Екскурсії як стендап: Хто такий Ервін Міден і чому він такий популярний

Чернігівський гід Ервін Міден став зіркою соцмереж завдяки ексцентричній манері подавати матеріал. Кожна його екскурсія перетворюється на шоу, завдяки жартам, костюмам і прагненню розповідати про особистості, а не сухі факти

 

 

Depo.ua поспілкувався з екскурсоводом, який нещодавно став зіркою всеукраїнського масштабу: відео з його екскурсії злили у соцмережі.

Про те, як водити екскурсії з 5 років, альтер-его Ервіна, наукову роботу та чому гіда порівнюють із "Сердючкою" - далі у матеріалі.

- Наразі вас накрила хвиля популярності - відео стало вірусним і шаленими темпами поширилося по Facebook. Ви знаєте людину, яка запустила цей ролик у мережу?

- Сам не очікував. Головне, аби ж це було відео, яке я дійсно готував. А так - робиш щось від душі, застосовуєш слово "хрєнь" лише для того, аби люди, які вже 2 години на екскурсії, були у режимі "розсміши коміка". Не можна було знижувати марку, тому доводилося інколи вже переходити на вульгарність. І раптом саме це стає популярним.

"Як нам відомо з часів давнього Риму, людям потрібні хліб і видовище"

Щодо людини… Я знаю Владу Гученко, яка допомагала поширювати. Вона зі мною зв’язувалася, показувалася, я їй дуже вдячний. Відео неочікувано і швидко розійшлося. Дізнався про це, як я зараз вже розумію, не у день вибуху у соцмережах, а через кілька діб після того, як відео виклали. 

Все почалося з того, що під відео хтось виклав посилання на мою сторінку, як екскурсовода, у Facebook. Цю сторінку навіть не я започаткував, а дружина. Я у цьому плані трохи асоціальний. Коли працюю над дисертацією, то намагаюся тихенько існувати поза соцмережами, а дружина все одно мене змусила. 

"Треба, дорогенький, і все. Ти працюєш, давай я заведу" 

"Та мені нема коли нею займатися"

"Я буду займатися"

"Добре, сонечко, дякую тобі, займайся".

На цій сторінці було десь 300 людей, і цього було достатньо, відверто кажучи. Там з’являлися люди, які просто знаходили мене в інтернеті. Я прорекламував цю сторінку лише один раз, і це якраз була та екскурсія, під час якої зняли відео. 

Було багато людей, вони запитували, як зі мною зв’язатися. Я казав "ви до мене навряд чи додзвонитеся, бо я постійно на роботі. А краще ось, чи телефон дружини, чи Facebook. Який Facebook? Розповів про сторінку. І тут, уявіть собі, через декілька днів після екскурсії дружина мене питає, мовляв, Ервін, а що ти зробив? До нас починають додаватися тисячі людей, там уже десятки повідомлень. 

Я такий: "не зрозумів". Далі вже приходжу, дивуюся, відповідаю людям. Дякую всім, мені дуже приємно, що багатьом людям це прийшлося до душі. Я розумію, що не всім, і що чимало є людей, які не сприйняли цю екскурсію і мене в такому амплуа. Вони не розуміли суті екскурсії і не знали, що це екскурсія, мета якої розсмішити людей, подаючи незвичайним чином історичні факти. А у мережі як мене вже тільки не називали, навіть Сердючкою. Ну, добре, приємно. Вже порівнюють з метрами шоу-бізнесу.

І паралельно з тим інколи дивувалися, ніби я плутаю факти. Але мені дуже приємно розчаровувати людей у спілкуванні, адже на кожен факт я можу знайти підтвердження. 

Звичайно, те, що я розповідаю, подається у дуже незвичній формі. Я інколи подаю тільки одну версію з десяти. Звісно, можна дискутувати по 30 хвилин на кожну фразу, але якщо я буду це робити, то екскурсія затягнеться на 6-7-8-10 годин, бо я люблю поговорити, мене люди спиняють. Але я розумію що у людей часу нема. Їм, як нам відомо з часів давнього Риму, потрібні хліб і видовище. От намагаюся людям зробити видовище, при чому так, щоб історія про об'єкт їм була передана у зв'язку із такими фактами, які відкладаються у голові. 

От якщо людині запам'ятався жарт, тобто викликав у неї емоцію, то вона прив'язується до почутої інформації. Воно відкладеться у голові. Якщо ж людині це не потрібно, а таких більше половини екскурсантів, які приходять за емоціями, вони отримують просто гарну можливість провести час і паралельно дізнатися щось цікаве. 

