Назад в СРСР. Чому депутати не проти насильства в сім'ї

Про це пише "Ділова столиця".

В тому, як легко ставиться до петицій президент Зеленський, можна переконатися на прикладі петиції про вилучення Києво-Печерської лаври з користування УПЦ Московського патріархату. Президент досить відверто відкинув її, пояснивши це тим, що питання начебто не в його компетенції - згідно із законом, цим повинен займатися Кабмін. Відмовка, що й казати, незграбна: президент зовсім не такий безпорадний в питаннях церковних, а Кабмін аж не такий всесильний. Наприклад, те, що лавра опинилася у користуванні УПЦ МП, стало наслідком політичної волі президента Кучми, що підписав указ про реституцію церковної власності. І Кабмін, який займався цим безпосередньо, звичайно, не заперечив президентові. Нинішній Кабмін, теж, м'яко кажучи, не перебуває в опозиції до глави держави. А отже, відмовка про повноваження - лише відмовка. І я навіть не беруся засуджувати Володимира Зеленського - я б теж не знала, як вчинити в такій ситуації. Втім, я і не йшла в президенти.

Боюся, зі Стамбульською конвенцією ми ризикуємо отримати точнісінько таку ж відмовку. І тут вона буде навіть більш суттєвою, ніж стосовно лаври, оскільки ратифікація конвенції - компетенція Верховної Ради. Певна річ, в парламенті у нас теж пропрезидентська монобільшість, що дає президентові чималі можливості на законодавчому полі. Але я маю значні сумніви, що він їх використає стосовно Стамбульської конвенції. Через тривіальну причину: Стамбульська конвенція - це "питання родини і моралі", а більшість українських громадян в питаннях такого роду дотримуються консервативних поглядів. Тому і сам президент зі своїм вельми ліберальним образом, і його друзі та колеги із "95 кварталу" та Зе-партії - публіка вельми строката і ідеологічно, і в плані сексуальної орієнтації - раптом дружно оголосили себе консерваторами і встали на захист "здорової сім'ї та шлюбу". Фігурально висловлюючись, змінили таки орієнтацію.

Стамбульська конвенція виявилася жертвою шахрайства: хоч присвячена захисту від насильства в родині, вона перетворилася в народній чутці на "конвенцію про гендер". Ризикну припустити, що не тільки для широкої публіки - в ВР достатньо депутатів, які її не читали і теж вірять у те, що конвенція ставить під загрозу суспільну мораль та інститут сім'ї. Що вона широко відкриває ворота для одностатевих шлюбів, "сексуальних збочень" та інших непопулярних в народі речей. І не те щоб "сексуальні збочення" (яких в конвенції немає) або навіть "гендерні ролі" (які в конвенції є) сильно їх вражали. Новітнього українського політика по-справжньому приголомшує тільки одна річ - падіння рейтингу. А тому і політичні рішення бувають правильні і неправильні, не корисні і шкідливі, а тільки популярні і непопулярні.

Так от, ратифікація Стамбульської конвенції може виявитися непопулярним рішенням. Публіка не зрозуміє, якщо депутати ухвалять рішення "на користь ЛГБТ". Те, що конвенція спрямована на захист жінок від насильства в сім'ї, витісняється за межі суспільної уваги. У нас взагалі ідея захисту будь-кого (особливо жінок) від насильства все ще вважається справою не першої необхідності.

Головним противником конвенції в політичних колах традиційно називають церкву. І невдачі Стамбульської конвенції у Верховній Раді - будь-якого скликання - пов'язують саме з лобістською діяльністю церковних кіл.

В позицію церков варто внести ясність. Церква втручається в моральні питання - і інакше вчинити не може. У неї є догмати, від яких вона не може відступити, і вона дає оцінки, орієнтуючись на ці догмати. Церква не може схвалити аборти, сурогатне материнство, одностатеві шлюби. Те, що церкві вдається лобізм краще, ніж іншим інститутам громадянського суспільства - зокрема феміністським організаціям, - свідчить тільки про слабкості цього суспільства і цих організацій.

Але це не означає, що позиція церкви стосовно суспільної моралі взагалі і Стамбульської конвенції зокрема бездоганна. Дорікнути можна, наприклад, що її моралізаторський запал стосується переважно чужих ліжок і маток, тоді як про інші гріхи - корупцію, здирництво, брехню і маніпуляції, агресію і нетерпимість, що пронизують наше суспільство зверху до низу, наші церковники делікатно мовчать. Щоправда, іноді від деяких церков ми чуємо певні судження щодо різних болючих для суспільства питань. Але ці думки, не посилені політичним хайпом, губляться і глухнуть, не доходячи до широких мас. Потужна в лобізмі, в комунікації церква безмежно слабка - вона не вміє та й не хоче говорити із суспільством і щось йому пояснювати. Врешті все, що більша частина публіки від неї чує, - "ніззя", вимовлене зверхньо.

