Хто така нова Нобелевська лауреатка з України Світлана Алексієвич

Журналісти depo.ua досліджували цікаві факти з її біографії

Світлана Алексієвич народилася в сім'ї сільських вчителів в Івано-Франківську. Батько - білорус, мати - українка. Після демобілізації батька з радянської армії родина перебралася до Білорусі.

Після закінчення школи Світлана працювала кореспондентом районної газети в Наровлі.

1967 року вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету. Після закінчення університету Світлану направили на роботу в районну газету в Бярозі. Через рік отримала роботу в республіканській "Сельской газете", а ще згодом - в журналі "Нёман" (орган Спілки письменників Білорусі).

Книги Алексієвич виклика́ли критику з боку радянського режиму, письменницю звинувачували зокрема в "пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки" (про книжку "У війни не жіноче обличчя").

Наразі письменниця перебуває в опозиції до режиму Олександра Лукашенка. Живе і працює за межами Білорусі - в Італії та Швецї.

У 2013 році вважалася одним з претендентів на Нобелівську премію з літератури, однак премію отримала письменниця Еліс Манро з Канади.

Після кримських подій виступила в німецькій газеті Frankfurter Allgemeine із засудженням російської політики відносно України.

Алексієвич називають "блискучим майстром художньо-документальної прози". У той же час іноді зустрічаються і критичні думки, що характеризують творчість Алексієвич як спекулятивно-тенденційну журналістику.

У 2015 році стала лауреатом Нобелівської премії з літератури з формулюванням "за її багатоголосний творчість - пам'ятник стражданню і мужності в наш час". 

Дуже цікаво на цю нагороду відреагували російські ЗМІ, які почали миттєво "приписувати" премію Росії. Наприклад, видання snob.ru відзначило: "Вперше за 45 років переможець пише і говорить по-російськи".

Найвідоміші твори Світлани Алексієвич:"Час секонд-хенд: кінець червоної людини", "Чорнобильська молитва" та "Цинкові хлопчики".

Для написання "Цинкових хлопчиків" Світлана відвідала Афганістан де зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та з матерями загиблих солдатів. Після виходу книги 1989 на письменницю обрушилася чергова хвиля критики.

У 1993 р вийшла нова книга "Зачаровані смертю". Це була розповідь про самогубців - про тих, хто наклав на себе руки або намагався покінчити з собою, не витримавши зникнення соціалістичних ідей, соціалістичного материка. Ті, хто зрівняв себе з ідеєю, зжився з нею намертво. Хто не знайшов у собі сили прийняти новий світ. Нову історію і нову країну. За книгою був знятий фільм "Хрест" (сценарій Світлана Алексієвич, режисер Геннадій Городній, Москва).

У 1997 році С. Алексієвич закінчила і опублікувала книгу "Чорнобильська молитва" (хроніка майбутнього). Як звичайно, останні три книги, так і ця спочатку була опублікована в журналі "Дружба народів", а потім у видавництві "стожища". Ця книга не про Чорнобиль, як пише сама авторка, а про світ після Чорнобиля. Як людина живе, обживає нову реальність, яка сталася, існує, але ще не усвідомлена і не зрозуміла. Люди, що пережили Чорнобиль, люди, що живуть після Чорнобиля, добувають нове знання. Знання для всього людства. Вони вже живуть після третьої світової війни ... Після ядерної війни ... Не випадковий в цьому сенсі підзаголовок книги - хроніка майбутнього.

"Якщо озирнутися назад; вся наша історія - радянська і пострадянська - це величезна братська могила, море крові. Вічний діалог катів і жертв. Вічні російські питання: що робити? І хто винен? Революція, Гулаг, друга світова війна і захована від свого народу війна в Афганістані, крах великої імперії, під воду пішов гігантський соціалістичний материк, материк-утопія, а тепер новий виклик, космічний виклик - Чорнобиль. Виклик вже - всьому живому. Все це - наша Історія. І це - тема моїх книг. Мій шлях ... Мої кола пекла ... Від людини до людини... ", - каже вона.

Алексієвич видавалися не тільки в нашій країні, а й за кордоном - в Америці, Німеччині, Англії, Японії, Швеції, Франції, Китаї, В'єтнамі, Болгарії, Індії і т. д. Загалом в 19 країнах світу. Вона - автор сценаріїв 21 документального фільму. І трьох театральних п'єс. У Франції, Німеччині, Болгарії ставилися вистави за її книгам.

С. Алексієвич нагороджена багатьма міжнародними преміями: Курта Тухольського (Шведський ПЕН) за "мужність і гідність у літературі", премією Андрія Синявського "За благородство в літературі", російської незалежною премією "Тріумф", лейпцігської премією "За європейське взаєморозуміння-98", німецькими преміями "За кращу політичну книгу" та імені Гердера. Сама Світлана Алексієвич позначила одного разу в інтерв'ю так головну ідею своїх книг, свого життя: : "Я завжди хочу зрозуміти, скільки людини в людині. І як цю людину в людині захистити? Чим ми можемо його захистити".