І тут акцент робиться на цікавому. Я переповідаю легенди, міфи, певні версії та контрверсії подій. Все у смішній формі. Так, це геть не схоже на звичайні екскурсії. Це певний різновид, і ця ніша не заповнена. Інколи це виглядає як блазнювання для людей, які не розуміють суті цієї екскурсії. Це гра, це стенд-ап. Зрозуміло, що поміж екскурсантів є люди, яким потрібна саме інформація, які звикли до стандартних екскурсій, але інколи такі люди забувають, що екскурсія - це спілкування, і тут можна задавати питання. Ті, хто наважується, отримують набагато більше. Це залежить від кожної людини.

- Все ж таки ті факти, які ви оповідаєте, вони історично достовірні?

- Це найбільш важливо. Я подаю те, що офіційно записано, у мене немає своїх власних вигадок. Але історія - суб’єктивна. Всі історичні події подані так, як вбачала окрема людина. До того ж, в історію до нас потрапляють чимало переказів. легенд, які вже стають певним фактом, який навіть не бажають спростовувати офіційні історики. Тому і з'являються по відомим подіям, наприклад, Хмельниччини, нові дисертації. Адже людина намагається доколупатися до правди під призмою критики. 

"Людина, яка на все це дивиться жваво, розуміє, що це жарт, що тут десь є вигадка, що це подається як легенда, але десь тут є правда"

Я, звичайно, подаю факти, які вже зафіксовані. Але обираю цікаві факти і їх цікаві версії, наприклад, у Чернігові 12 гармат, і є версія, що вони були там ще за 19 сторіччя. І мені інколи доводиться, заради полегшення насичення екскурсії, казати, що ще, можливо, з 19 сторіччя тут стояли 12 гармат.

Але історично, на жаль, ми не можемо ствердити того факту, що їх одразу було 12, адже коли був Шевченко в 40-х роках 19 століття, він вбачав тільки 3 гармати, а про 12 гармат на валу достовірно ми можемо сказати взагалі лише з 1911 року. Це рік приїзду імператора Миколи другого. Але коли я вже починаю розповідати всі ці версії, це вже трішки зменшує увагу, воно не відкладається. А от чим менше насичення фактажу, чим більше прив'язки до емоцій, тим більше і легше запам'ятається.

Або ж історія, як панянки у 19 столітті  офіційно запрошували до 13 гармати, через етикет. Бо до них підходили не тільки браві кавалери, а ще й усілякі "квазімоди". І панянка казала "добре, дорогенький, давай побачимося з тобою біля 13-ї гармати на валу. Якщо Квазімодо був місцевий, то він одразу розумів, що його послали. Якщо ж "квазімодо" не місцевий, він опівночі приходив і рахував - раз, два, три, дванадцять. Робив по валу марафон у пошуках 13-ї, і під ранок "здихав". 

І людина, яка на все це дивиться жваво, не на п'яний розум, вона розуміє, що це жарт, що тут десь є вигадка, розуміє, що це подається як легенда, але десь тут є правда. Коли людина критично сприймає цю інформацію, це породжує інтерес: "а де ж той факт?" Для тих, хто зацікавлений, вся ця інформація є в інтернеті. Люди, яким потрібно - знайдуть. Люди, яким не потрібно - просто отримають емоції. 

- Ви розповідали, що першу свою екскурсію провели у п'ять років. Як це було?

- У 5 років я мешкав у Седневі, навпроти дерев'яної церкви першої половини 17 сторіччя, де ще знімали фільм Вій. Церква була відома у вузьких колах і не надто, люди до неї приїздили, щоб побачити архітектуру, зробити фото. І єдиною проблемою було те, що церква знаходиться трішки в глибині за дворами, і не завжди людина могла сама знайти ту маленьку стежечку. 

А моя мати були істориком, постійно мені розповідала, де ми живемо, що це за церква, чим вона цікава. І так повелося, що я, будучи маленькою дитиною, почав водити до церкви людей. Бо, от, підходить до мене турист і запитує, мовляв," хлопчино, як пройти до церкви?" Я казав: "ідіть за мною". І вів через інший шлях, який пролягав власне через наше подвір'я. І поки я вів туриста, я вже починав тихенько розповідати, ось, будь ласка, ця церква офіційно, так і так...

А пізніше, коли мені було 6 років, до мене у Седнев приїхала знімальна група "Інтеру", знімати сюжет про те, що треба рятувати храм, який руйнується. І в мене взяли інтерв'ю, в маленького хлопчика, якого підписали дуже просто: юний екскурсовод Седнева.

Георгіївська церква у Седневі.

