Дикий СРСР: Як діти жували бересту і поглинали важкі метали

Рівно 168 років тому американець Джон Куртіс започаткував компанію з виробництва жувальної гумки. Робив цікавинку зі смоли, а щоб надати їй смак, використовував парафінові ароматизатори.

Спершу справи пішли добре - новинка почала захоплювати ринок. Але згодом суспільство схаменулися - як виявилося, підприємець так і не зумів виділити шкідливі домішки зі смоли, тому товар був токсичним. Продажі гумки швидко впали.

Дещо пізніше помилку виправили - винахідник Томас Адамс презентував гумку із каучуку, а ще - автомат для її серійного виробництва. 

У 1928 році бухгалтер Уолтер Димер вивів ідеальну формулу смаколика - 20% каучуку, 60% цукру (або його замінників), 19% кукурудзяного сиропу і 1% ароматизатора.

Словом, західні дітлахи щосили насолоджувалися пластичними і смачними гумками, надуваючи із них величезні бульбашки і збираючи різнокольорові вкладиші. Дітлахам радянським пощастило набагато менше.

ГУДРОН ЗІ СМАКОМ ГУДРОНУ

З радянських телеекранів і шпальт газет волали: ось, дивіться, які погані дядьки із США. Дядьки експлуатують робітників, об'їдаються хотдогами, лінуються працювати (це роблять за них, уявіть, машини), а ще - жують жвачку. 

"Як корови", - повчально сичали пропагандослухняні батьки, застигнувши разом з чадами біля телевізорів. 

Втім, чада на батьківські емоції вестися не поспішали. Уяву полонив вигляд іноземної бульбашки, яку можна так легко видувати ротом. 

І якщо на прилавках жвачок не водилося, обзавестися їхніми "аналогами" було не так вже й складно. 

Наприклад, дитячим хітом для жування став гудрон (залишок від переробки нафти). Шукали таку "жуйку" поблизу будівельних майданчиків, а згодом жували по черзі. Таким чином поставляли в організм цілий арсенал токсичних речовин - від ванадію до нікелю. 

"На будівництво забредеш з друзями, а там і гудрон (пожувати) і липучка (так пограти, - її жувати несмачно було) і карбід (в калюжі залишати - він прикольно сичав і пінився і ще специфічно пахнув). Класно було. До речі гудрон був не такий уже й огидний на смак. Про шкідливість в тому віці (років 7-8) не думали", - згадують радянське дитинство на одному з форумів. 

Менш небезпечними аналогами були жувальні кульки зі смоли, якими торгували на ринку. А з півночі Росії заводили чорну жвачку, зварену з берести у сметані. 

Звісно ж, подібний сурогат мрію про справжню, імпортну гумку витіснити не міг. Радянські діти могли, наприклад, завбачивши на вулицях іноземця, попросити гумку у подарунок. Якщо ж цю дорогоцінність комусь таки привозили, вона кочувала з рота в рот протягом тижня або двох. Логічно, що з "володарем жвачки" всі зразу ж намагалися подружитися, і він ставав найпопулярнішою людиною в класі. 

ГУМОВА ТРАГЕДІЯ

Мріяли про справжню гумку і виробники. Так, у 1967-му році жвачний експеримент вирішили зробити на естонському кондитерському заводі Kalev, випустивши першу партію новаторського товару.

За браком досвіду вийшло кепсько - поділити жуйку навіть на дві частини було проблематично, та й на її пережовування йшла купа енергії. Неякісний товар зняли з виробництва. 

Радянські академіки заверещали, що жвачка - це погано, шкідливо і неестетично. На наступні роки вона знову опинилась під табу. Подейкують, що жували її хіба що космонавти, яким було не так вже і легко почистити зуби в умовах невагомості. 

Протверезила розум трагедія, яка сталася у 1975-му році у Москві, під час хокейного поєдинку зі збірною Канади на стадіоні "Сокольники". Спонсором матчу була компанія Wrigley, яка і виробляла гумку. В рамках промоакції промоутери почали кидати гумку на трибуни, що спричинило справжній ажіотаж. Намагаючись дістати якомога більше смаколиків, люди почали давити один одного. Організатори навіщось вимкнули світло... В результаті трагедії загинула 21 людина. 

БЕЗ ПУЗИРІВ І В ДЕФІЦИТІ

Ожило "жвачне" виробництво у 1977-му році, цього разу вже на фабриці "Сладости Еревана". А перед олімпіадою бажання понтів переважило ненависть до Заходу - жувальну гумку почали створювати вже на кількох заводах. 

Хоча під ігри гумок наробили чимало, в народі прославилися дві - апельсинова і м'ятна. Видути жодного пузиря з неї так і не вдалося.  Та й смак зникав ледь не за хвилину. І хоча це було краще гудрону, більшість дітей знову відчули, що їх обдурили. 

До того ж навіть таку жвачку можна було купити лише у великих містах - у маленьких діти продовжували ходити на будівництво і чекати, коли до них приїде з гостинцем друг з мегаполісу.