Дикий СРСР: Як книголюбів годували пропагандою і змушували класти каменюки в макулатуру

Depo.ua продовжує серію "Дикий СРСР", описуючи курйозні і cумні моменти з життя радянської людини.

У СРСР було заведено на кожному розі волати про те, що книга - найкращий подарунок і не менш крутий друг людини. Чиновники поспішали наголосити: країна читає більше, ніж всі інші, адже типографії видавали твори мільйонними накладами. Наприклад, у 1988 році вийшло в світ 1,15 млрд примірників лише художньої літератури. Втім, задовольнити жагу до знань навіть такою гігантською кількістю книг не вдавалося. 

Звісно ж, книговидавництво у країні було плановим. Тобто друкувати авторів, яких любитимуть, купуватимуть і читатимуть, видавництвам не дозволяли. З 1963 року діяв сумнозвісний Держкомвидав, який міцно тримав руку на горлі видавців. У підсумку полиці книжковим магазинів завалили бездарним соцреалізмом, який навіть найзатятіших "совкофілів" цікавив мало. 

Справжньою бідою були офіційні "біблії" СРСР - наприклад, кожна книга з трилогії Леоніда Брежнєва видавалася накладом у 15 млн. Мета книговидавництва була чітко прописана в указі №604: "Встановити, що наклад книг визначається, виходячи з актуальних задач ідеологічної роботи партії". Хутке обертання пропагандистської машини призвело до того, що державі почало бракнути дерева, а значить, і паперу. Тож населенню запропонували здавати макулатуру в обмін на талони, які відкривали доступ до більш-менш пристойної літератури. 

Аби мотивувати людей, в книгарнях відкрили окремі "макулатурні" відділи. Радянські читачі, які лінувалися тягати макулатуру, облизувалися на твори Фенімора Купера, Джека Лондона, Деніеля Дефо, Жюля Верна, оскільки у "доступній" частині книгарні "засіли" вже остогидлі Радіщев, Горький, Ажаєв. Подивившись на все це, радянська людина гучно зітхала і таки починала складати папір. 

Щоб отримати талон на одну книгу, треба було зібрати 20 кг макулатури, а для звичайної родини це було не просто. Тож замість того, щоб йти в книгарні, книголюби шикувались біля магазинів... продуктових. Там довго посміхалися вантажникам, аби їм віддали ящики з-під товару. 

Вдавалися й до більш каверзних хитрощів. Особливо винахідливі мочили газети, аби ті ставали важчими, або навіть клали всередину каміння. Зазвичай авантюра вдавалася – заклопотані працівники пунктів прийому не завжди заморочувалися якісним складом паперових стосів. 

На заводах і підприємствах виносити папір було суворо заборонено. Однак старі креслення і бухгалтерські звіти пачками перекочовували в квартири співробітників. Ті обирали найзручніший момент, замотували "скарб" в газети і успішно проходили через прохідну. 

Пізніше з'явилася альтернатива: підприємливі мисливці на макулатуру почали збувати талончики тим, хто дуже прагнув читати прямо зараз, а кілька місяців збирати мотлох лінувався.

Але навіть після всіх цих страждань читацький інтерес вдовольняли не всі. Твори культових письменників XX століття - Сартра, Хемінгуея, Павича, Маркеса, Ремарка - можна було знайти хіба що у товстих журналах.  Хочеш дочитати невелике оповіданнячко - будь ласка, полюй на новий номер, а потім - ще на один. 

Запастися чимось вартісним можна було і ставши членом в одному з Клубів книголюбів. Зациклені на книжках "резиденти" діставали рідкісні примірники. Але, як правило, до них примушували брати "навантаження" - щось зовсім нецікаве і непопулярне. Цей книжковий "вантаж" потім складали стопками, перев'язували нитками і тягнули в пункти прийому макулатури. 

Також книжки в радянські часи також можна було... виграти. Держава примудрялася влаштовувати спеціальну книжкову лотерею. Але виграш не завжди ставав в нагоді. Так, один зі співрозмовників depo.ua розповідає, що йому випав щасливий квиток у вигляді 12-томника Тургенєва. Спробувавши почитати російську класику, чоловік зрозумів, що книги йому не до душі. Але "щасливі" томи таки оселилися на книжкових полицях. "Один знайомий хотів їх викупити, але так і не зібрався", - згадує чоловік.

Він додає, що викуп за 12 томів був вельми незначний, адже в крамницях середня ціна за книгу складала 60 коп. - 4 рублі, а до дрібної комерції були готові не всі. 

Запилюжені романи стояли на полицях заради інтер'єру. Наявність хоча б якихось книг була ознакою престижу, а от читати нудні оповідки ніхто не збирався. "От виростеш, може, подужаєш. Ти в мене розумник", - з сумнівом говорили батьки дітям-школярам, які ще з більшим сумнівом кивали у відповідь. 

У пізні часи СРСР, з появою книжкових ринків, почали з'являтися напівдесидентські твори. Щоправда, за них вимагали доволі вражаючі суми. Наприклад, за роман Бориса Пастернака "Доктор Живаго" спраглі до літератури книголюби могли запросто віддати третину зарплати.