І коли це вийшло на всеукраїнському рівні, то всі знайомі у Седневі побачили і почали мене так називати. Я зрозумів, що це моє. І воно пішло, поїхало...

Сарафанне радіо почало передавати, що отут є такий малий, який спокійно може провести екскурсію. А я знав уже чимало на той момент про храм, та й чути історію від маленької дитини - це була додаткова розвага для гостей містечка. Я ріс, вивчав історію Седнева, потім історію Чернігівщини, і далі все це вже потроху пропонував у маси. Тепер хобі стало трохи більше, ніж просто хобі.

- У вас німецьке ім’я та прізвище. Звідки ваші батьки?

- По батькові я німець. Мати - українка з польським корінням. Ну і я маю таку суміш, що спробуй розбери, ким я себе ідентифікую. Мені і в Україні зручно, і в Німеччині зручно, і в Польщі зручно.

Ервін з батьком біля руїн замку Льовебург у Монреалі, Німеччина, рідне поселення його прадіда.

А назвали мене на честь німецького дідуся. Наші люди таке ім'я взагалі не сприймають, перепитують чи воно справжнє. В Німеччині мене називають скорочено Ельо, тобто Ервін Лотарович (Повне ім'я нашого героя - Ервін Лотарович Міден). Батькові це сподобалося, він мене так і називає разом із родичами. 

"Я став Льошею, Сашею, Шурою, Олександром, Олексієм. Мене вже як тільки не називали"

У Німеччині ж моя українська бабуся, полька за походженням, навпаки сказала, що "він не Елльо, він Льосік", тобто Лесик українською. Люди, які чули Лесик, Льосік, вони інколи думали що це походить від імені Льоша. Тому я став паралельно Льошею, Сашею, Шурою, Олександром, Олексієм. Мене вже як тільки не називали. 

Ервін у дитинстві з мамою - Оленою Миколаївною Міден (у дівоцтві - Дебеленко).

Народився я в Україні, в Чернігові. Мати у 2017 році померла і я втратив свою історичну половину. Тому що вона мені завжди допомагала, займалася історією нашого містечка. І мені шкода, що нині вже втрачено більшість тих матеріалів, які вона тримала тільки в голові.

- Дуже багато людей наразі виїжджають з України. Ви не думали перебратися до Німеччини? 

- До Німеччини назавжди виїхати я і не зможу, бо у мене в Україні вже стільки всього зав'язано. Але треба у майбутньому здійснити мрію батька, та і свою - отримати другу освіту. І я вбачаю, що у даному випадку німецький виш буде кращим вибором.

Але залишити цю країну я не можу навіть з етичних причин.

"Ця держава допомогла мені стати особистістю, розвинутися, тож чом би мені не віддати певний боржок"

Маю надію, що все ж таки щось зроблю для країни. Не знаю, чи в історичному контексті, чи інакше.

- Який ви у житті, в порівнянні зі своїми екскурсіями?

- Це разюча відмінність. Я вже згадував, що мене називали Сердючкою. Так от, ви бачили Данилка поза образом? От щось подібне. У спілкуванні з людьми, якщо ми говоримо вперше, я ще можу тримати марку такої веселої людини.

Друзі ж, які зі мною спілкуються постійно , кажуть "Господи, Ервін, що ти за меланхолік"?

Я полюбляю трішки відмежовуватися від світу виключно для того, аби робити щось своє в науковому плані. А писанина мене взагалі не полишає. У мене 4 книжки пишеться уже років 7. Це історія Седнева, історії містечка. На цьому поприщі мене навряд чи хтось із істориків зможе перемогти. Бо, без жартів, один із найбільших архівів з історії Седнева знаходиться саме у мене. До того ще є історії вояків, які загинули під час Другої світової війни. Плюс я маю стосунок до кількох книжок про Чернігів. Наразі лежить у відділі туризму при міській раді мій путівник для дітей по місту, очікує видання. Роботи завжди багацько.

- Скільки у вас образів в екскурсіях?

- Я вже намагаюся зараз подавати один образ, це образ Ервіна - звичайного отакого позитивного екскурсовода. Хоча, коли я втомлений або хворий, я іноді буваю не настільки веселий. 

Фото з анімаційної екскурсії

Є ще, звісно, образ ченця Онуфрія, який з'явився за кілька хвилин до того, як треба було презентувати його людям. Є образ козака-писаря Чернігівського полку Лавріна Писаренка. І, паралельно, є образ Еразма - це писар при Чернігівській губернії. Давно його не застосовував.

- Екскурсії це не ваша основна робота?

