До дня кота: 5 історій про українських військових котів та їхніх одвічних ворогів

А головне - кіт український військовий є найближчим і найкращим другом українського воїна (і не тільки тому що той теплий і завжди чимось пригостить). Коти привносять в суворий військовий побут нотки затишку, заспокоюють нерви, підіймають настрій. І інколи справді вбивають ненависних мишей.

Хоча головний ворог кожного українського військового кота - сепари. Коти давно передушили би їх всіх, але в них - лапки. Тому вони просто стараються усіляко допомагати своїм друзям - воїнам ООС.

Пшонка - хазяїн ВОПу

Машка - полювальниця на мишей

Кожне життя варте, щоб за нього боротись. Особливо на війні. Це дуже добре розуміють військові. На фото нижче - кішка Машка, яка несла службу разом із військовими на околицях Водяного у 2016 році.

Її власник, один із морпіхів, розповідає: "Влітку було в бліндажах дуже багато мишей, і нам конче була потрібна кішка, яка б їх ловила. На сусідніх позиціях була доросла кішка з двома кошенятами. Попросив у них одну малу нам, а вони кажуть: "Оця сіра замурзана - хвора, возили її до Маріуполя до лікаря, він не знає, як її лікувати. Мабуть, доведеться пристрелити, щоб не мучилась далі. Якщо хочеш - забирай". Так мале замурзане кошеня стало Машкою і переїхало зі мною до бліндажа . Сам не знаю, чому мені тоді захотілось забрати її - мала була вся в шмарклях, не мала апетиту і не їла нічого, не те, щоб мишей ловити.

Маленькою клізмою кілька разів на добу я висмоктував їй шмарклі, і десь за тиждень з носика показався кінчик гілочки. "Операція" була не з приємних, Машка навіть плакала, та гілочку вдалось витягнути. Загалом вона була не такою вже й великою, але для малого кошеняти - на пів голови.

За два тижні кішка одужала, почала гарно їсти і навіть ловити тих мишей! А невдовзі я був прикомандирований до іншого підрозділу. Машка залишилась із хлопцями ненадовго - вилізла на дерево і не хотіла ні до кого спускатись. Довелось повертатись за нею. От тоді вона й показала себе в усій красі: я спав, а Машка бігала навколо і ловила мишей. Кішку любили всі!"

Кажуть, що у котів 9 життів. Уявіть лише, скільки небезпеки було у цього кошеняти на війні, бо щасливого кінця в цій історії не буде: кішка Машка прожила кілька місяців, і якось підлізла до пральної машини, яка вбила її струмом. Похована вона у Водяному. Але навіть за кілька місяців свого котячого життя вона побачила справжню доброту і любов. До речі, морпіх, який врятував Машку, невдовзі був важко поранений уламком 152-ї міни і вижив.

Автор тексту Марина Соколова, фонд "Повернись живим". Джерело: фейсбук-група "Тварини на війні"

Кошеня і Бог

Кошеняті було холодно у бліндажі, тому воно постійно сиділо неподалік печі. Кошеня було худим і брудним, з вирваною на боках шерстю. Воно пам'ятало, як місяць тому почався обстріл, почався, як завжди, раптово, коли воно спало у будинку. Кошеня ледве встигло втекти від падаючої, зруйнованої прямим влучанням 120-ки стіни, шматок якої встиг вдарити у бік, видерши до крові шерсть і завдавши рану, яка довго мучила й боліла, поки кошеня не знайшов Бог.
Спочатку кошеня хотіло втекти й від Бога, воно від усіх тікало, притиснувши до маленької голови вуха, за своє коротке котяче життя воно вивчило, що поруч може пролунати вибух або вдарити кулеметна черга. Тому, коли у полі зору кошеняти з'явилися запорошені пилом берці Бога, який зайшов у зруйнований двір, першим бажанням було або бігти, або сидіти тихо в своїй затишній нірці у руїнах, чекаючи, поки берці підуть.
Але кошеня помітили. Берці зупинилися і Бог сів навпочіпки, мовчки, з якимось страшенним сумом дивлячись на пару переляканих очей, які блищали у завалах.
Бог простягнув руку і витягнув кошеня з-під шматків цегли й уламків черепиці, все так само мовчки вивчаючи зіщулене від страху тільце, з якого випирали тонкі ребра. Кошеня спочатку хотіло вкусити або дряпнути, однак перш ніж воно набралося сміливості, Бог поклав руку в кишеню і дістав звідти шматок хліба, і поки кошеня жадібно їло, легенько гладив його по худій спині.
Бог забрав його з собою. У Бога на великому пальці лівої руки був глибокий шрам, кошеня запам'ятало це, коли той легенько втирав йому в рану якусь мазь, від якої вже не так боліло, і навіть можна було спокійно поспати. По цьому шраму кошеня впізнавало свого рятівника серед інших Богів, які теж добре ставилися до нього, підгодовували, гладили та гралися з ним у проміжках між боями або чергуваннями. Кошеня не знало, як висловити свою любов до Бога, тому воно дуже часто лизало шрам на його великому пальці, і Бог одразу сміявся, погладжуючи свого маленького друга.
Сьогодні сильно похолодало, і поки Бог спав, кошеня перебралося ближче до вогню. Рана майже загоїлась, і вже можна було навіть лягати на понівечений бік, не боячись спалаху болю. Зненацька щось із силою вдарило в землю біля бліндажу, а потім ще і ще. Затремтіли стіни, і Бог разом з іншими, схопивши автомат, вискочив назовні.
У бліндажі нікого не залишилось, лише у кутку виблискувала пара переляканих очей.
Обстріл тривав довго, близько години. Зовні було чути крики, гуркіт, кулеметні черги, стрілкотню автоматів, свист мін, а кошеня все сильніше притискалося до підлоги бліндажа.
Нарешті все припинилось. У бліндаж залетів один із друзів Бога, схопив пару ковдр і вискочив геть. Кошеня боязко виповзло зі свого кутка і теж піднялося сходами вгору.
Навколо бліндажа була розкидана земля, лежали мішки, горіли колоди, заготовлені під дрова, бігали бійці, кричав щось надсадно в рацію командир, і лежав хтось на землі, а хто саме - зрозуміти не можна було, тому що обличчя його було вкрите ковдрою, на якій розпливалася велика червона пляма.
Повз промайнули медики, на кошеня ніхто не звертав уваги, і воно пішло шукати Бога, незважаючи на холодне повітря, яке голками почало колоти його тіло. Берці снували перед його очима, але жодні з них не пахли Богом.
Кошеня набрело на воронку, обнюхало її, вловивши ледь чутний рідний запах, обійшло і раптово наткнулося на кров на землі. Воно підняло голову та побачило, що майже впритул підійшло до тіла, накритого ковдрою, але накритого не повністю, тому що з-під ковдри виглядала долоня з глибоким шрамом на великому пальці.
Кошеня підійшло до пальця й ​​доторкнулося до нього носом. Палець не ворухнувся. Тоді воно розвернулося та повільно спрямувало до бліндажа, лягло на те місце, де перед боєм спав Бог, і завмерло.
Через деякий час до бліндажа спустилися інші Боги, майже не розмовляючи один з одним. Хтось запалив свічку, хтось налив щось у стакан, хтось мокрими очима дивився в нікуди. Один з друзів Бога підняв миску кошеняти, налив у неї молока, в іншу поклав шматок тушонки.
Кошеня не зрушило з місця"

