Голод і безправ'я: як Україна віддячила російському опозиціонеру за позицію по Криму

В України як в держави дуже погано із вдячністю до тих, хто будучи громадянином іншої країни, на шкоду власним інтересам, підтримує нашу.

Російський студент ПТУ, який виступив на підтримку України, не витримав тиску в себе на батьківщині і повісився. Бійці АТО з інших країн, готові померти за Україну, роками не можуть отримати українське громадянство. Громадські діячі родом з Росії, на яких на батьківщині за це чекає тюрма, роками не можуть отримати статус біженця.

Родина опозиціонера з російської глибинки Олексія Дьячкова: він, дружина і четверо дітей, третій рік намагаються отримати в Україні статус біженців. Навесні 2014 року Дьячков в себе в Рубцовську виступив із засудженням анексії Криму. І вже наступного дня він, дружина і троє дітей тікали з міста, де прожили все життя, до столиці Галичини.

"Москаль", який втік з Росії до Львова, і Україна, яка, три роки опираючись російській агресії не визнає, що на Росії переслідують людей за політичні погляди. Як там у Лермонтова: "Всё это было бы смешно, Когда бы не было так грустно".

"Так, щоб подалі від Росії", - відповідає Олексій на питання, чому Львів. Через майже три роки в Україні він розмовляє на суржику. Згадує, як мешканці селища в Старосамбірському районі, де вони жили на початку, переходили на російську – заради них, приїжджих. Чуйність українців, готовність допомагати і наразі дивує росіян.

І це, мабуть єдине, в чому російський опозиціонер Олексій Дьячков за ці роки не розчарувався...

Родина Дьячкових: Олексій, Наталя, 11-річний Ілля (син Наталі від першого шлюбу), 9-річний Ярослав (племінник Олексія), 8-річна Мілана (донька Олексія) і Богдан – син Олексія і Наталі, народжений вже в Україні

38-річний Олексій з тих людей, які знають закони і не бояться ходити по інстанціях. В себе на батьківщині, в місті Рубцовськ Алтайського краю він з 2010 року зазнав репутації дивака. Ну, тобто, шукача правди. Мав, за його словами, добре розвинутий бізнес в сфері ЖКХ, два будинки і два автомобілі, але найнявся в дитячий садок, потім - двірником, щоб дізнатися про справу зсередини і розкрити корупційні схеми.

"Добився того, що людей не звільнили в сфері ЖКГ. Начальника відділу освіти звільняли через мої листи президенту, - відповідає він на питання, чи добився чогось своєю боротьбою. – А щоб якісь великі зрушення… Систему не зламати, коли ти один. Наприклад, в місті 10 тисяч батьків, на мітинг виходить 150, активна група – шестеро. Система починає їздити по протестувальникам асфальтовим катоком, і от вже скоро ті 150 розчиняються, потім ті п'ятеро, і ти залишаєшся із системою сам на сам. Тебе ламають, але ти нікуди не їдеш, продовжуєш вірити, що чогось доб'єшся… Я часто чую: ви, росіяни, винні в тому, що Путін напав на Україну. Я робив все що від мене залежало, щоб цю систему розгойдати, щоб вона увійшла в правове поле... Ну а потім тобі дзвонять і кажуть: ну все, доробився - на тебе "заказ", тебе треба арештувати. І ти кидаєш все і тікаєш в чужу країну…"

Це він про 13 березня 2014-го, коли, як ми вже писали, Олексій на мітингу у підтримку "приєднання Криму" засудивокупацію. Заявив, що цим мітингом росіяни підтримують порушення міжнародних прав. Після цього його затримали. А 21 березня, за словами Дьячкова, йому зателефонував знайомий із слідчого комітету і сказав, що їм "дали наказ заарештувати мене з будь-якого приводу, а вони дали доручення карному розшуку. Сказали, що в п'ятницю і так багато роботи, і перенесли арешт на понеділок". Після того, як Олексію подзвонив ще один друг, який працює в правоохоронних органах, і також порекомендував терміново їхати, він вирішив не перевіряти достовірність інформації і почав готувати втечу.

"Ми похапцем стали шукати, куди можемо виїхати. Із внутрішнім російським паспортом доступною була тільки Україна", - згадує опозиціонер.

Олексій бував в Україні тільки раз, в 1992 році - йому тоді було чотирнадцять. Втік з інтернату і чкурнув до Одеси – хотів подивитися на море і найнятися юнгою на корабель. Потім – до Києва, у столиці погуляти. Ну а потім його вже знайшли і повернули на місце постійного проживання.

Пращури Олексія – українці. Прадіда й діда в 1939 депортували з України у Сибір. Подробиць чоловік не розповідає, каже, діду було тоді тільки 11 років і він майже нічого про причини депортації не знав.

Не сказати, щоб це було вирішальним фактором у виборі країни, але, може справді корені кликали…

Зрештою, Дьячкови задешево продали будинок і машину та поїхали. Їм здавалося, що в Україні їм радо дадуть статус біженців. Приїхали, оселилися в селищі в Старосамбірському районі. За 10 тисяч доларів купили хату, поміняли там вікна і двері, полагодили каналізацію і підвели водопостачання. Місцеві прийняли росіян дуже привітно.

