Перейменування у Харкові: Чому Григоренко кращий за Жукова

У Харкові триває епопея з перейменуванням проспекту імені маршала Григоренка на проспект імені маршала Жукова. Хто вони такі та які мають заслуги перед українським народом?

Depo.ua зібрав інформацію про історичних постатей і поспілкувався на тему перейменування з главою Національного інституту пам’яті Володимиром В’ятровичем.

Травень, 2016 рік. У рамках закону "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", голова Харківської облдержадміністрації Ігор Райнін підписує розпорядження "Про перейменування низки об'єктів топоніміки м. Харкова".

Це, зокрема, передбачає перейменування проспекту імені сумнозвісного маршала Жукова на проспект Петра Григоренка - радянського генерала, який виступив проти режиму СРСР.

Червень, 2019 рік. Харківська міська рада голосує за зворотне перейменування: проспекту Петра Григоренка повертають ім’я Георгія Жукова, посилаючись на "історичну назву" останнього ( насправді історична назва цієї вулиці - Стадіонна, а ім'я Жукова було їй присвоєно лише в 1990 році).

Розповідаємо, чому це перейменування - плювок у колодязь декомунізації в Україні та чим радянський генерал Григоренко кращий "кандидат на назву" за радянського генерала Жукова.

Хто такий Жуков

На фото: Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков під час параду на Красній площі, 24 червня 1945 р.

Георгій Жуков - один із прикладів ефективності радянської, а тепер уже і російської пропаганди. Чотириразовий Герой Радянського Союзу, командувач військами Київського особливого військового округу, Генерального штабу, 1-го Білоруського фронту за часів Другої Світової… "Офіційна" радянська та російська історії позиціонують Жукова як геніального стратега, найталановитішого і найрезультативнішого серед інших радянських полководців часів війни, так званого "Маршала Перемоги", який зробив ніби то найбільший внесок у перемогу над Німеччиною.

Однак його постать є вельми неоднозначною. Комуністична влада позиціонувала його героєм. Для багатьох солдатів він був командиром, що спримав їх за "гарматне м’ясо". Історики стверджують, що Жуков не цінував життя своїх солдатів, а у бій вів їх лише з вагомою чисельною перевагою.

Це Depo.ua підтверджує і голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович: "Так, насправді, Жуков був із тих, хто абсолютно не цінував людське життя. З деяких боїв він виходив із втратами до 4/5 солдатів. Його недарма прозвали "м’ясним маршалом".

Цінність людського життя для Жукова не стала вищою у повоєнні часи: він очолив військові навчання Радянської армії від 14 вересня 1954 року із застосуванням на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області (Росія) ядерної зброї. Ці навчання мали страшні наслідки. Із 45 тисяч задіяних військових до 2013 року живими були менше 2 тис, половина з яких офіційно визнані інвалідами першої та другої групи. Із цивільного населення від навчань постраждали близько 10 тисяч людей із найближчих до місця проведення населених пунктів.  

Про визволення України від нацистських загарбників історики напишуть: "Одразу після початку "визволення" території України чоловіків практично усіх вікових категорій мобілізували у військо - всього з території України було призвано близько 900 тисяч людей. Більшість з них загинула в першому бою, неозброєними, у цивільному одязі".

В’ятрович підтверджує ці дані і причетність маршала Жукова до подібних злочинів. "Жуков був частиною радянської системи. А вся система СРСР була спрямована на знищення України. Це не та людина, яка має вшановуватися у нашій державі".

Хто такий Григоренко

Народжений у небагатій селянській родині із Запорізької області, українець Григоренко Петро Григорович подолав шлях спочатку до успішного радянського генерала, героя Другої Світової війни, а звідти -  до запеклого опозиціонера режиму СРСР та правозахисника, який критикував Хрущова, боровся за права репресованих народів (зокрема кримських татар), спростовував міфи радянської історії. За такі кардинальні зміни світогляду "верхівка" СРСР кидала його за грати, відсилала та навіть запроторювала до божевільні.

Як це було

Генерал СРСР, Григоренко сподівався на реформи у країні після смерті Сталіна, а натомість спостерігав, як  Хрущов розвиває власний культ.

1961 року він виступає на партійній конференції Ленінського району Москви, де критикує Хрущова. Це не залишається поза увагою - за це Григоренка переводять на Далекий Схід. У 1963 році він, упевнившись в тому, що з керівництвом Комуністичної партії потрібно боротися, створює"Союз боротьби за відродження ленінізму". Взимку 1964 року його затримують у Хабаровську і доставляють до Москви, де його звинувачують у "антирадянських нахилах діяльності". В результаті Григоренку призначають судово-психіатричну експертизу, за якої генерала визнають неосудним і запроторюють до Ленінградської психіатричної лікарні.

У матеріалі "Радіо Свобода" про Григоренка розповідає людина, яка знала його особисто - радянський політв’язень Павло Литвинов, який був другом і соратником генерала у боротьбі за права людини в СРСР.

"У психлікарні його труїли моторошними ліками. Але коли він вийшов, продовжив дисидентську роботу. Одного разу мій приятель розповів, що знає "дивного" генерала, який розповідає про помилки та злочини Сталіна й радянської верхівки під час війни. Я попросив покликати його до мене додому. Зібралися десять моїх друзів. Зі свого досвіду Григоренко розповів про злочинні безглузді дії радянської влади, про багатотисячні марні жертви. Я ним тоді страшенно захопився, полюбив. Ми стали зустрічатися. Одного разу ми поїхали на дачу під Москвою. Там виявилося кілька кримських татар. Я тоді про них майже нічого не знав. Сидів там і маленький красивий чоловік з вусиками. Це був Мустафа Джемілєв. Завдяки Григоренку я зрозумів, що проблема кримських татар дуже важлива. Так ми з ним й познайомилися. Це був 1967 рік", - розповідає Литвинов.

На запитання "Радіо Свобода" про місце України у боротьбі Григоренка, Литвинов розповідає: "Він вважав себе українцем, говорив з українським акцентом. Його дружина Зінаїда завжди кликала його Петро, а не Пьотр. Але в кінці 1960-х років Григоренко не так багато говорив про Україну. Він просто був справжнім борцем за права людини. І в той час національне питання його хвилювало менше. Це стосувалося лише кримських татар. Але поступово він став займатися й українськими справами.

Коли його вислали з Радянського Союзу, він активно вимагав від американського й інших європейських урядів визнання незалежності української нації. Він пояснював, що Україна перебуває під радянською окупацією. Григоренко страждав через те, що цю проблему часто не розуміли".

То хто з цих двох є справжнім героєм для українців? Здається, що відповідь очевидна.

Детальніше про історію боротьби Григоренка із СРСР читайте у матеріалі: "Як радянський генерал Григоренко воював з СРСР".

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна