Евакуйовані з Ічні: Ми розуміли, що настане і наша черга (РЕПОРТАЖ)

Від Ічні до Парафіївки 21 кілометр по якісній, як для цих країв, дорозі. Місцева середня школа від початку стала головним прихистком для тих, хто з якихось причин не може виїхати до родичів і мусить просто кидати домівки.

Перші евакуйовані прибули до школи о пів на п'яту ранку, розповідає заступниця директора школи Інна Олексіївна. Вибухи було добре чути навіть в Парафіївці, розташованій за кількадесят кілометрів від села Дружба під Ічнею, біля якого і розташований склад боєприпасів №6.

Протягом дня між Парафіївкою і Ічнею курсують шкільні автобуси. Вдень частина мешканців Ічні повернулася додому, аби залагодити господарські справи, але на ніч все-таки їдуть до безпечнішого місця. В Ічні залишається переважно молодь. Це тому, що вони не знають ціну життю, пояснює одна з евакуйованих жінок.

－ У школі хоч тепло, а то газ дорогий і хати у нас не опалюються, － знаходить позитив у тому, що трапилося, інша жінка. На запитання про дрова відповідає, що машина дрів коштує понад чотири тисячі гривень － для ічнянців це великі гроші.

Надвечір у одноповерховій будівлі школи збирається понад триста мешканців Ічні і сусідніх сіл. Хтось влаштувався покотом у класах на матрасах і карематах, привезених раніше, хтось неприкаяно сидить у коридорі － матрасів і місця бракує. О десятій вечора повідомляють, що школа в Іржавці готова прийняти евакуйованих, автобус чекає.

－ А може поїхали в Ніжин, а потім електричкою до Бобрика?

－ Який Ніжин? Ти уявляєш, коли ми там будемо?

Чоловік і жінка, які вели цей діалог, явно не готові морально до того, що цю ніч їм доведеться перебути у непристосованому для нормальної ночівлі приміщенні, але все ж таки приєднуються до групи, яка іде в бік автобуса, який повезе до сусіднього Іржавця.

У школі чергує лікар, кожен, хто цього потребує, може перевірити тиск. Медикаменти також напоготові. До виходу зі школи під'їжджає "швидка", в неї вантажать стареньку бабусю, вона при тямі, але перевірку в лікаря, очевидно, не пройшла. По коридорах сюди-туди водять під руки немічних стареньких, очевидно, до туалету.

У двір заїжджає бусик, чоловікам командують іти на допомогу － вивантажувати одяг. Мішки з гуманітарною допомогою несуть у спортзал, туди ж шкидко збігаються жінки. Довго вибирають речі, інколи беруть явно більше, ніж потрібно на одну-дві ночі.

В їдальні в цей час уже порожньо, на столах стоять тарілки з печивом, бутербродами і баклажанами, але волонтери не сплять － гречку з тушонкою і солоним огірком, а також чай на вечерю можна отримати будь-коли. Приходить кілька поліцейських із автоматами, сідають за дальнім столиком, явно втомлені, але спокійні.

Знову щось привезли. Під вхідними дверима працівники "Червоного хреста" вивантажують ковдри, коробки з медикаментами і пачки памперсів для дорослих. Ковдри розлітаються за хвилину, медикаменти і памперси складають про запас у кабінеті інформатики.

Заходжу в один із кабінетів. На підлозі, звільненій від парт і стільців, вже сонне царство, ще десяток людей сидить на стільцях обабіч, ведуть розмову впівголоса.

－ Це точно диверсія, свої ж зробили, бо туди на територію складу нікого не пускали, навіть грибників.

Неквапно згадують, де і в кого знесло дах чи двері, де повибивало шибки, де впали снаряди.

－ Після того, як вибухнули попередні склади, у нас уже були заготовлені "тривожні чемоданчики". Військові готували нас до можливої евакуації.

－ Головне нам пережити цю ніч.

В коридорі вже майже всі сплять － сидячи за партами, лежачи на них і під ними, навіть у гардеробі між сумками облаштовуються. Ніч далеко від дому － непросте випробування, багато хто вірить і сподівається, що така ніч буде тільки одна.