"Мовного бар'єру не було, ми ж опинилися в серці бандерівщини. – На українську перейшли швидко, хоча на початку селище навпаки перейшло на російську, щоб нам було зручніше. А зараз російська вже навіть вухо ріже. Вже відчуваєш, що то не наша розмова", - сміється новоявлений бандерівець.

Але тут виявилося що родину ошукали – Дьячкови віддали гроші за будинок, почали робити там ремонт, проте згодом виявилося, що власник не мав права на продаж через відсутність оформлення по кадастру. Олексій каже, що восени їх виставили з цього будинку і повернули тільки частину грошей. Дьячкови написали заяви в міліцію, в прокуратуру і нічого не добилися. Карну справу не відкрили.

А потім держміграційна служба відмовила їм у наданні статусу біженців. Їхньому синові Богданчику, який народився вже в Україні, не дали українського громадянства. Біда не приходить одна.

"На думку ДМС України – Росія – правова держава і за політичні переконання там за грати не кидають, - обурюється Олексій. - Тут не розуміють, що на Росії справді можна за репост в соцмережах отримати 2,5,7 років. Вони кажуть, що мої затримання і арешти не були систематичними. Просять фотодокази. Вибачте, але я селфі в поліції не робив і на мітингах не фотографувався. Хто їх багато робив, мабуть збиралися кудись виїжджати і просити притулок, а я ж нікуди не збирався. В мене і закордонного паспорту не було"

Олексій наголошує, що їм потрібен саме статус біженців, адже українське громадянство отримати точно не зможуть – треба буде надати дуже багато документів, наприклад, свіжу довідку про несудимість, а на Росію він поїхати не може. Крім цього, статус біженця захищає від екстрадиції, дозволяє офіційно працевлаштуватися, відкрити рахунок у банку, займатися бізнесом, зробити закордонний паспорт.

фото: prometei.org

Дьячкови третій рік судяться з ДМСУ, а поки живуть із довідками про те, що вони знаходяться на території України легально. Цей статус не дає їм права відкрити рахунок в банку, влаштуватися на роботу, купити білет на потяг, чи поїхати в іншу країну. Внутрішні російські паспорти зберігаються в Держміграційній службі.

Олексій з жовтня не працює. Каже, дуже важко знайти роботу без документів.

До жовтня працював в Шевченківському гаю на будівельних роботах, потім дружина через лікарську помилку потрапила з пологового до реанімації, в гаю закінчився туристичний сезон і родина залишилася зовсім без прибутку. Останні місяці виживають за допомогою волонтерів. Олексій каже, що через брак харчів дуже схуд, зараз при зрості 181 см важить 57 кілограмів. Їсть один раз на день. Каже, що здоров'я погіршується, вся родина постійно хворіє і сили заробляти важкою фізичною працею вже нема. Чекає на березень, щоб повернутися на роботу в Шевченківський гай.

В те, що може отримати статус біженця, вже не вірить. Наступний суд 2 лютого, і навіть якщо він його з часом виграє, це не дає гарантії, що ДМСУ цей статус надасть.

Розчарований.

"Я бачив у Майдані вихід і для Росії, - каже. - Була надія, що після перемоги Майдану в Україні буде правова держава із європейським шляхом розвитку, і приклад України буде сильно тиснути на Росію, там теж почнуться зміни. А приїхавши сюди, зіткнувшись із цією системою, я бачу все те ж саме, що було на Росії... Тільки там, якщо ти чимось незадоволений, то ти 5 колонна, а тут – агент Кремля".

Тепер Дьячкови сподіваються виїхати в третю країну – будь-яку, тільки б статус біженця надали. Розсилають свій кейс до різних посольств і чекають на відповідь – в такому разі країна надішле виклик і забере їх до себе, не вимагаючи більше жодних довідок. Хоча, шансів дуже мало. Литовці, наприклад, вже відмовили

Якщо ж не вийде, Олексій каже, що вони зважаться на нелегальний перехід кордону, бо жити без прав і документів не хочуть, а повернення на Росію - це тюрма і дитбудинок для малих.

Питаємо, чому заздалегідь не готував документи на виїзд, невже не знав, що рано чи пізно за ним прийдуть.

"Абсолютно. Я навіть не очікував, що я поїду на той мітинг. Я просто проїжджав і побачив "тусовку" і плакати. Ну і як це зі мною буває – Остапа понесло, - відповідає Дьячков, і на припущення, що зараз, мабуть, проїхав би повз цей мітинг, ще й газу додав, зітхає. - Я собі тисячу разів задавав питання, чи було воно того варте. Чи вчинив би я так само. Чесно скажу – я не знаю…"

Від редакції: В Олексія нема прямих доказів його проукраїнської діяльності, крім кількох дописів "Вконтакте" і нема доказів того, що він не якийсь шахрай, який втік з Росії від карного переслідування.

Але, з іншого боку, нема і доказів того, що він - шахрай. На його захист висловилися відомі волонтери. Та й Україна, погодьтеся, не те місце, куди доречно тікати, вигадуючі цілі історії, заради легшого життя.

Для бажаючих допомогти родині Дьячкових – картка Приватбанку 5168 7572 4548 5158 (Віра Турій).