ним такой грех), он не особо жаловал свои военные награды.

… Мы не общались много лет, так уж вышло. Несколько раз созванивались незадолго до его смерти. За несколько дней до ухода он закончил подарок для моего сына. Когда придет время, я его передам. Расскажу ли эту историю - не знаю. Вероятно, да: грань между однозначно хорошим и однозначно плохим редко уподобляется лезвию ножа.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна

Мітки: #Україна