Христина Соловій про небажану популярність, кохання, Вакарчука та шароварщину

Україна дізналася про Христину Соловій після конкурсу "Голос Країни", де вона заспівала лемківську пісню "Горе долов ходжу" і потрапила до команди Святослава Вакарчука.

Легендарний український рокер став її продюсером, Христина записала перший альбом, зняла два кліпи, хоче записати альбом авторських пісень та готується до свого першого всеукраїнського турне.

Проста дівчина з Дрогобичу стала феноменом української естради: вперше за 10 років після успіху Руслани з її закарпатським альбомом, вона знову зробила українську народну пісню популярною. Проте, як зізналася сама дівчина depo.ua, популярності вона не прагне.

Ми їмо тістечка в кав'ярні біля Могилянки, Христина замовляє латте, офіціантка, та й здається взагалі жодна людина в залі, її не впізнає. Маленька, навіть на своїх карколомних підборах дівчина в плісированій спідничці кайфує від того, що ніхто до неї як до великої знаменитості не чіпається.

ХОТІЛОСЯ ПОДІЛИТИСЯ "ГОРЕМ"

- Народна музика для починаючого виконавця – то є ризик. Можна скотитися у шароварщину, можна так і не набути популярності... Чому саме фолк?

- У мене ніколи не було мети стати популярною співачкою. Якщо говорити, що я б хотіла в українській музиці зайняти нішу фолкової виконавиці номер один, як Ніна Матвієнко… Я думаю, вона також до того не прагнула, просто так сталося. Хочеться, щоб те, що я роблю, було комусь потрібне, а не просто стати популярною. Я більш, ніж впевнена, що це ні до чого доброго мене не приведе, бо це вже лукавство якесь.

- А на "Голос країни" ви пішли…

- Щоб люди почули лемківську пісню. Я вперше почула "Горе долов ходжу", вже знаючи про своє лемківське коріння. Мама розповідала про діда, який помер в 36 років - це була сімейна трагедія і ще на фоні депортації лемків. Я співала "Горе", в мене стільки було всього в середині, я була впевнена, що маю поділитися тим, що відчуваю. І тут попався мені "Голос країни" - чим не нагода, щоб всі почули?

- Саме цю пісню?

- Саме цю пісню. Я ж і кажу, що не хотіла репрезентувати себе як виконавицю, я хотіла, щоб люди почули цю пісню. Тільки щирим поривом душі творяться такі речі, як тут зараз зі мною

- Ви так і підбираєте собі пісні – берете ті, які вас чіпляють?

- Ті, від яких в мене мурашки. Коли є така штука, ти розумієш, що цю пісню треба заспівати. Так ми і альбом записали (сміється)

- І зовсім не хочеться, щоб на вулиці почали впізнавати?

- Не хочеться, взагалі не хочеться! Це дуже відповідально насправді: перед родиною, людьми, які в мене повірили, які чекають від мене щось ще.

"ВЗАГАЛІ НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВІД МЕНЕ ЧОГОСЬ ЧЕКАЛИ"

- От ви співаєте народних пісень, всі чекають, що зараз на сцену вийде дівчина у вишиванці, а ви виходите в сучасному одязі.

- Не розумію, чому так. Взагалі не хочу, щоб від мене чогось чекали, я дуже не люблю, коли чогось чекають від мене. В житті дуже часто відбувається, щось не так, приходить розчарування. А коли не чекаєш нічого, щось приємне сприймаєш як презент.

Я дуже люблю національний одяг, але не хочеться, щоб мене сприймали як постать з історії України, музейний експонат. Хочеться, щоб воно було тут і зараз, щоб це сприймали мої однолітки.

- Вакарчук радить про щось окрім музики? Як поводитися на сцені, як вбиратися?

- Він завжди каже: роби, як відчуваєш. Інколи я в нього сама запитувала, яка сукня краще, тоді він міг сказати, яка йому більше подобається.

- Він суворий наставник?

- Ні, він дуже добрий (сміється). Він дуже об'єктивний, справедливий і чесний. Він питає, як я хочу, потім каже, як би він зробив і ми робимо синтез.

- Вакарчука називаєте по-батькові?

- Просто Святослав, на "ви".

- Ви можете його назвати своїм другом, чи у вас суто робочі відносини?

- Якось пам'ятаю, ми співали разом і потім він сказав: моя подруга з "Голосу країни", щось таке.

- Чи здалося, чи він плакав, коли вперше вас почув?

- Напевне, щось таки було. Він емоційний, я емоційна, тому це все й виросло в альбом.

СОРОМИЛАСЯ СЛУХАТИ НАРОДНІ ПІСНІ НА ЛЮДЯХ

- На вашу думку, так званої шароварщини багато в українській музиці?

- Дуже багато. У мене аж язик свербить зараз назвати виконавців, але не буду, бо це неетично. Всі клюють на українськість, відчувають у цьому стовідсоткову правдивість і істинність, не перевіряючи хто і що за цим стоїть. Особливо мене дуже засмучують пісні про війну, про Майдан із цими гучними фразами. Я вважаю, що це спекуляція на емоціях. Хоча і моя пісня теж може бути спекуляцією на тому, що було сто років тому.

- Якої ви думки про інших відомих народників: Руслану, Ніну Матвієнко, Квітку Цісик?