Відомі цитати Світлани Алексієвич

"Если не забывать войну, появляется много ненависти. А если войну забывают, начинается новая. Так говорили древние". ("У войны не женское лицо")

"Человека в человеке немного - вот что я понял на войне." ("Цинковые мальчики")

"Мама с папой поцеловались, и я родилась. Раньше я думала, что никогда не умру. А теперь знаю, что умру. Мальчик лежал вместе со мной в больнице. Вадик Коринков. Птичек мне рисовал. Домики. Он умер. Умирать не страшно. Будешь долго-долго спать, никогда не проснешься. Вадик мне говорил, что когда он умрет, будет долго жить в другом месте. Ему об этом сказал кто-то из старших мальчиков. Он не боялся.
Мне снился сон, как я умерла. Я слышала, как плакала моя мама. И проснулась..." ("Чернобыльская молитва")

"Жизнь прекрасна, падла, но так коротка..." ("Чернобыльская молитва")

"Хорошо, когда в доме есть старики. Когда они живы - мы еще дети..." ("Последние свидетели")

"Не будет у нас долговечного асфальта и ухоженных газонов. А герои всегда найдутся!" ("Чернобыльская молитва")

"Я дружила с Оксаной, она была с Украины. Впервые от нее услышала о страшном голоде на Украине. Голодоморе. В их селе умерла половина людей. Умерли все ее меньшие братья и папа с мамой, а она спаслась тем, что ночью воровала на колхозной конюшне конский навоз и ела. Никто не мог его есть, а она ела: "Теплый не лезет в рот, а холодный можно. Лучше замерзший, он сеном пахнет". Я говорила: "Оксана, товарищ Сталин сражается... Он уничтожает вредителей, но их много". - "Нет, - отвечала она, - ты глупая. Мой папа был учитель истории, он мне говорил: "Когда-нибудь товарищ Сталин ответит за свои преступления..." Я хотела пойти к комиссару... Все рассказать... А вдруг Оксана - враг? Шпионка? Через два дня в бою она погибла... У нее не осталось никого из родных, некому было послать похоронку..." ("У войны не женское лицо")

"На них никто не обращает внимания, уже привыкли. Они спят и едят тут же на полу, на старых газетах и журналах, неделями не могут купить билеты в Саратов, Казань, Новосибирск, Киев... Где их искалечили? Что они там защищали? Никому не интересно. Только маленький мальчик не отводит от них своих широко раскрытых глаз, и пьяная нищенка подошла к одному солдатику:
- Поди сюда... Пожалею...
Он отмахнулся костылем. А она, не обидевшись, добавила еще что-то печальное и женское" ("Цинковые мальчики")

"Я боюсь дождя - вот что такое Чернобыль. Боюсь снега. Леса. Облаков боюсь. Ветра... Да! Откуда дует? Что несёт? Это не абстракция, не умозаключение, а личное чувство. Чернобыль... Он в моем доме... В самом дорогом для меня существе, в моем сыне, который родился весной восемьдесят шестого... Он болен. Животные, даже тараканы, они знают, сколько и когда рожать. Люди так не могут, творец не дал им дара предчувствия. Недавно в газетах опубликовали, что в девяносто третьем году только у нас, в Беларуси, женщины сделали двести тысяч абортов. Основная причина - Чернобыль. Мы уже везде живем с этим страхом... Природа как бы свернулась, ожидая. Выжидая! ("Чернобыльская молитва")

"Расскажу о запахе... Как пахнет война... До войны я окончила шесть классов. Тогда был такой порядок в школе, что начиная с четвертого класса все сдавали экзамены. И вот мы сдали последний экзамен. Это был июнь, а май и июнь в сорок первом были холодные. Если у нас сирень цветет где-то в мае, то в тот год она цвела в середине июня. И вот начало войны у меня всегда связано с запахом сирени. С запахом черемухи... Эти деревья всегда пахнут мне войной... Жили мы в Минске, и родилась я в Минске. Отец - военный капельмейстер. Я ходила на военные парады с ним. Кроме меня в семье было еще два старших брата. Меня, конечно, все любили и баловали как самую младшую, да еще сестричку. Впереди лето, впереди каникулы. Это было очень радостно. Я занималась спортом, ходила в Дом Красной армии плавать в бассейн. И мне очень завидовали, даже мальчишки в классе завидовали. А я задавалась, что умею хорошо плавать. Двадцать второго июня, в воскресенье, должно было праздноваться открытие Комсомольского озера. Его долго копали, строили, даже наша школа ходила на субботники. Я собиралась пойти искупаться одной из первых. А как же! Утром у нас было принято всегда идти за свежими булочками. Это считалось моей обязанностью. По дороге я встретила подругу, она мне сказала, что началась война. На нашей улице был много садов, домики утопали все в цветах. Я подумала: "Какая война? Что она придумала?" ("Последние свидетели. Соло для детского голоса")

"Вот кто-то подводит меня к окну: "Посмотри, вон везут твоего отца...". Незнакомая женщина тянула что-то на санках. Кого-то или что-то... закутанное в одеяло и перевязанное веревкой... Потом мы с сестрой хоронили нашу маму. Остались одни. Владя уже плохо ходила, у нее отказывали ноги. Кожа отслаивалась, как бумага. Ей принесли бутылочку... Я думала, что это лекарство, а это была какая-то кислота. Яд. «Не бойся..." - позвала она меня и дает эту бутылочку. Она хотела, чтобы мы вместе отравились. Я беру эту бутылочку... Бегу и бросаю ее в печь. Стекло разбивается... Печь была холодная, там давно ничего не варилось. Владя заплакала: "Ты вся в отца". Кто-то нас нашел... Может, ее подружки? Владя лежала уже в беспамятстве... Ее - в больницу, меня - в детдом" ("Время секонд-хенд")