Автор тексту: Ян Осока/Фейсбук

Бурмило, якого бояться навіть суворі воїни

Джерело фото: Іван Хащина/Facebook

Колись Бурмило був лагідним домашнім котом на імя Димок. Покинутий власниками Димок приблудився до бійців тоді ще АТО і показав себе добрим та ніжним котом, вдячним за харчі і ласку.

"Але після лиха, яке з ним трапилось, ми за похмурий погляд перехрестили ми його в Бурмила, - розповідає Depo.ua ветеран АТО, колишній кулеметник 72 омбр Іван Хащина. - 23 лютого орки, перепивши "бояришніка" на своє окупаційне свято, почали нас обстрілювати з "Васильків", а потім ще й поперли в атаку. Коли почався обстріл, один з бійців забіг в маленький бліндаж, а за ним забіг, шукаючи порятунку, наш Димок. Одна із мін влетіла прямо в бліндаж і бійця з котом кантузило. Добре хоч осколками не побило! Орків ми відігнали, поранених відправили до Волновахи, а Бурмило ходив і нявчав так, що аж кров холонула!"

Кіт дуже важко переживав контузію, міг цілий день просидіти біля бліндажу, дивлячись в одну точку, а потім зненацька вчепитися комусь в кінцівку. Собаки обходили його десятою дорогою, бо нападав і на них, налякав навіть вівчарку мінометників. Вбивав мишей, але не їв. Він взагалі більше нічого не їв крім бичків в томаті, зате якщо бачив в когось в руках ці консерви, то чіплявся на штани і відставав тільки після частунку.

Багато хто з хлопців хотів забрати кота додому, але ніхто не знав, як Бурмило перенесе ще один стрес у вигляді довгої дороги. Іван каже - ходили чутки, що він так і живе на Донбасі, тероризуючи місцевих собак і мишей, потім – що його забрали жити до санаторію. Але згодом виявилося, що Бурмило забрав до себе додому один з бійців.

Це Чуча. Чуча донбаська кішка з ПТСР - пост-травматичним розладом. Вона тремтить, шипить і смикається від будь-якого руху. Її знайшли наші бійці в шафі під час зачистки будинку в сірій зоні. Ну, як знайшли - почули. Чуча орала на всю силу своїх котячих легенів із закритої шафи. Та виявивилася замінованою і коли саперам не вдалося нічого зробити з дверцятами, солдати просто вирізали бокову частину.

Всередині і висіла Чуча, саме висіла, з неї зробили живу розтяжку з розрахунком на те, що хтось жалісливий кинеться відкривати шафу, щоб випустити замордованого кота. Вона була худюща і знесилена. Сапери змогли знешкодити міну, розплутали Чучу і забрали її з собою.

Я жодного разу не спец з мінування і чесно думала, що розтяжки з тварин - це така міська військова легенда. І я б і не повірила, але от перед мною Чуча, от її історія, яку розповів її новий власник Женя. Так, після окопів і військової бази, Чуча вже в Києві і у неї все буде добре, вона навіть іноді починає муркотіти, якщо її довго тримати на руках. І їй подарували попону, щоб вона не мерзла. А чому у Чучи обгорілі вуса і як вона, після свого порятунку, встигла підняти в бліндажі тривогу перед обстрілом - це взагалі ще інша, дивовижна історія .

Автор тексту - Ольга Гапченко/Фейсбук