Щодо Стамбульської конвенції це "ніззя" має стосунок, по суті, до одного слова: "гендер". Точніше двох: "гендерні ролі". Офіційна позиція церковників полягає у відмові взагалі впускати слово "гендер" у правове поле України. Формально саме воно є перешкодою для ратифікації конвенції. Але це дещо лукава відмовка: слово "гендер" вже є в українському законодавчому полі - воно промайнуло в пакеті законів, які ухвалювалися в обмін на безвізовий режим. Тоді воно теж викликало протест з боку церковних кіл, але парламентарії обрали безвіз - вони розуміли, що публіці він цікавіший, ніж гендер.

Я не схильна звинувачувати у всіх проблемах жінок і Стамбульської конвенції саме церкву. Зрештою, не священнослужителі ухвалюють рішення, а політики. Все, за що можна дорікнути церковникам, це те, що вони дають можливість політикам діяти під прикриттям власного авторитету і самого Імені Бога. Зокрема займатися шельмуванням і підміною понять, як це відбувається зі Стамбульською конвенцією. Я розумію, що це здається вигідною оборудкою. По-перше, церковники таким чином зберігають видимість впливу на політичний процес і на суспільство загалом. По-друге, приємно, коли твою роботу з виховання суспільства бере на себе хтось інший - в цьому разі держава. Нарешті, це просто приємно: втерти носа лібералам і феміністкам.

Але виникають кляті запитання. Я, наприклад, давно хочу, але соромлюся запитати: як церква ставиться до того, що люди, які починають свій виступ словами "Слава Ісусу Христу!", неодмінно закінчують яким-небудь соціальним атавізмом. Сексизмом. Визнанням права сильного принижувати і ображати слабшого. У кращому разі, просто вмиванням рук у пилатівському розумінні цього слова: нехай б'ють, принижують, терплять, нам вельми шкода, що це відбувається, але ми не будемо втручатися. У цьому, вибачте, тепер і полягає "слава Ісуса Христа"?

Або, наприклад, "здорова сім'я" як антитеза гендерній ідеології Стамбульської конвенції. "Здорова" - це, даруйте, яка? Коля + Валя, де Коля працює, а Валя красива - цього достатньо для "здоров'я"? А якщо ще й штамп у паспорті, відсутність контрацепції і спасіння дітонародженням - взагалі супер? А що при цьому Коля робить із Валею і вони разом зі своїми дітьми для здоров'я сімейних стосунків, очевидно, не так вже важливо. Це зокрема. Нам же важливо, що дотриманий принцип: Коля + Валя.

То нічого, що в цій точці ми підозріло щільно зближуємось із "русским міром"? У них, бачте, теж скандал: рідні померлого нещодавно дитячого поета і письменника Успенського протестують, щоб його ім'ям називали літературну премію. Причина та ж сама: дочка письменника заявила, що тато був тираном, знущався і фізично, і морально над членами родини, і що ім'ям такої людини називати дитячу премію цинічно. І на відміну від гнилого Заходу, де питання про ім'я для премії відразу би зніяковіло зняли і зам'яли, в Росії піднялася хвиля захисників улюбленого письменника від його дочки.

У Росії - як і у нас - не люблять скривджених і зневажають слабких, але, головне, там - як і у нас - принципи і перемоги важливіші, ніж конкретні людські життя і долі. Моральна потвора цілком може бути героєм, і в цьому разі для народу вже неважливо, що він - моральна потвора. Один із російських письменників так і сказав: я розумію її як дочку, але для нас абсолютно неважливо, що він робив з нею і з її матір'ю, нам важливо, що він зробив у літературі. Приватна людська драма - ніщо. Вона неважлива. Нею можна знехтувати, якщо є високі міркування. Інакше кажучи, аби не "гендер" - навіть якщо при цьому когось вбивають, ламають через коліно і запихають в пральну машину за порадою одіозного батюшки, колись українського, а нині московського священика.

Історія з премією Успенського - приклад того, що немає ні для нас, ні для них жодного особливого шляху, що дозволяє поєднати традиційну мораль, під якою ховається зневажливе ставлення до людини та її гідності, з європейськими амбіціями. Свій шлях - тільки назад в СРСР, де зневага до особи в ім'я високих міркувань була канонізована. Де голос особи - зокрема і її передсмертний крик - залишався тоншим за писк.

Головне шельмування, яке зробили зі Стамбульською конвенцією і продовжують робити з Україною політики при активному потуранні з боку церков, полягає в тому, що питання про домашнє насильство із галузі права було легким рухом руки перекинуте в царину моралі. Це виявилося дуже легко зробити - перетворити питання про право людини на захист її життя, здоров'я і гідності в спекуляцію про "здоров'я сім'ї". Це означає, що в нашому уявленні так і не склалося не тільки уявлення про людську гідність, але навіть елементарна потреба в нормальній правовій системі, в центрі якої - права людини. Цю систему нам, як і раніше, успішно замінюють традиційні уявлення про те, що потрібно, а що шкодить душі.

Стамбульська конвенція виявилася ще одним каменем, на якому ми спіткнулися, ще одним каменем, об який розбиваються надії, народжені Революцією гідності, - власне про гідність і про остаточний вихід із СРСР.