Коронавірус. Історія шоста

Він прокинувся в чудесному настрої із відчуттям, що все буде добре. І зранку у них був секс, якому навіть не завадив чотирилітній син, який так любив зранку прийти до батьків і полежати з ними.

Він пішов в душ. І от, коли він намилився, зламався насос. Точніш не зламався, а вирубився. Раз в кілька місяців насос завжди вибивало і треба було йти в підвал їхнього триповерхового будинку і перемикати тумблер. Він матюкнувся про себе і потім голосно покликав: "Олю!".

Вона мовчала.

Він тоді висунув голову з ванни і прокричав: "Олю, зламався насос, сходи в підвал". Вона мовчала.

Тоді він роздратовано прокричав: "Не балуйся, я стою в милі, сходи вниз". В його тоні вже була злоба. І тут вона відповіла:

- Чого ти на мене кричиш?
- Я тобі третій раз кажу, що зламався насос і треба перемкнути тумблер, сказав він все ще трохи роздратовано.
- Що це за тон? Я що винна, що насос зламався?
- Бляха муха, - сказав він. А я що тебе прошу щось страшно складне? Невже так тяжко просто спуститися вниз і натиснути на одну кнопку?
- А я тобі кажу, - сказала вона зі сльозами в голосі, - невже не можна нормально попросити?

Він виматюкався про себе, загорнувся в рушник і пішов гордо повз дружину в підвал. Там він перемкнув тумблер, піднявся нагору, домився і злий вийшов з ванни.

І саме в цей момент, коли злоба його кипіла, а дружина чимось грюкала на кухні, до нього підійшов син і сказав: "Тату, давай гратися в піратів".

Вони кожен день під час карантину гралися в піратів. Він одягав бандану, брав палицю-шпагу, син одягав трикутну шапку, брав пістолет і вони виходили у двір будинку і брали на абордаж ворожий корабель-колоду. І от, коли вони перемогли іспанців, які везли золото їхніх друзів індіанців, мама покликала їх на сніданок. Вони сіли їсти яєчню з помідорами, і він згадав про душ, насос і все-все-все. Тому він звернувся до сина:
- Ти знаєш, що я житиму дуже довго?
- Чому?, - поцікавився син.
- Бо я чекатиму той момент, коли мама піде в душ, намилиться і стоятиме в піні, а в цей момент зламається насос і вона попросить мене перемкнути тумблер.
- А коли це станеться?, - запитав хлопчик.
- Цього не знає ніхто, - сказав він. Може через тридцять років, може через п’ятдесят. Але я чекатиму цього моменту і тоді я їй тихо і ввічливо скажу: "Не кричи на мене".

Син подивився на батька не розуміючи до кінця, що він сказав, а вона просто промовила: "Як добре, що в тебе є я".

Коронавірус нарешті був подоланий.