Чому в Криму пересихають водосховища, і до чого тут Аральське море

Людям властивий обман. Це така ж невід'ємна частина людського існування, як повітря, секс чи телевізор. Ми обманюємо і обманюємося. Часто – навіть і з задоволенням. Ми обманюємо(ся) – і на обмані будуємо цілі світи. Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем. Але є одне "але". Можна обманути все і всіх, крім того, що знаходиться поза зоною твоїх можливостей. Не можна обманути об'єктивну реальність. Це як правда і істина, перших багато, а друга – одна на всіх. І коли ти стикаєшся з істиною, то розумієш, що твоя правда, яка б вона не була красива і ефектна – не грає аніяковісінької ролі.

Вибачте за такий довгий ліричний вступ. Переходимо до справи. Багато хто з нас, тут, в Україні, слідкує за тим, що відбувається в Криму. Одні злорадно посміхаються, у інших там родичі, треті просто люблять там відпочивати, бо "природа поза політикою" (не смійтесь, я серйозно читав такий аргумент буквально сьогодні вранці). Мені ж цікаві самі механізми післяанексійних змін. Що відбувається, як і чому. І – особливо там, де окупаційна влада, як би не хотіла, не має ніякої, вибачте за тавтологію, влади.

Пересихають кримські водосховища. Для когось саме це поняття є дивним – бо, звісно ж, це не об'єкти рівня нашої Каховки, яку не просто так місцеві поштиво називають морем. Але їх там, в Криму, досить багато. І от вони міліють. Висихають. Аж настільки, що з'являються русла річок, на яких ці водосховища були створені. Аж до такої міри, що гинуть молюски, які цю воду фільтрували. І можна багато говорити про причини такого явища, притягувати за вуха якісь кліматичні особливості, але це якраз та історія, про яку я згадував у попередніх абзацах. Не можна обманути реальність, яка від тебе не залежить.

Російська пропаганда довгі роки розповідала, що Крим передали в склад України несправедливо, навіть незаконно. Що там далеко ходити, якщо навіть Леонід Парфьонов у одній із серій "Намедни" пафосно заявив, що "да, Крым передавался Украине по капризу". Два з половиною роки тому Росія цю "несправедливість" виправила. І, здавалося, цей обман, як і багато інших в російській історії, буде "схаваний піплом" на ура. Але виявилося, що все не так просто.

Хоча насправді нічого складного немає. Насправді з кримськими водосховищами, а якщо взяти ситуацію ширше – з усім Кримом, відбувається те, що і мало відбутися. Він повертається в до українські часи. В ті часи, коли він аж ніяк не був "всесоюзною здравницею". Коли там жило в кілька разів менше людей. Коли він не знав такої кількості туристів, як при ненависній Україні. В свій російський формат, який насправді уже ніхто, крім киримли, не пам'ятає. (Ті не можуть не пам'ятати, бо найстрашніша сторінка в історії цього народу сталася саме за часів РРФСР.)

Коли Росія анексувала Крим, Україна просто відключилася від півострова. Так, як сказав би кіношний Остап Бендер, "иногда не желая того" – але відключилася. В першу чергу – подачею води із Каховського водосховища через Північно-Кримський канал. (Ми зараз не будемо дискутувати про причини, деталі і нюанси. Важливий факт.) І виявилося – для більшості, таке враження, РАПТОМ, – що нинішній Крим, з існуючою кількістю і якістю людей, з навіть переполовиненим туризмом, він не може сам себе напоїти.

І оце якраз і є – об'єктивна реальність. Бо все те, чим півострів славився в часи радянської влади, і про що мріяли мільйони туристів, які туди їздили та і, чого там гріха таїти, їздять досі, навіть з України – воно з'явилося там саме після того, як туди прийшла Україна (УРСР). І принесла з собою воду. А тепер її звідти випхали. З усіма відповідними наслідками. І – не забудьте, реальність не можна обманути, ваша правда це тільки ваша правда, вона не має нічого спільного істиною – тепер той Крим, який побудувала колись Україна, просто зникає.

Найпрозорливіші говорили про це ще 2014-го. Говорили про те, що, коли Росія таки повертатиме Крим назад Україні, то повертатиме не той український Крим, який анексувала – а той російський, який був на момент передачі 1954-го. Звісно, мова йшла перш за все про людей, про інфраструктуру. А, виявляється, і про воду. Тобто – про життя в цілому. Бо життя без води не існує, Сахара гарантує це.

І якщо ви думаєте, що ця історія з водосховищами завершиться просто переходом в формат економії, зменшенням населення і все – то ви дуже глибоко помиляєтеся. Зміна водного балансу – це набагато складніші і серйозніші процеси. Оскільки я пішов в школу 1985-го року, то географію вивчав ще радянську. І з неї чітко запам'ятав, що найбільшим озером у світі є Каспійське море, а другим в СРСР і четвертим у світі – море Аральське. Потім я закінчив школу, з географією моє життя ніяк не було пов'язане. А коли я якось, уже в часи Вікіпедії, знову дістався до цієї водойми, то моєму здивуванню не було меж. Виявляється, ніякого Аральського моря – в тому моєму розумінні – більше не існує.

Так, не існує. Бо не можна обманути реальність. Не можна викачувати воду із Амудар'ї та Сирдар'ї (двох річок, які, власне, й наповнювали цю безстічну водойму) просто шаленими темпами, забезпечуючи урожаї бавовни – і вірити, що це ніяк не відіб'ється на стані Аралу. Нагорі ви вже побачили фото – це і є нинішнє дно Аральського моря, яке тепер називається "пустеля Аралкум". Страшно? Ефектно? Постапокаліптично? (Мені чомусь згадався старезний фільм "Скажений Макс" із Мелом Гібсоном.) Екзотично? Але це ще не все. Я просто зацитую Вікіпедію: "Отруйні солі Аральського регіону виявлені в крові пінгвінів Антарктиди, на льодовиках Гренландії, а також в лісах Норвегії, на полях Білорусії".

Звісно, штучні кримські озера – це не величезний Арал з його колишнім островом Відродження. (Почитайте, це ще одна страшна тема.) Але для всього свій час, і година своя кожній справі під небом. І свої наслідки. Бо – не можна обманути реальність. Спробувати – можна, тільки от вона рано чи пізно завдасть удару у відповідь. І дай Боже, аби ви цей удар перенесли без особливих втрат. Чи просто перенесли.

А поки що кримчанам дійсно треба звикати жити у російському Криму. Путінський режим не поверне півострів Україні найближчим часом, тому, любі наші колишні співгромадяни – відмотуйте історію назад, до 1954 року, а краще десь на початок 30-х років минулого століття, і дивіться, що було на місці вашого благодатного краю. Дивіться і готуйтеся. І економте воду.