- На мене дуже вплинув альбом Руслани "Дикі танці". Я й дотепер знаю пісні з нього на пам'ять. Ще Марічка Бурмака, багато молодих виконавців, яких я почула в період свого залюбування Лемківщиною. Матвієнко переслухала всі альбоми. Я вчилася на першому курсі, але ще жила у Дрогобичі (згодом родина Христини переїхала до Львова, - ред.) і їздила на автобусі кожен день додому. І мені не так хотілося на пари, як просто їхати в автобусі і слухати музику.

Христина збиралася стати психологом чи письменницею

- Яку музику слухала Христина Соловій, коли була підлітком? 

- Про Вакарчука навіть просто не говорю, тому що він - то ціла музична епоха в нашій родині - його слухала навіть бабця. Я слухала Тіну Кароль, дуже любила Queen, Eagles, Земфіру, The Rasmus. Але й народну музику. Тоді всі свою улюблену музику вмикали на телефоні, в мене також грала якась стильна музичка і після неї хор Верьовки вмикається. І я так скорісінько перемикаю, тому що однолітки ж не зрозуміють, скажуть: ти нормальна?

Пройшов доволі довгий період, доки я зрозуміла, що я не маю так робити.

"Я ЗАКОХАНА"

- Ви казали, що "Тримай" не присвячена жодному хлопцю з вашого життя. Що ж тоді вас на неї надихнуло?

- Надихнули всі емоції, які в мене були коли-небудь. Коли в мене хлопці питають про кого ця пісня, я кажу: ну, про тебе (сміється). Насправді це якійсь такий емоційний внутрішній герой, який насправді нереальний. Його нема. І мені подобається кліп, тому що там також простежується тема якогось привиду

- "Тримай"- про щасливе чи про нещасливе кохання?

- Вона про різні кохання. У героя своє кохання, у героїні – своє. Це про нерозуміння кохання одне одного.

- Але він повинен її тримати?

- Повинен тримати, тому що це усе ж таки називається коханням.

- Тобто, такий чоловік, який по столу кулаком здатен грюкнути? Можливо, ви свої мрії у цій пісні виклали?

- Все у підсвідомості. Щось там є з того, що ви зараз кажете. Отакий (стукає кулачком по столу).

- Зараз ваше серце зайняте?

- Я закохана.

- ВІДЬОМСТВО Є В КОЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНЦІ

- Ваш кліп "Під облачком" вже прозвали відьомським. У вас там образ чи мавки, чи потопельниці, чи панночки з "Вія". Чи не страшно було занурюватися в потойбіччя?

- Панночка – круто, я як раз так і хотіла! Дуже хотіла, щоб в мене нарешті з'явилася можливість вийти з образу принцеси в рожевій сукні. Відьомство – я вважаю, що це є в кожній українській жінці. В "Під облачком" доводилося всі ці погляди магічні робити… Звичайно, що якась частина мене там є (в образі героїні кліпу, - ред.), велика частина.

- Ви вірите у містику, мавок, русалок, домових?

- Звісно, вірю. Колись я знімалася в короткометражці і там мою героїню за сюжетом збиває машина і вона приходить до хлопця в сон і співає йому лемківську пісню. Зйомки відбувалися в Криму на Тарханкуті. Я запитала батьків, чи можна поїхати, вони не дозволили. Мама переживала, що все, що відбувається на екрані, може відбутися у житті. Я все одно поїхала. Чесно? Можливо, щось в тому є, але я вважаю, що все залежить від того, наскільки близько я це сприйму.

В Київському лісі під час зйомок кліпу "Під облачком"

В КИЄВІ МОЖУ РОЗПЛАКАТИСЬ, КОЛИ ДО МЕНЕ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ

- Ви принципово не хочете говорити про політику. Чому?

- Просто дуже багато брехні навколо. Я стараюся бути в курсі, читаю новини, але щоб примкнути до тих чи до інших – я не готова. Тим більше говорити про це. Як співав один хлопець "нам з тобою своє робити". Не хочу говорити красивих, але пустих фраз…

Христина прийшла на Майдан у річніцю Революції Гідності. Вийшов імпровізований концерт

Я прийшла на Майдан на вшанування річниці. Було дуже мало людей, прийшли, я так зрозуміла, тільки ті, хто брав участь у Майдані, вони були щасливі тим, що все це усе ж таки відбулося.

- Якщо до вас надійде пропозиція переїхати до країни ЄС чи США, ви на неї пристанете?

- Звісно, ні. У 90-ті була хвиля еміграції, моя вчителька музики поїхала. Але вона не могла інакше зробити. Чи я би так зробила? Напевно, я би це вже зробила, якби змогла - мій тато в Канаді вже 10 років. Але я не можу, мені здається, я повинна в Україні бути. Тут буває важко, буває легко, буває відчайдушно, все буває. А там мені здається, дуже спокійне життя – це не для мене.

- Багато кому ви здаєтеся дуже спокійною людиною...

- От це мене найбільше напружує, що створюється в мене образ меланхоліка. Я буваю меланхолійна дуже, аж така, що нікого бачити не хочу, можу сидіти, награвати три години один і той самий мотив. Але я насправді дуже різна!

- Ви схудли, здається...

- Мені теж так здається. Спеціально не худла, просто змінився ритм життя, графік, пісні. Мені емоційно дуже складно ще в Києві (Христина переїхала до Київа у вересні, знімає квартиру - ред). Постійно хочеться до Львова, я можу розплакатись, коли до мене хтось заговорить українською.

- Ви себе охарактеризуєте як хорошу чи як погану дівчинку?

- (сміється) Я не знаю...