 - Це хобі. Я екскурсіями з дитинства займався виключно через те, що я міг знайомитися з цікавими особистостями. Зараз я працюю як фахівець відділу міжнародних зв'язків Національного Університету "Чернігівський колегіум" імені Тараса Шевченка. Зараз для мене це - один з провідних пунктів у роботі. І паралельно з цим я опрацьовую процес захисту своєї дисертації.

 Насправді, я трішечки ненормальна людина. Я зараз скорочую дисертацію. Аспірантуру я закінчив, а дисертацію ніяк не можу запустити у передзахист, бо кандидатська дисертація вимагає десь 180-200 сторінок. Я думаю, як мені втиснути свої 440.

"Якщо мене питають про історію не як екскурсовода, то дай бог людині висидіти ту лекцію"

Це одна з причин, чому мені інколи приємно читати в коментарях від людей з інших регіонів, які мене не знають "Ой, це ж, напевно, як він жахливо викладає історію". У мене є свої альтер-его під час кожної екскурсії. Але якщо мене питають про історію у житті, не як екскурсовода, то дай бог людині висидіти ту лекцію, бо я говоритиму, доки мене не зупинять. Любитель я посипати фактами, але от якраз через те, що іноді цього було забагато, і люди вже трішки позіхаючи намагалися цього здихатися, я зрозумів, що треба щось змінювати. І ось до чого дозмінювався. 

- Ви викладаєте історію? Чи застосовуєте у викладанні свій "фірмовий стиль"?

- Історію я викладав раніше. Мав стосунок до історії України доби гетьманщини, готував молодих спеціалістів. Але зараз я не викладаю. Мені нема на те ані часу, ані можливості. Зараз ми готуємо наукові фахові видання з Чернігівщини в SCOPUS, це вимагає ретельного опрацювання, перекладу на англійську мову.

"Я можу розрізнити, де мені поводити себе трішки як блазень, а де потрібно тримати марку."

А "стиль" не використовував, це зовсім інше. Викладання - це академічне. У моєму розпорядженні були семінари і певні лекції на заміну, але це було ще в часи, коли я тільки завершив магістратуру. І зрозуміло, що перед студентами ти не можеш грати якусь роль і маєш слідкувати за дотриманням певної етики.

 Проте нестандартно подавати певні матеріали і вести дискусії у дещо більш розваженому темпі - це було. Але ось такого, що бачать люди на моїх екскурсіях, в університеті, не було у жодному випадку, адже це небо і земля. Я людина непитуща, і ще можу розрізнити, де мені поводити себе трішки як блазень, а де потрібно тримати марку. 

-У нас історію викладають здебільшого датами. На вашу думку, якби під час шкільного курсу вчителі більше зверталися до емоцій та цікавинок, це б вплинуло на зацікавленість в історії України в цілому?

- Ключове питання. І я сподіваюся, що його врахують у Новій українській школі. Ми повинні змінити саме ставлення до історії. Ми повинні не просто заучувати дати чи розуміти, що за чим було. Я от під час своїх екскурсій займаюся більше формуванням певних зв'язків між подіями. Але те, чого бракує школі, моя особиста думка - це привчання дітей до критичного осмислення подій, які вже рахуються як певна сталість. 

Наприклад, якщо ми спитаємо людей про козаччину, і спитаємо, кого вони вважають героями, вони здебільшого називатимуть гетьманів і представників козацької старшини. І ніхто не сперечається, що вони грали визначну роль у долі України, але на противагу даній позиції ми повинні пам'ятати, що Україна і українці опинилися у ситуації бездержавності і в лонах російської імперії тільки завдяки діяльності козацької старшини, яка зрадила національні інтереси і піклувалася про свій статус, приводячи все більше в Україну російський уклад життя.

Це вже не анекдотичні цікавинки, але важливо розуміти, що саме завдяки козацькій старшині вільний козацький дух, який панував після революції Богдана Хмельницького, був знищений. Адже старшина, намагаючись зробити себе елітарним класом, робила все, аби закріпачити - інакшого слова я і не знайду - вільних козаків, перетворити їх на залежних від себе селян. Ми повинні розуміти, що багато нині українців, які носять українське прізвище, чиї родини постійно жили на території України, але які не були елітарними, вони втратили можливість жити у своїй незалежній державі саме завдяки тому, що формувався ось такий клас козацької старшини.

Є козаччина, представники козацької старшини якої грали визначну роль у державотворенні. Але поза тим ми не повинні забувати, що через цей же клас держава і постраждала. І це ось якраз історія. Що ми повинні презентувати? Особистості, події, зв'язки.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook